Скажи…
Почему дрожали руки, стены,
Стекла и зеркала?
Зачем осколком была изрезана рука?
Скажи, почему была одна?
Скажи, почему боялась смерти?
Почему боялась стихов,
Которые были в мозгу
И бились и бились об стены
Но был глух их удар и вой…
Почему так часто
Был бесполезен их бой?!
Почему бесполезною жизнь казалась?
Почему слеза щеки касалась?
Почему солнца не виден был свет?
Неуж я сама его гасила?!
Почему звезда мне путь не указала
И почему сама я
Чернее ночи стала?
Почему дрожали руки, стены,
Стекла и зеркала?
Почему дрожали в страхе?
Почему их не разбила сама?
Почему дышать было больно
И больно было быть собой?
Неуж-то тварью была,
А не яркою звездой?!
Почему не упала в ладошки Бога?
Почему не был задут огонек
Когда я столь бесполезною была?
Не для того ли,
Чтоб сейчас людей согревать?
Не от того ли у Бога
На меня не поднялась рука?
Не от того ли,
Что была темнее ночи
И Бог сам боялся меня?!
Скажи, как подняться могла я?
Кто руку дал во тьме мне,
Самой Тьме?!
Кто поднял и зачем, скажи!
И кто позволил
Мне разбивать и разбивать
Все стены, стекла, зеркала
Дрожащими руками?
Скажи, кто? Зачем, скажи.

Душа поглянула в вікно
Й фіранки затулила.
Знову дощ сумний
Впивався в скло холодне.
І знову руки хтось розбив,
Б’ючись в черговій безнадії.
І знову птаха з раненим крилом
Хтось камнем добивати буде.
І знову хтось погляне в небо
Й скаже: “Вмерли небеса”.
“Яса” уже ніхто й ніколи
Промовити не схоче і не зможе.
Рука тремтітиме і не напише
Тихе слово “тиша”.
Живий ніколи не пізнає
Що значить слово “жить”.
Сліпий вісі барви не відчує
Допоки не відчує власне “Я”.
Німий ніколи не промовить: “Я кохаю”,
Вважаючи, що кожне слово – гріх,
Який як яблуко в саду звисає.
Й ніхто ніколи не зважає,
Що все життя – це яблуневий сад.
Глухий ніколи не почує власну думку
Й про що сліпий з німим кричать.
І все котилось і котитись буде
У безнадії в забуття.
І лиш листочки яблуні старої
Шарудітимуть про щось своє.
І знову дощ сумний
Впиватись в скло холодне буде…
Душа поглянула в вікно,
Заплакала і затужила
Й фіранки тихо затулила.

Заплакані очі ні, не ховай
І не бреши що то вітер чи дощ.
Плач, плач, знай, пам’ятай:
Жоден біль не буває даремним,
Кожна крапля горя – цеглина,
Кожен відчай – цемент.
Будуй стіни з відчаю й горя
Та не навколо, а тільки в собі.
Будь сама ти стіною,
Щоб ні бурі, ні шторми
Тебе не розбили,
Бо наймогутніші стіни
З відчаю й горя.
А тепер ніколи, чуєш? НІКОЛИ
Заплакані очі ні, не ховай
І не бреши що то вітер чи дощ.
Плач, плач, знай, пам’ятай:
Наймогутніші стіни
З відчаю й горя.
Ти не плачеш, ти не слабка,
Ти просто будуєш стіну.

Немає сил терпіти
Безглуздості життя.
Хоча...
Й немає сил для вороття.
Стіна попереду
Й позаду тінь –
Ось принципи буття.
І не проб’єш,
І не втечеш,
Хоч якби ти хотів.
І вже складаєш руки
І стулюєш уста,
Та серце, серце ж б’ється
І... просить забуття.
Забути все і повернути
На першу сходинку життя?!
Нізащо!
Тому що я – це я.
А „Я” – це значить
Боротись до останнього,
А „Я” – це значить жити до кінця.

Лежать и молиться в ванной
Или ходить по лезвию ножа?
Посоветуй ты мне, свеча.
Умолкнуть навсегда
Или кричать вовеки?
Подскажи ты мне, свеча.
Подняться в небо, крылья расправляя
Или пойти под воду камнем вниз?
Предскажи ты мне, свеча.
Течь по щеке слезе дождя
Иль капельке крови?
Скажи ты мне, свеча.
„Молясь ходи по лезвию ножа.
Умолкни, но кричи.
Поднимайся, падай и
Снова вздымайся ввысь.
Слеза дождя пусть кровь всю смоет,
А ты живи и называй
Всё это – ЖИЗНЬ”.

Одна птаха у небі літала,
Крила могутні розправляла
І мріяла бути серед людей,
Серед тих, чиї дикі душі
Завжди в полоні й без крил.
Вона мріяла бути з ними,
Мріяла познайомитись з тими,
Хто літає без крил.
А люди дивились у небо,
Дивились на птаха у висоті
І мріяли що виростуть крила,
І що будуть літати десь там.
Мріяли що крила могутні розправлять
І що душі відпустять свої,
І будуть один за одним вони
Як птахи у небі радіти...
Та не знали єдине вони –
Що птахи в небесах не радіють,
Насправді ж птахи мріють,
Мріють що стануть людьми...

Вона рум’яна й блідолиця,
Вона і грішна, і свята.
Вона – Дияволиця-Янголя,
Вона – Муза моя.
Її уста червоні й спраглі.
Її обійми холодні і п’янкі.
Її цілунок в лоб –
Її клеймо проклятих.
Вона приносить світло ночі
І темінь всіх світил.
Інколи лагідно муркоче
І засинає коло ніг.
Інколи шепоче божевілля
І в руку суне револьвер.
Хто взагалі сказав
Що Диявол носить Прада?!
Він носить різнобарв’я
Простих й блаженних кольорів.
А ще у нього маски,
Безліч масок:
І веселі, і сумні.
Такий собі він –
Привид карнавалу,
Приходить і зникає водночáс.
Буває забуває на роки,
Проте присутність
Відчуваєш завжди
І подих в спину
Той, що у нього аромат трункий.
А погляд?
Погляд бачить твою душу
І викидає тебе
Як рибину на сушу.
Муза, Дияволиця, Янголя...
У смерті багатьох повинна вона:
Багатьох штовхала в прірву,
Багатьом давала мотузок,
Багатьох алкоголем вбивала,
А зараз...
Несе й мені свічу.

Коли думки уголос як голуби війни
Із уст твоїх злітають,
Коли долоня стискається в кулак,
Коли метелик як листочок
Падає, кружляючи в танку,
Коли гілля від плодів гнулось і гнеться,
Коли на швидкості ти мчиш,
Коли яблуко гріха смакуєш не востаннє,
Коли над головою лиш дощі,
А під ногами не Земля, а Пекло,
Коли стіна, стіна, стіна, а далі – порожнеча,
Коли тремор в руках,
Коли сидиш, а хочеш політати,
Коли кричиш, не можеш промовчати,
Коли квіти лиш на могилі,
Коли завжди усмішка, але навпаки,
Коли паросток асфальт пробиває,
Ти милуєшся, але паросток – не ти,
Коли хтось щось десь говорить,
Коли порожня душа,
Коли в серці все через вінця ллється
Коли чайка над морем кричить,
Коли квітка крові проллється,
Коли всі забули про світ,
Коли всі забули про світло,
Коли всі забули що таке вічність
І пам’ятають лиш що таке забуття,
Коли душі – не довгожителі-зорі,
А лиш маленькі каганці,
Коли вітри малюють шторми,
А шторми стирають міста,
Коли Життя малюють Смерті,
А Смерті стирають життя,
Коли все соціальне – це дике,
А все дике – до болю твоє,
Коли хтось тобі у вухо шепоче,
Ти ж гадаєш – голос Небес,
Коли Небеса – це і є те Пекло
Яке під ногами неначе Земля,
Коли помічаєш усе до простоти складне
І бачиш складність у простоті,
Коли Потворність – це і є Краса,
А уся Краса потворна,
Коли пульс відчуваєш у вухах
І доторк Долі до твого чола
Це все означає єдине – Ти Жива.

Слушал Тишину, молчал.
Ты так в игру свою играл.
Молчала Тишина в ответ,
Смотрела тебе в след,
Когда ты с громким скрипом башмаков
Ушел к другой
С нежным именем Ночь.
Тишина всё так же молчала,
Она вечно любила и ждала,
Ждала когда надоест тебе Ночь
И ты уйдешь от неё прочь.
А ты не уходил,
Дурак влюбленный
В черные глаза.
Ну зачем тебе она?!
Ты ведь все равно
Вернешься к Тишине,
К той единственно твоей.
Зачем ты Ночи объясняешься в любви?
Она легко заменит тебя другим,
А Тишина тебе одному верна,
Ей не нужны пустые слова,
Ей нужен ты, твоё дыханье,
Её нужно даже твоё молчанье.
Когда ж ты наиграешься,
Когда поймёшь что
У Тишины от тебя дочь?
Маленькая и на отца похожа очень…
Дочь Поэта и Тишины,
Имя ей – Музыка Души.

Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
На п’ядистал її ти ставив,
Вона ж не знала ціну почуттям.
Ти всіма світами правив,
Лиш недоступною вона одна була.
Благав богів про допомогу,
Про благання ті знала й вона.
Відправили боги в дорогу
Криваво-чорного ангела.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
І свічку в церкві ставив
Хтось незнайомий зовсім вам.
Чорний ангел долями правив
І смерть їм доля дала.
Віддав би він душу Богу,
Покохала б лиш вона.
Була готова вирити собі могилу,
Якби лиш та в ній співчуття убила.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
І шахи так розставив
Що вони обоє розпрощалися з життям.
Так помилку життя він виправив
Ту, що несправедливою була
І втамувавш смертельну спрагу,
Вхиливши чарочку вина
Відправився чимдуш в дорогу –
Назад, на небеса.
Чорний ангел крила розправив
Над любов’ю, над співчуттям.
Над нею і над ним розправив
Й приніс смерть всім почуттям.
Чорний ангел крила розправив
Й хмільною ходою пішов в небеса.