Рясний сніг на околицях стелить свої градієнти,
на мостах завжди тихо, чекають творіння весни.
Кожне серце по-своєму ловить зимові моменти:
хтось літає зі снігом, хтось падає, в час спішачи.

Батальйони людей завертаються в хутряні дупла,
перестрінуть їх дикі тварини сусідніх світів.
На ослінчику хат заспіває сумна завірюха -
не почує ніхто з-за екранів мобільних мурів.

Телепати і маги пророчать лавини й потопи.
Вже на санки не сяде малеча у штучних светрах.
Сніжних баб занесли у зміст книги "Журба ідіотів"...
Тільки білі мурахи живуть на високих дахах.

Рясний сніг на околицях стелить свої градієнти,
на мостах завжди тихо, чекають творіння весни.
Кожне серце по-своєму ловить зимові моменти:
хтось літає зі снігом, хтось падає, в час спішачи...

Крокуючи дорогою у безвість,
звертають очі в незнайомий рай.
Сусідній хлопчик скаже щось про чесність,
А хтось позаду мовить "прощавай".

Рука до спазм зачепиться за долю -
зірветься з ненаситності рукав.
Хтось каже , що тобі пора на волю,
...сусідній хлопчик мовить "не вгадав".

Колючий дріт оселиться в підошві.
Роззявлять пащі з дива лікарі.
На ліки, як завждИ, немає коштів,
(але на біль теж вичерпавсь ліміт)

Піти назад. Вернути стрілки часу.
У голові зіграти щастя мить.
Переболить, можливо, не відразу,
Та стане легше, все переболить...

Переболить... Зіграють в шахи сльози.
Подерті боти приховають шрам.
Для ейфорії недостатньо дози...
Для смерті - не розбитий людський хлам...

Навпомацки у пошуках прекрасного,
Навколішки по стежці навпростець.
Шепоче ніч від спраги толерантності
і плаче день за втрачений кінець.
Сплетіння рук позаду свіжих вибриків,
мрійливий сад життєвих коректур,
Позаду грають в піжмурки солдатики,
попереду товстий гранатний мур.
Паралічі, істерики, онкологи,
психічний розлад, інфекційний грип,
невротики, холерики, психологи,
і на останок невгамовний крик –
усе в душі знайшло собі приміщення,
навпомацки, навколішки, впритул.
Життя тепер на кнопці самознищення.
Прекрасна толерантність .
три..два…нуль…