свобода не вимірюється кроками
що означають простір
між тобою і дверима
ці двері то не вихід
лише чергова пастка
свобода - то лиш у думках
лиш небо над тобою.
лиш сонця промінь. тінь.
і вільний вітру подих

так буває завжди і ніколи
просто осінь
просто нас немає
ти покликаний співати і літати
просто крил своїх
ще не відчув

розмінюєш роки
на дні безтурботності
фіксуєш лише неба синь
ці сходи потерті
дорогою вгору
здалися на мить
лиш на мить
бо знаєш ця сцена
міраж
відсвіт ламп
омертвляє обличчя
життя як абсурду театр
втеча звідси
дорівнює смерті

Тому й згрішила Єва
Не захотіла й раю
Адама кликала
“Тікаймо!” – я тікаю!
Хай не в раю
І не з тобою
Бо хочу – вільна!
Спокусник-змій шептав:
Тікай!
Адам мовчав
Ні докорів, ні ради
Він просто був
Наївний як дитя
Тікаймо, Адаме, тікаймо!
Від Божого гніву
Від болю пізнання
Від того, що буде
Й далі життя
Та вже не таке
Тікаймо, Адаме, тікаймо!
Мовчав.
Утікаю – лиш я.

пронесуться вітри
неспокійно
заснулих розбудять
минуле постане
привидом з ночі
спогадом сну
і усі птахолови
прокинуться з крилами
так відбуваються ночі
заборгувавши літу
пелюстки троянд
осіннє сонце
наливає в душі спокій
ну а мені
вернутись хоч на крок
чи пів туди де
вітер і колосся напівстигле
і тиші дзвін
і небо і хмарки

цей світ потроху скочується вниз
він котиться і тягне нас з собою
чи знайду сил чи вистачить снаги
боротись із падінням
щоби сказати (як Сковорода колись)
що світ ловив мене – і не зловив?

цей світ потроху скочується вниз
так є і було мабуть споконвіку
і всі ми гордістю засліплені мчимо
на те, що нам здається світлом
та справжнє тільки те що невмируще
і мабуть час таки настав
оглянутись і визнати що всі ми
з колиски на ім’я Земля

цей світ потроху скочується вниз
лиш манить небо душу висотою
марні думки про славу світову
як завжди вітер висушить росою
світанок сонцем знаменує день
в природи вчусь гармонії і волі
цей світ потроху скочується вниз
а я – не хочу! чуєте: не хочу!

безперечно загубишся
ти в цьому місті
в моєму місті
втопишся в листі
втрапивши в літо
з осені смутку свого
в нас не питають
де твоє вчора
десь загубилась моя парасоля
і від дощу
під крило заховаюсь
голуб мій знає
кого я кохаю

лінія літа чи горизонту
в буднях минулих
уже не потонем
свято влаштуємо ну
просто так
купимо в сонця
життя за п`ятак
вмиємо хмарами
місто і маски
ляльки поховаються
до свого театру
а на кону життя
лишаться двоє лиш ти і я

слід на піску
це ще не слід на землі
він має форму
твоєї ступні
проте знаєш
що час
разом з вітром і водою
зітре його
він зникне безслідно

не хочу бути
твоєю вкотре перемогою
не мрій
я код поразки
краще не торкайсь
до моїх губ
не входь у серце й душу
я осінь що вернулась
літом наче заблукавши
я сон що сниться на світанку
я вітер я роса уранці
я той туман що уночі встає
не підходи до мене
я отрута
той не живе
хто п"є мою любов
та все ж прийми
мене хоча б у сни
душа без тебе
вже не вміє

день хворий
прагненням свободи
все ж вільний вибирати
цю каламутну воду з гір
чи втечу в себе
або що завгодно
лиш проступають
крізь нашарування слів
як промовистий жест
заховані спогади
про день стирання
своїх слідів
і свого письма
в чужому зошиті
на ім`я життя

вчора закінчився
вік падолисту
падало листя
падали хмари
безликим дощем
капали сльози
ти звісно не бачив
вчора закінчився
вік падолисту
падали ми
у безодню ночей і очей
ночі минули
сніг на світанку
синім виблискує скло
сонце устане
але за хмарами
ти не побачиш його
сніг падолист
відсвіти фар ліхтарі
ніч проминає
туман тиша ти
ранок усе заховає
вік падолисту
закінчився вчора

як нестерпно
(а може так треба)
задивлятись на хмари
і хотіти дощу
а повз тебе
раз-по-раз
як хвилини
що в вічність падуть
пролітають птахи
пішоходи і авта
пролітає вчорашнє
залишаючи лиш майбуття
і ти колись
пролетиш в небуття
залишиш по собі
чийсь жаль
або біль
або просто...

проростаєш думками
як корінням
у день
а він непомітно
переходить у ніч
ти не помічаєш цього
продовжуєш розглядати
тріщини в бруківці
намагаючись розгадати
їхню історію
як чиєсь прадавнє письмо
може, то хтось
хотів залишити тобі
послання?
але ви володієте
різними мовами
плинність часу
затирає слова
адресовані, може, й тобі