Заварюєш каву, міцну і гірку із запахом впертого диму,
Нічна прохолода вдирається злодієм в твоє вікно
Розкурюєш БОНД, нова пачка і нова жарина
Прокручуєш плівку старого кіно.

Не спиться вже вкотре під небом гарячого літа
Самотність як пустка – горище захламлене совістю
З жалем усвідомлюєш, все вже було, а тепер – знову пізно
Снувати романи, шукати героїв для повістей.

Вдивляєшся в стіни - німі і байдужі барєри,
Цеглини, жельбет – так ховають колишніх людей…
Вже досить іронії, кидаєш стомлено кпини
Як реп’яхи, кольки до самої тверді костей.

Самотність як пустка – ковтаєш вчорашні захоплення
Вони ще пульсують словами, розмішуй їх кавою,
Такі недоречні, смішні і невдало так схоплені
За свої маленькі отруйні невидимі жала.

Вимкнуте світло – міняються кадри і звуки
Події бурхливі і сльози – на те й мелодрами,
Закутуєш в плед похололі від ночі ще руки,
Безпомічні свідки твоєї безглуздої драми.

Зелені штори на кусочках неба,
закритий світ від доторків німих
Мені тебе так сильно зараз треба
Пршепочи *пробач* і обійми.

Бракує слів, бракує теплих фраз
і з памяті запущених моментів,
стираю сльози із малих образ
для усмішок майбутніх компліментів.

Шукаю поглядом проміння золотого
погріти руки від самотності обійм,
а нишком мрію про відкритість того,
що так шалено полюбити вмів.

Холоне чай ще ненадпитий мною,
мовчить мобільний, абонент не спить.
Я понад міру захопилась грою
Мені б ще раз по рівнях всіх пройти.

На пишних покривалах спалень королів
припали пилом безсоромні ласки.
Екскурсія недорого оглядини гріхів,
прохання "не торкатися до маски"

Підступністю солодкою завіси не затягнуті
ШПАРИНИ ПРОСЯТЬ "ЗАГЛЯДАЙТЕ ПИЛЬНО"
Туристи з марева до істинності прагнуть,
Вони ж до об'єктивності не схильні.

Затерта міць на зброї пахне потом,
тунелі вогкістю пронизують кістки.
Обпечені давно заскнілим гнотом,
туристи вперто йдуть на спалені мости.

Фальшива зацікавленість картинами,
що у XV були за шедевр,
в мистецтві тільки-но відкритими вершинами.
Про них забули...не в ціні тепер.

Контрасти ріжуть очі сильно,
від КИМ я Був і Де межа?
Та королі давно вже вільні
А ТИ?

Кожного разу, коли ти приходиш, дощить.

Шум монотонності грається в сірих тонах.

Ти, мов ілюзія, фотозагадка на мить,

Я ж тебе хочу втримати в своїх руках.

Холодом вулиць, руки просочені небом,

Можеш зігрітись, я з серця здобуду тепло

Тільки, будь ласка, не йди, не зникай так, не треба

Не розбивай мого всесвіту змарене скло.

Знов усміхаєшся так по-дитинному щиро:

«Все буде добре, – шепочеш, – життя пройде з тузом!»

Всесвітом моїм, благаю, будь моїм миром,

Лиш не зникай, лиш побудь ще зі мною, МУЗО.

Дерева-солдати з пошарпаним тілом
Обвугленим одягом стрілами в сніг,
Сміються у небо так галасливо,
Що валять прохожих цим реготом з ніг.

Дерева з очима набухлими вітром
Коріннями сунуть у пастки Землі.
Під синіми зимами зморені вічно
Стріляють гіляками в зорі весни.

Моє минуле, двері на замок
Кидають тіні проблиски емоцій
Я знов переживаю той урок
"довіра людям бреше поза очі"


Тугі слова смолою на устах
Повільно котяться у рокоті суспільства
Я не сама, мій призабутий страх
Впивається отрутою насильсьтва.


А там зима і холод до кісток
Втікає натовп від свого прогресу,
Де все темнішає за кроком крок,
Де вже немає спокою від стресу.


За шумом фраз, за буквами німими
моє табу як пульсу тихий ритм
Не спить не марить не покоїть миром
Воно не є, його нема - Мовчить...