Пристрасті минулого літа Співак і танцівниця
1
Самотній вечір
Як і кожна історія повна романтики, пригод, почуттів і переживань, ця історія розпочалась більш, ніж прозаїчно. Було море. Був пісок. Була зона відпочинку. Сідало сонце. Море ,на диво, було спокійним і повільно накочувало свої прозорі води на піщаний берег. Хмари в височині дивували формами і кольорами. Запалювались ліхтарі. Люди знову виходили на пляж. Літо лише починалось, всім хотілось пригод і відпочинку, в нашому, слов'янському розумінні…
На території однієї з баз відпочинку, в прибережній зоні, розташовувався невеличкий ресторанчик. Настільки невеличкий, що й потреби у вивісці не мав. Називався він «У Альони», за іменем господині закладу. В простонародді його називали простіше - «Альонкою». Як в прямому так і в переносному значенні слова, «Альонка» була відкрита всім вітрам. Стін, як таких, там не було. Міцна мурована стіна, трапецеподібної форми, з великою аркою у вигляді вікна захищала її від західних вітрів. З півночі розташовувалась висока стіна, з залізобетону і пластику. Від всіх інших вітрів «Альонку» рятувало хіба що чесне слово. Але це не так вже важливо. Просто одного разу, над замисленими людьми, закоханими парочками, гуртами молодих і вічно молодих людей пролунав звук…
Розпочалось літо. Перш за все комерційне літо. База відпочинку готувалась до прийому відпочиваючих. «Альонка» теж сподівалась на клієнтів і для цього їй потрібне було дещо особливе, як підказувала комерційна логіка, чого у інших закладах не було… Співак.
І в інших, не менш типових закладах, були свої співаки. Таких закладів море ,в сезон, в прибережній зоні.Просто в цього співака окрім голосу була ще й душа, і саме її вібрації наповнили тоді всю прибережну зону.
Всі люди кудись йшли. Мами гралися з дітьми. Батьки вважали за краще поважно стояти поряд. Збившись у групи люди щось обговорювали, заходили як в «Альонку», так в їй подібні заклади. Вечір лише починався. Ще вся ніч була попереду. Ніхто нікуди не спішив.
Опираючись на паркан, що розділяв піщану й мощену територію пляжної зони, серед чисельного люду стояла дівчина. Вона була нічим не краща за оточуючих, і навіть, дещо гірша. Її темно-русе волосся довжиною не відрізнялось, хоч і коротким не було і було зібране у хвостик. З модними тенденціями вона явно не дружила. Її довга строката спідниця була позаторішньої моди, а червона ледь ажурна маєчка і того давнішою. Вона була досить типовою і нічим не відрізнялась він інших дівчат на пляжу, хіба що своїм не типовим виглядом.
Дівчина вважала за краще просто стояти і спостерігати як над узбережжям і базою настають сутінки, як сонце сідає у морську гладь, як вітер хитає густі крони високих дерев, як проходять повз люди. Це був дивний світ, що належав тільки їй і навколишньому простору. В її очах все зливалось в єдину, неподільну картинку. Не було важливо, що сідало сонце, що запалювалась зоря, що вона далеко від дому, і зовсім сама, що хтось досить непогано співає і люди, навколо, намагаються якось розважитись. Важливе було інше. Вона бачила як заходить сонце, як запалюється зоря, як повз неї проходять люди. Чула голос. І хоч була самотньою. Вона бачила і чула. Вона жила. І вже за це ладна була дякувати силі небесній… її стан був особливий, чимось близький до медитативного. Коли все, що б відбувалось, відбувається з тобою, але при цьому є усвідомлення того, що в даний момент, ти не герой, а скоріше глядач. То ж вона просто спостерігала.
З часом, увага на море і людей у дівчини розсіювалась. Надто вже одноманітною по суті була картинка. А от музика… Так, по суті, теж досить типова. Виконавець робив наголос на чоловічу музику, ніби хотів сказати: «Хлопці, я з вами». Але співав гарно.
Трішки подумавши над питанням, варто чи ні, дівчина вирішила підійти до співака і просто запитати, чи можна заспівати самій.
- Конечно,- сказав співак, - у нас есть караоке.
Він був середнього зросту, коротко острижений, чорноволосий, чорноокий. Його обличча було квадратним, але згладжене м'язами обличча настільки, що вигляд мало майже дитячий. Тим не менш це був чоловік. І цей чоловік відрізнявся організованістю. Зараз внутрішню організованість в ньому видавала хіба що сувора обмеженість в рухах не дивлячись те, що співак в розмові тримався досить вільно. Він був однозначно доброю людиною.
- Тільки воно платне, мабуть, - сказала дівчина.
- Конечно.Здесь все платное. Такое время.
- Ну тай нічого,- сказала всміхнувшись дівчина.- Співаєш гарно. Дякую.
- Спасибо,- сказав співак.
На тому й розійшлися. Співак залишився у ресторанчику. А дівчина пішла, розчинившись серед людей.
2
Народження танцівниці.
Як і кожна танцівниця, вона народилась не в році і в місяці, а на танцмайданчику, першої дискотеки ,що проводилась на території бази. Одні люди, щоб забутись, п'ють горілку, як правило. Інші днюють і ночують у розважальних закладах. Треті шукають пригод різного характеру. Вона танцювала. На перших порах не було важливо, що саме за музика. Це були звуки, які вона чула, сприймала, пропускала через себе і відтворювала в танці. Жодного тобі професіоналізму. Навіщо? Як показала практика, різниця між професійним танцівником і пересічною людиною в танці тільки й заключається, що в кращій завченості кращих рухів. Далеко не кожен здатен слухати музику з багацтвом відтворення вищим за дві-три ноти. Поясню чому. Ми й слова чуємо далеко не завжди, людей, за словами,- зі ще меншою вірогідністю. Ви хочете сказати ,що спектр сприйняття музики, при цьому, має триматись на висоті?...
Зараз танцівниця просто танцювала, привчала себе до звуку, вчилась його відтворювати. Це теж був її світ, де були лише вона і звук . Десь після години танцю світ, з усіма його турботами, просто зникав. Наставала територія звуку, якому вона корилась цілком і повністю.
Вона ,як і раніше, приходила на пляж, під вечір, послухати співака, повести сонечко, зустріти ніч, поспостерігати як у все це вписується чисельний люд, кожен, зі своєю радістю і горем, добрим і не дуже характером, і просто долею. Від нині це була її територія, на яку іншим ходу не було.
Поступово вона переходила з танців дискотек на танці під пісні співака.
За короткий час щось змінилось і у співаку. Десь ділись чоловічі пісні. Їм на зміну прийшли інші. Як правило все починалось із «Плачет девушка в автомате…» і далі, поступово,музика ставала все більш романтичною. Співак співав такі пісні як:
«Придуманная любовь - соната луны для органа.
Придуманная любовь - небесная фата моргана.
Придуманная любовь - стихи облоков на рассвете.
Придуманная любовь - никто за неё не в ответе».
Іноді йому доводилось співати одну й ту саму пісню декілька разів за вечір. Але співак був привітним. Наскільки можливо бути привітним, співаючи кожен вечір одне і теж. В цей же час пісні між ними поділились на танцювальні і не танцювальні. До танцювальних належали практично всі рухливі пісні, особливо хіти сезону типу «Амерікано» , знову входили в моду латиноамериканські мотиви, і східні. Останні подобались танцівниці перш за все складністю виконання. Хоч, на той час, вона лише вчилась у мелодій. Були й не танцювальні: та сама «Придуманная любовь», «Прости меня», «Поплакала и хватит» та інші. Про тексти пісень і ту роль яку вони зіграли в житті співака і танцівниці мова піде далі.
Для прикладу, «Поплакала и хватит» танцівниця не любила дуже, не дивлячись на те, що ритми пісні були прийнятні. Приспів звучав так:
«Поплакала, поплакала и хватит.
Всё равно, когда-нибудь он за всё заплатит.
Поплакала. Ты плачешь как рябина.
Как любовь она горька, и как ты красива».
Навіть якщо в танцівниці на той момент був хороший настрій, після цієї пісні він падав суттєво. Було гірше коли співак вгадував настрій танцівниці, або ще гірше, пророкував.
3
«Пришла моя нежданная любовь…»
Можливо тому, що вони з самого початку заговорили між собою на лише їм зрозумілій мові тону й напівтону, в якому була душа, в подальшому між ними й встановився малозрозумілий містичний зв'язок.
- Ходила слушать музику? - так, нічого не маючи проти, лише констатуючи факт, одного разу сказав танцівниці її друг.
І це була перша ластівка, яка пізніше увійшла в норму.
Коли танцівниця, разом з іншими дівчатами, збиралась в надвечірню пору, в санблоці, щоб створити вечірній образ, знали всі «Куди зібралась, красота?», на танці, звісно.
Вистачило місяця щоб дивна, не зрозуміла, не вербальна і не завжди безпосередня комунікація співака і танцівниці увійшла в норму. Він зустрічав її «Плачет девушка в автомате…», «Подойди ко мене поближе…», «Но зато мой друг лучше всех играет блюз…», «Пусть живу я и не знаю любишь или нет…» Прем’єр міністра та ін. Танцювалось, в основному, під «Девушки как звёзды…», хоч, на той час, танцівниця в танцювальній музиці розбірливою не була .
Та одного разу, під час чергового заїзду на базу відпочинку, танцівниці довелось познайомитись з двома чоловіками близько сорока років. В неї, на той час, був зовсім не танцювальний настрій. То був період цілковитої самотності. Гіркоти через те ,що не в її правилах нав'язуватись кому б то не було. Можливо заважали гордощі. Їй не звикати до самотності. Не вперше суспільство її прирекло на самотність. Вона - бувалий воїн, вистоїть, робитиме вигляд, що все гаразд, так і треба, гратиме так, щоб аж сама вірила, щоб нікому і в голову не прийшло як боляче… Вдивлятись у вічно заклопотані, повні страху, високої думки про себе і безмірно слабкі обличча, що проходять тут, поряд, а руки не подають… своя сорочка ближча до тіла.
В цей період, співак - все що було у танцівниці. Єдиний чоловік, що помічав її завжди, що втішав, розраджував, казав їй, що вона прекрасна… І тут, раптом, ці двоє…
Один був взагалі не по танцям, а інший, навпаки, мріяв про танцювальну партнерку, він же витягнув танцівницю на танспол «Альонки». Танцювати він не вмів, знання двох - трьох крутих танцювальних рухів не говорило автоматично про наявність танцю як такого, але чоловік старався, прислухався до танцівниці, вона намагалась вловити його ритм. За два тижні, під кінець заїзду, з чоловіка навіть вийшов непоганий танцювальний партнер.
А зараз… чоловік був від неї в захваті. Відчуваючи поряд із собою в танці партнера, якого вона однак тримала на відстані, танцівниця внесла в свої рухи два об'єднаних елементи давнього танцю: дрібне тупотіння ногами і кружляння на місці у супроводі власних сплесків в долоні піднятих над головою.
Коли танцівниця звернула увагу на співака, той стояв біля тансполу, що називається, в перших рядах і розмовляв з охоронцем. Коли ж, чоловік запропонував їй спробувати себе ще й на дискотеці, у слід танцівниці зазвучала пісня:
«Как жаль что мы не встретились с тобой, немного раньше.
Тогда бы смог тебя я уберечь, от гнусной фальши…
Пришла моя нежданная любовь. Пришла как белый день.
Ты в жизни стала радостью моей, и болью ты моей.
И даже, среди тысяч разных глаз твои я отыщу
И чтобы никогда не потерять, прижму не отпущу.»
Пізніше, танцівниця чула цю пісню не раз, вона була мов своєрідним сигналом співака про те що «Пришла моя нежданная любовь…».
Через деякий час, за іншої зустрічі, чоловік попросив танцівницю підійти до співака і поцікавитись, коли ж буде танцювальна музика. Він дуже здивувався, що співак і танцівниця не розмовляють. Вона таки підійшла до співака і поцікавилась. Цей випадок змусив її в подальшому придивлятись до співака, адже, виходить, ситуація така, що аж сторонній людині чудно, чому це вони досі не розмовляють.
4
«Главне вовремя прийти…»
Життєві ситуації бувають різні: прогнозовані, не прогнозовані, випадкові, а ще такі, що змушують нас імпровізувати. Вечір того дня танцівниця цілком поклала на подругу, «Альонка» в планах не стояла. Збирались, не звично для танцівниці, довго. Того дня її ще подруга підфарбувала, гарно, тільки танцівниця після кожних таких фарбувань себе в дзеркалі не впізнавала. Ну не її була вся ця жіноча штукатурка, і хоч ти вбий, а як починались плойки, утюжки, довге розчісування, лаки, і інші жіночі радощі, то застрелить відразу, щоб не мучилась. На світі є купа інших, цікавіших і корисніших речей, ніж годинне споглядання себе в дзеркалі. Що, наприклад? Люди навколо, вечори, світанки, життєві ситуації, відчуття того, що ти не пливеш за течією, не опускаєш руки, що ти керуєш своїм життям і несеш за нього повну відповідальність, а ще віриш, мрієш і наближаєш мрії.
Того дня, точніше ночі, танцівницю занесло в «Пушку», невеличкий розважальний заклад, що стояв на території тієї ж бази, просто з іншого краю пляжної зони. «Альонка» була на відстані звуку. У одного із працівників «Пушки» було день народження…
В літку добре відпочивати, але не працювати. Літо на прибережній території - це одне велике свято, що розпочинається в червні і закінчується аж в кінці серпня. Це кошмар, суцільне пекло. Чому? Бо в нас кожне свято, якою б різноманітною святкова програма не була, рано чи пізно зведеться до одного випивки і побільше, а там, на дурну голову, ох ми погуляємо… Зробить те саме тільки будучи тверезим ми не хочемо, у нас з'являється купа причин від «а що люди скажуть?» до « я соромлюсь». Чогось ми не соромимось коли нас ведуть сто чортів і ми демонструємо повну неадекватність? Зате стати собі господарями ми соромимось. «Ти що? Який кошмар. А що ж люди скажуть?»
Середньостатистична людина закута настільки, що передати страшно. Вона радо перекладе на будь-кого будь-яку відповідальність за власні дії, віддасть що завгодно аби лише не знати ким вона є насправді. Вона ж буде глушити власну безпорадність у горілці, шукатиме компаній, де ніхто ніколи нівчому винен не буває, в кращому випадку, безвідмовно слухатиме маму, дружину, друга і дядька в телевізорі, будь-якого авторитета, а би не власної думки та серця. І саме ця людина вам скаже: «Розслабся. Що ти як не своя?» Розповість вам про життя, своє і не своє, дасть пораду, поспівчуває, поділиться чим зможе. От щоб те саме, тільки будучи при здоровому глузді та в добрій пам'яті. Тому що будучи заклопотаними кожен своїми справами, а ще точніше, власною персоною, проходимо повз інших людей без жодного докору сумління. Ми прирікаємо на самотність себе і всіх людей поряд. Щоб був привід пожаліти себе, не глянути на себе об'єктивними очима. І нехай ширяться безпросвітні п'яні ночі…
Компанія вела себе весело, дружньо… І хоч танцівниця в основному мовчала, від нині це були її друзі. Просто чужа вона була до всіх цих посиденьок з непомірною кількістю алкоголю. Крім того з «Пушки» долинав шансон, не в кращих своїх формах і виконанні. В танцівниці від побаченого і почутого комок став в горлі. Все було добре, тільки так осоружно… Не її це був світ, і крапка. Звикла сама задавати ритм собі і кожному, цілком і повністю керувати власним життям, вона повідомила подругу, що піде в розвідку, до «Альонки», звісно.
«Альонка» вже мовчала. Час був майже опівнічний. Все що їй було зараз необхідно - його голос, його пісня, і все… ритми, які б її заспокоїли, заволоділи б свідомістю і віднесли в примарний світ повен любові, галантності і краси… Але «Альонка» вже мовчала.
Важко сказати, що саме змусило танцівницю до дії,скоріш за все, вперте не бажання коритись даній ситуації, вона не повернеться в «Пушку» раніше, ніж заспокоїться і візьме себе під повний контроль. Недовго думаючи вона переступила поріг практично порожньої «Альонки».
- Главне вовремя прийти, - всміхнувшись сказала танцівниця.
Співак з охоронцем складали апаратуру. Тихенько грав магнітофон.
Повелась напівофіційна розмова. Танцівницю розпитали про «Пушку», як там вона поживає. Вона поцікавилась котра година, їй відповіли, пожалкувала, що вже не можна танцювати. Їй заперечили, чого «ні», музику, коли треба, завжди можна зробити гучніше.
- Так не цікаво, - сказала танцівниця, ледь не офіційно визнавши, що без співака їй ,і танці - не танці, і музика - не музика.
Однак, ще трішки погомонівши вона пішла, дивитись на зорі, вони, холодні і далекі, все ж були ближчими і теплішими від людей, а потім повернулась до друзів.
5
Співак
Про нього танцівниця знала мало, майже нічого. Знання психології і соціальної педагогіки університецького рівня, плюс особиста спостережливість, давалися в знаки, і навіть про пересічну людину з першого погляду вона могла сказати багато. Але поспішні висновки не є ознакою, ні людськості, ні професіоналізму і їх вона уникала, роблячи перші, теоретичні, висновки з третього разу, коли можна було говорити про якісь тенденції характеру.
Що можна було сказати про співака?... Він був яскраво вираженим сангвініком, тобто був стійким, вдумливим, повільним, м'яким, що не заважало йому, водночас, швидко думати, мати волю і характер. З почуттям гумору він не дружив, заважала першочергова серйозна оцінка ситуації. Але він був талантом, це факт. Він чудово відчував людей і ситуації, що, знала танцівниця, може бути як великою перевагою так і непосильною ношею. Одного разу відкривши очі неможливо їх закрити, хай як того захочеш. Зробиш вигляд, що чогось не помітив… Як в дзеркало дивитимешся? Як скажеш собі, що хороший, коли знаєш, падлюка? Це щосекундна купа інформації над якою ти невладний, але яку ти несеш і за яку відповідаєш. Не дай Бог скажеш людині, що вона сволота, маючи на те залізну основу і здоровецький пласт інформації про неї. Не можна. Знаєте чому? Бо вона не відає, що творить, і відповідальності за власні дії, хай якими страшними будуть, не несе. А ти, падлюка, відаєш і відповідальність несеш. Це всеодно що дорослому набити дитині дупу, що розбила дорогу китайську вазу. Це для дорослого, що володіє інформацією, це ваза, китайська, дорога, часів самої династії Мін. А для дитини, це просто великий горщик на підставці, над яким батьки трусяться, тай розбивати вона його не хотіла, бігла поряд, зачепила. Бити за таке не педагогічно. І з цим доводиться жити не день і навіть не два.
В нього, сангвініка, був емоційний погляд. Можливо наслідок творчої натури і постійному перебуванні під впливом звуків. В будь-якому разі, стояти поряд коли він розійдеться хворим, вагітним і дітям до шістнадцяти років не рекомендується. Ця людина терпить дуже довго, але, як наслідок того, великий пласт емоцій, який йому доведеться утримувати, буде накопичуватись, набирати сили і кінець-кінцем утримуватись перестане. Відбудеться емоційний спалах, аж до афекту. Його виправдає будь-який суд, там, і причина дій матиме вагомий грунт, і стан афекту підтвердить його не здатність відповідати за себе в момент дії.
Окрім інформаційного навантаження він несе ще й емоційне, що змушує його шукати гармонійне положення речей. Він не є гармонійною особистістю, але знаходиться в процесі становлення такої. Грубо кажучи, психологічно, він коливається в районі десятки, але так і не потрапляє в яблучко. Чому? Скоріше за все дається в знаки миролюбність натури. Він прийшов в цей світ, щоб нести ритми гармонії. Він - співак, але не воїн. Потрібні залізні основи щоб він взявся відстоювати себе. Але він просто не знає що робити коли ці основи несуть димчатий характер, ніби й не заважають, але й радості не несуть, коли серце і розум, знання і емоції сходяться в ньому, коли «казнить не надо миловать», коли доводиться обирати, яку руку краще відрізати ліву чи праву, коли обидві нібито живі-здорові і ще знадобляться. Рішення подібного характеру даються йому дуже важко. Висока внутрішня емоційність перевертає всю його чітку логіку з ніг на голову, роблячи його, в кращому випадку, ситуативним тактиком і стратегом.
Він був самітником, який завжди з друзями, коханою і ,водночас, чудово розумів, що не може їм належати до кінця. Така «товариськість» властива і танцівниці, тому так легко читалась в співаку. Тільки вона розуміла настільки не стабільний світ і як важливо цінувати кожну його секунду. Співак, понад усе, вважав за краще триматись стабільності. Обертався у замкненому колі друзів.
А ще в нього була кохана. Іноді вона приїжджала до співака… Та, власне ,танцівниці було байдуже до такого особистого моменту співака, їй чужий чоловік не потрібен був й задарма. Точніше, вона була свідомою того, що він їй не належатиме ніколи. Тай не її він чоловік, але не в момент коли над пляжем у вечірній час лунала музика…
Це була ілюзія, одна з багатьох якій піддадається кожен з нас говорячи про кохання. Дуже хотілось вірити, дуже…Спрагле серце танцівниці прагнуло кохання, бурхливого, красивого, глибокого й чутливого, майже не реального, феєричного… А співак… логіки вистачало буквально на те щоб не наробити дурниць… важко лишатись байдужим до людини яка так на тебе схожа…два сангвініка, два романтика, дві душі, яких ще не полишила казка, які так чи інак пропускають крізь себе музику, які не створені для цього суворого, холодного світу, але змушені жити за його правилами, дві творчі особистості, які створюють і читають образи…
Забагато було спільного, щоб не потяги за собою реакцію…
6
Знайомство
У танцівниці був період депресії, з якою вона воювала, з горем пополам. Танець - було єдине що могло її привести в прийнятну форму ,тому танцювала вона багато і часто ставши майстром імпровізованого самотнього танцю. Про стабільного партнера вона навіть і не мріяла, як і про хлопця з розвиненою внутрішньою свободою як у неї, щоб імпровізував у танці разом з нею, і просто про хлопця, якому б стало мужності, для початку, підійти до неї.
В неї був період який так і називався «Ах ви ж боягузи». Вона протестувала всією своєю суттю. Скільки можна боятись? Не соромно? Ні? Ну чого, чого ви такі боягузи?Їй набридло зважати на чиюсь слабкість. Їй було боляче, дуже, і ніхто цього не помічав. Вона витрачала скільки сил, фізичних, на роботі, без жодного вихідного за дев'яносто днів і психологічних, у спілкуванні з людьми. Вона ж їм всміхалась, кожен день, підтримувала як могла, слухала, як їм тяжко. Вона віддавала плюс, а отримувала переважно мінус, спасінням був нейтралітет і, такий рідкісний, плюс. Ну невже так тяжко відірватись від власного егоїзму? Ну чому саме я - найбільший страдник, коли я, зараза, людей навколо не помічаю, коли жалію себе з приводу і без, коли ні х… хороби змінювати в своєму житті не хочу і прагну, а інших вчу, коли плюю в душу без розбору, іншим руки не подаю, а мені хочу щоб подали? Чому? Ви ж не знаєте, як воно, жити на всі сто відсотків, ви не йдете до кінця, не здатні йти за мрією і дістати ціль, ви не господарі собі і своєму настрою… І вам ще й погано, пожалій вас… Вас, що мов вирублений ліс пливете в низ за течією, і з якого, за потреби, можна зробити що завгодно.
Ситуація погіршилась, коли лінія протесту пішла на спад. Вона виснажилась морально і фізично. Невдячна справа махати мечем по повітрю… все одно ніхто й не здогадався, не підставив плеча, точки опори не було до, не стало й після. Потрібно було переключитись, самоорганізуватись і не здаватись…
Співак просто потрапив під гарячу руку. Танцівниця вирішила з'ясувати для себе це питання.
Вечір того дня мав би бути не танцювальним. Настрою у танцівниці не було. Але тим не менш вона таки вийшла на танспол і таки танцювала. Ритми зробили своє діло. Занурення у різні тони й напівтони, слова і речення, підкорення цим змінам, прояв себе у різних образах значно послабили самоконцентрацію. Вона готова була випромінювати енергію, чим, власне, і скористалась.
- Привіт, - сказала йому вона, коли вже збиралася йти. - Ми спостерігаємо одне одного давно, а звертаємось якось безособистісно. Не гарно якось. Давай познайомимось. Мене звати Іра. А тебе як?
До цієї фрази зі співаком було все в порядку. Він не знав де дівати очі і руки, куди заховатись. Руки, до цього, витягнуті в здовж тіла, спочатку зігнулись в ліктях, потім схопились за стійку, на якій стояв ноутбук, потім піднялись вище, опустившись на клавіатурі і, нарешті, обхопили мікрофон. Очі опустились тут же. Голова зробила півоберта в сторону від танцівниці.
- Вітя, - тихенько-тихенько сказав співак, витримавши паузу.
- Мене сьогодні важко було розкачати. Але тобі це вдалось. Дякую.
Затяжна пауза.
- Я рад, - не без докладених зусиль і з долею витримки сказав він.
Кінець.
7
«Как упоительны в Лазурном вечера…»
Чого тільки не відбувалось на тансполі «Альонки» і по за ним. Ось деякі з історій.
Наприклад, існувала пісня:
«Кто бы мог подумать, что всё так случится…
…
Я сам сегодня видел, ты шла с другим, ты шла с другим.
Так вот какая ты, а я дарил цветы,
А я сума сходил от этой красоты.
Так вот какая ты. Надежды и мечты,
Ты подарила и разбила ты».
Ця пісня з числа пророчих. Знав би співак, яким даром володіє. Знав би, не співав її як пісню подив: «Так вот какая ты…?», «Так в`от какая ты…?»,так вот ты какая. Коли вона звучала танцівниця знала, створений образ донесений вірно. Лише одного разу, коли співаку так і не вдалось вивести її на танспол ця пісня зазвучала дещо по іншому «Так вот какая ты…?».
Їй подобалось його слухати. Йому спостерігати за нею. Іноді, зрідка, коли вона лишалась сама на тансполі і він при цюму співав…. «Альонка» розчинялась як така…. Наставало одне велике царство звуку. Не дарма, пізніше, в його репертуарі з'явилась пісня «Музыка нас связала…».
Коли він від’їжджав на день, танцівниця сумувала. Адже він наповнював її серце казкою, романтикою, і відчуттям того, що цій людині вона необхідна, що, скажу я вам, дуже важливо для жінки, на ряду з інформацією про те, що вона все ж прекрасна. В цей час «Альонка» помирала. І відроджувалась з його приїздом. Коли над надвечірнім пляжем лунало:
«Перекрёсток семи дорог, вот и я.
Перекрёсток семи дорог - жизнь моя…»
«Машина времени»
Або:
«Приходите в мой дом, мои двери открыты
Буду песни вам петь и вином угощать…»
А ще їй подобалось ловити його погляд. Це гра була така, «Кішки - мишки», називається. Спочатку вона фіксувала свій погляд на ньому, потім дивилась де-ін-де, дивилась доти доки не починала відчувати чийсь погляд, в танцівниці теж були свої таємниці, а потім прямий погляд на співака… і все-то по ньому було видно, що думав в той момент.
Танцівниця була єдина, мабуть, дівчина контакту з якою явно уникав співак. Цей номер танцівниця розуміла погано. Як це так? До неї звертаються в пісні, для неї ставлять східні і латино-американські мотиви… Нічим таким і близько не можуть похизуватись інші дівчата, яких він тим не менш до себе підпускає. Чого коли вона до нього підходить, щоб подякувати він робить крутий розворот на дев'яносто градусів і повертає голову так, що вона практично бачить його потилицю? Це що за ввічливість така до співрозмовника? Чого, коли вона, на правах знайомства, сказала йому «Привіт» він зробив чергову паузу і тільки й спромігся, що кліпнути очима, мол, привіт? Цей момент як назвати, ніжно? Зате коли співак бачив її з якимось із хлопців…. Ви бачили очі бика на кориді? Очі собаки злої, голодної, бачили? Прожектори, на стадіоні? Так от, нічого з вище вказаного і поряд не стояло. Очі сердились, дорікали, самі тебе шукали і їм було вже глибоко байдуже, що там про них подумають, тільки прямим текстом не говорили хто ти така, свердлили, мов лазерна установка якогось трансгалактичного винищувача. І на контакт співак при цьому йти вперто не бажав.
Однак вони чудово тримали дистанцію. Слова не потрібні там де є музика, де є почуття, і де є повна свобода самовираження, яку розуміють без слів. Неважливо було, що було до і, що натане після. Час з восьмої до одинадцятої повністю належав їм. Коли звучало:
«Подойди ко мне поближе
Стань девушкой мечты моей сейчас.
Заключу в объятья я твой стан
И своей тебя согрею лаской.
Что же ты стоишь, голову склоня,
Подойди ко мне, обними меня.
Цвет твоих зелёных глаз
Греет душу мне сейчас.
Подойди ко мне поближе…»
«А я и не знал, что любовь может быть жестокой,
А сердце таким одиноким….»
Ф. Киркоров
«Льётся музыка, то играя а то веселя.
Кто-то тихо играет на дудочке под которую кружит Земля.
Льётся музыка, и вовек не устанет кружить,
Безконечная, вечная, мудрая, от которой так хочется жить».
«Рядом, только рядом, и вдали от тебя
Сердце разрывает и схожу я сума.
Снова понимаю, что теряю любя.
Видно это не судьба».
Віталій Козловський
А ще «На усталых струнах души…», «Подари мне один только взгляд…» Ф. Киркорова, «Сокровище Чёрного моря…» В. Леонтьева,«Жизньсводит берега…»та ін..
Іноді, коли танцівниця вибиралась з подругами в «Альонку», їй доводилось чути навіть те що:
«Завтра прийдем до кімнати,
Твоїх друзів не багато,
Вип'єте холодного вина,
Хтось принесе білі айстри,
Скаже, хтось, «життя прекрасне».
Так, життя прекрасне. А вона…
Лиш вона, лиш вона, сидітиме сумна,
Буде пити, не п'яніти, від дешевого вина.
Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь,
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль…»
Про цю пісню можу додати ще й таку історію, яка до цієї відношення немає. От коли наші південні хлопці нап'ються, добре, була тому свідком, так перше що згадують це саме «Дівчинку печальну…», і співають її так ,наче з пелюшок знають всі коломийки,однак спілкуються, наче в піку, суто російською мовою, наче «Эвгения Онегина» знають напам'ять, а не лише перші дві строчки, в кращому випадку.
Це просто особливість нашої південної психології, коли в душі ми браві українські хлопці і дівчата, а хочемо з даватись корінними росіянами. І нехай в місті, де в десятої частини справді є російські коріння…але ж здаватись прагнуть всі 99,9%, особливо цікаво спостерігати приїжджих, це сміх крізь сльози. Автор впевнений, дайте можливість українському народу пишатись тим, що він належить до гордої і впевненої держави Україна, яка шанує всі нації в своєму складі і яку шанують і знають всі держави світу, якій заздрять і яку поважають , він ні за які обіцянки щасливого життя не покине власну країну, бо знатиме, його - найкраща….
Тільки не треба зараз розповідати про козаків, та нашу багату історію, особливо про те як стараються, страшно, наші політики… Наші предки в могилах перевертаються, дивлячись на те як ми за мрію про Європу, та пам'ятаючи «Великий могучий…» ладні здати життєво важливі питання, не мову, ні, і навіть не територію, а громадян.
Первинне для держави − це громадяни. Вони носії мови, культури, етнічної пам'яті, за яку ми всі дружно б'ємо себе в груди. Хто буде захищати територію, говоритиме державною мовою і спровокує демографічний вибух, коли всі розбіжаться хто куди? Чому ми не захищаємо права власних громадян закордоном, даємо їх ображати? Чому нам начхати на наших моряків і миротворців? Чому вступом в ЄС обмежується наша зовнішня політика? Можна подумати нас туди візьмуть, з таким байдужим ставленням до власних громадян. Яким має бути середній клас в нормальній країні, і яке його відсоткове співвідношення в нас, знаєте? Ви хочете щоб Європарламент глянув на цифри й посивів? Щоб вийшов у світ безцелер серед книжок жаху «Бюджет України, при ваших та при наших»?...
Скільки можна безбожно гребти під себе, державники? Дістались до кормушки і раденькі? Себе чули, хоч раз? Для вас немає українського народу, нема держави Україна, плювати ви хотіли на громадян України, а не громадян і знать не знали, тому що говорите ви про них як про виборців, ходячих людиноголосів, які тільки й необхідні вашій пречудовій партії, що раз на чотири роки, чи скільки там. І ви при цьому державники, народні депутати, борці за свободу, за Україну. Ви говорите про державну ідею, про державні інтереси, але, ні одного, ні іншого просто, зрозуміло і лаконічно сформулювати не можете. Не знаєте бува, чому? Праві, ліві, червоні і сині… Для громадян України ви всі з одного лиця і однієї мами діти. Чому, нікому не цікаво? А ви розводите демагогію, ганяєте кисень в легенях, державники, маму рідну продасте, аби вам в Європі поаплодували чи в Росії. Що за мода повелась, з ким бути? Що за рабська філософія, шукати собі сеньйора? І ви після цього державні мужі, мислите по-державному? Те що ви в званні нардепа, чи міністра, чи президента, не є фактом того, що маєте повне моральне право такими величатись. З усіх прав критику витримує лише юридичне. Задумайтесь, будь-ласка… хто ви?, де?, і навіщо?
Понад усе, зараз, громадянам України необхідний духовний лідер. Людина яка б вказала на шлях, згідно якого ще довго б будувалась вся ця ажурна демагогія. Країна б знала куди йде, в не залежності який дядько зараз при владі. Європейці шукають валідол підчас виборів президента? Вони знають хто б не був президентом він буде за Німеччину, Францію, наприклад, і за добробут цих народів відповідно…. Ми…. Коли в нас обирають президента, за серце хапаються в НАТО, ЄС, Росії, Об'єднані Нації слідкують з величезною цікавістю в очах, Папа Римський з собору Святого Петра днями не виходить, молиться, «Боже, поможи, Боже, поможи…». Зате нам якось байдуже. Громадяни України вже звикли, що політична погода в нас мінлива. Це їм, там, страшно. Ми ж знаємо, що один, президент, що інший, що одні обіцянки, що інші… а живемо ми, чомусь при десятому, як при першому, і нічого в нас не змінюється, крім назви. Як не переставляємо доданки сума не міняється, чомусь. Тут одне з двох, або формулу потрібно змінити, або числа в формулі обчислення. В будь-якому разі, не дивитись на них.
Розійшлась «дівчинка печальна», нехай вибачить читач. Подібна інформація дещо не в тему, але також необхідна. Мале наслідує велике, і паралелі між порядками на базі і філософією наших «державників» автор обов'язково проведе, але пізніше, за нагоди. Варто пам'ятати, що риба гниє з голови, а чистять її з хвоста. Дуже б хотілося, хоч раз, рибу почистити з голови, щоб хвосту мало не здавалось.
«Альонка» була іншим, нінащо не схожими, світом: біля моря, просто неба, над нею пропливали хмари, її палило сонце, обдували вітри, а ще над нею сяяли зорі, її заливав срібним світлом місяць у повні. Там була музика, були танці. Там були співак і танцівниця.
Вона слухала його голос, інтонації, тони й напівтони. Вслухалась. І кожна пісня, хай скільки разів вже звучала, для неї звучала по-різному. Тому що неможливо двічі пережити один і той самий момент життя. Кожна мить неповторна, її потрібно цінувати і проживати до кінця.
З ним вона вела себе так як підказувало серце, куди вели емоції і він, володіючи такою не вербальною інформацією, міг спрямовувати її у будьякому напрямі. Інше питання, чи знав якою силою володіє?
Це теж був своєрідний спільний танець. Коли він задавав тон і ритм, а вона, як жінка, корилась, і тому, і іншому. Коли вони разом співали… тільки він голосом, вона тілом…, до таких пісень відносились переважно сюжетні, наприклад: «Всё могут короли…» А. Пугачової. Дивна, феєрична єдність все ж мала місце.
Наприклад: вона завжди знала яка пісня співається і з яким сенсом, що хоче сказати співак, могла зобразити танець і співак перемикався на танцювальну музику. А був взагалі нічим не пояснюваний момент. Коли вони подумки сказала йому: «Ти сам, як самотній вовк». Тут же зазвучала пісня:
«Ветер, ветер, нервы на пределе,
Ты зачем мене душу рвёшь,
Будоражишь кровь
Ветер, ветер, ты на самом деле
Воешь, где хочешь, так и я живу
Так и я живу, как одинокий волк…»
Вона танцювала. Одного вечора їй аплодувала вся «Альонка». Саме танець додав їй жіночої впевненості, вона більше не страждала на брак чоловічої уваги, під час танцю її вистачало з головою. Хорошим вважався лише той танець, який не лише максимально передавав музику і текст, але й такий, що звертав на себе чоловічу увагу.
А одного разу вона не схотіла зупинятись коли розкрутилась в танці… Це елемент молитовного руху мусульман Малої Азії. Щось та в ньому є, тому що перше, що передує, це відчуття легкості, потім, майже невагомість, всі проблеми змітаються однією рукою, мов і не було їх, тобі стає так добре, наче ти досі безтурботна дитина…. Добре, що на тансполі знайшлись люди, що стримали її коли обертання припинилось.
Взагалі-то, важко, виявляється передати той настрій, що складався не стільки з якихось конкретних подій, як з їх відчуттів. Автор зарані вибачається за якість тексту, сподівається, це перший і останній твір в такому жанрі.
А одного разу в «Альонку» завітали вірмени. До честі цього народу можна сказати, вони були єдині, що показали груповий танець, таким, яким він має бути, груповим, а не як в нас, кучковим. Танець був простеньким, але він був, а не як в нас…одна велика думка про себе. Танцівниця танцювала разом з ними. І коли вірмени її побачили в день почали шепотітись між собою: «Дивіться, дивіться, це та, що танцює». Власне, вони й посприяли виникненню твору. Та, що танцює - танцівниця.
«Как упоительны в Лазурном вечера…», ця пісня зазвучала майже в кінці сезону і належала до числа завершальних. Співак так її і представив:
- Я хочу что бы этот вечер, закончился тем чем начался.
І заспівав.
Поезії ми, дякувати Богу, ще не позбавлені в кінець. Під цю пісню тут же сходились на тансполі пари і дивлячись на них, хотілось вірити, що галантна епоха все ще живе в наших серцях.
8
«Не любимая, прости меня. Любимая, люби меня…»
Ми позбавляємо себе основного - бачення, сприйняття, пропускаючи повз вуха таку важливу інформацію як інтонація, постава, рухи, жестикуляція, міміка. Не сприймаючи світ ми кидаємось на тіні, думаючи що бачимо, насправді ж будучи хронічно сліпими. Ми воліємо не бачити навіть власних демонів у власному відображенні, по суті, не бачимо себе, а думаєм, що спроможні бачити світ. Ось такий парадокс, не такий вже й рідкісний, в наш час.
Коли з'являлась танцівниця, в співака починались присвяти, практично всі як одна «За милых дам», змінювався текст присвяти при незмінному сенсі. Він немов оживав, ставав галантним кавалером, робота переставала бути просто роботою, вона наповнювалась сенсом, в нього з'являвся об'єкт - вірний слухач.
Бувало, коли танцівниця на довго полишала «Альонку», в пісні співака приходила певна втома, майже хандра. Він жував пісні, різав, кроїв, пропускав слова, а подекуди і цілі строчки. В піснях вже не було тієї романтики, бачення ситуації, сприйняття і передачі образів. Наприклад, одного разу співаку довелось виконувати таку веселу пісеньку як «Нума, нумаєй», в такому-то стані. Це було саме печальне «Нума, нумаєй», мабуть, за всю історію її виконання: суворе, депресивне, на низьких тонах, з вагоном смутку за плечима. Робота, це була просто робота.
Там, в «Альонці», співак і танцівниця мов повітря були потрібні одне одному. Разом було не так страшно спостерігати одне, велике, безкінечне свято, що царює в літку в кожному розважальному закладі. Вже не було тієї самотності. Так розпочиналось життя.
Коли до співака приїжджала кохана, в малесенький футуристичний світ співака і танцівниці незмінно втручався третій. Колишня мовчазна розмова практично сходила на нівець. Це було все одно, що розмовляти про сокровенне при свідку.
Вони обоє змінювались: чогось не договорювали, щось приховували.
Співак крутився мов юла: півоберта то в одну сторону, то в іншу. Все було добре. Чи просто, хотілось вірити?
Танцівниці було простіше. Вона ж була просто жінкою. Жінкою в якій прокинулась страшна сила - краса. І вже було неважливо наскільки дійсно гарна танцівниця, вона могла перетворити на зброю навіть ті невеликі ресурси, що дала їй природа. І горе було співаку, коли їй вздумувалось, саме від нього і саме в цей вечір, почути, що вона - прекрасна.
Але, Бог-зна, що сталось між співаком і танцівницею, саме в той вечір коли до співака приїхала кохана. Це була мана… найпрекрасніша і найчарівніша, з усіх можливих ман.
Співак виспівав повний блок своєї романтичної програми. Танцівниця його слухала і танцювала до знемоги. Феєрія царювала у типовому розважальному закладі, типової бази відпочинку.
На той час у співака додалось пісень: «Город зелёного цвета» Віктора Павлика, «Твои зелёные глаза…».Враховуючи вище вказані пісні, і не вказані, які не несли того сенсу, але створювали незмінний настрій, звуки вечора йшли практично на одній хвилі.
Все, що натомість мала зробити танцівниця, це подякувати. Але підійти вона не могла. Могла, звісно, але все має мати межі, навіть зухвалість. Вона просто вклонилась, перед тим як збиралась йти.
Вечір наступного дня був кардинально протилежним…
Уявіть, як би вас підняли високо - високо, а потім різко вибили опору з під ніг… Ви б впали і вам би було дуже боляче. Щось подібне відбувалось зі співаком і танцівницею.
Не буває односторонніх процесів, вони, як мінімум, двосторонні. Це як рух елементарної часточки у просторі: відштовхуючись від одної часточки, вона штовхає протилежну часточку, відштовхується від неї і т. д., процес замикається лише тоді коли часточка знову зіштовхується з тою ж часточкою, від якої відштовхнулась на початку. Це й процес може бути як короткий, так і мати величезну протяжність в часі, аж до нескінченності. Наприклад: дзеркальне відображення ситуації, в короткому відрізку часу, ваш покірний слуга це називає замком, поширений приклад, коли йдучи в якомусь напрямку в зустрічаєте якусь людину, перекидаєтесь з нею кількома словами, йдучи у зворотному напрямку ви зустрічаєтесь із тією самою людиною і знову перекидайтесь з нею кількома словами - замок закривається, коли, припустімо, розмови не відбулось - замок відкритий, далі буде. По-іншому це ще можна назвати циклами, з різною протяжністю в часі і просторі.
В даному випадку мав місце психо-емоційний зв'язок. Важливою була навіть не стільки подія, як її сприйняття. Це також можна привести, як приклад замка, оскільки подія замикалась в дзеркальному напрямку, підключаючи раніше залучені почуття і відчуття.
Співак не міг зробити боляче танцівниці, не зробивши перед цим боляче собі. Він мав сформувати емоцію перш, ніж її передавати. Грався з сірниками на копиці сіна. Він не знав силу власних пісень, не міг себе від них відокремлювати, як наслідок, зливався, і сам наближав події по тексту пісень, і накопичуючи і передаючи емоції, підставляв себе під подвійний удар. Він просто не відав, що творив… Можливо, підпусти співак до себе танцівницю, просто з нею поговори, все було б інакше. Вона б навчила його володіти власним талантом. Він був би їй другом, коли б захотів, просвітив би її в музичному плані. Вона б з радістю вислухала і постаралась зрозуміти. По-скільки «Мало кто знает, как много надо знать, что бы знать, как мало мы знаем». Тільки цілковитий дурень може стверджувати, що знає все, або ж не бажаючи вчитись, береться вчити чому б то не було… Ні, вона не ображалась на нього, хоч від цього легше не ставало.
Того вечора романтика померла в «Альонці». Виконувались дорослі пісні, тобто такі, які передбачають повну відсутність казки, як такої, сурове напруження від світу, яке самі дорослі і створюють, просто тому що не вміють жити. До таких пісень відноситься більшість пісень шансону, особливо важкий тюремний напрямок, після ряду таких пісень можна відразу шукати зашморг, тому, що світло гасне в кінці тунелю. До дорослих пісень, для прикладу, можна віднести також і пісню, хіт минулого літа, «Отпусти» С. Михайлова і Т. Повалій.
«Отпусти, отпусти, небо плачет.
Я сейчас ухожу, это значит…
Не сумели мы с тобою щастье удержать.
А на сердце опять злая вьюга…
Не смогли уберечь мы друг друга.
И из замкнутого круга нам не убежать».
Ось так послухаєш, і так легко на душі стане, жити захочеться… прямо страшно як. Після можна послухати ще «Владимирский централ. Ветер северный…», «Хозяйка бара, налей мне крепкого вина…» і контрольний «Гоп стоп мыподошлииз-заугла…». Прямо окриляючі пісні… А потім казатимете, як важко на світі живеться. А то чого ж має легко житись, за такої філософії?
До честі співака, він як міг пом'якшував удар. Пісні не були суціль дорослі, але вони були переважаючі і саме вони створювали основний ритм, який мов повільна отрута вбивав танцівницю. Щоб читач оцінив силу звуку, автор може сказати, що того вечора відкрита, під дією ритмів минулого вечора, танцівниця сприйняла стільки не життєствердних ритмів, що її внутрішній стан дорівнював місяцю затяжної депресії. Співаку було не краще. Усвідомлення дії було для нього найгіршою ношею. «Больно мне, больно…» - зізнався відразу співак перед початком дії.
Була ще одна пісня, прихованим текстом, присвячена безпосередньо танцівниці. Наскільки чіткого вектору в свою сторону танцівниця до цього і не знала. «… … ябольше не пою для тебя» - звучала основна думка пісні. Вслухайтесь в логіку. Він співав їй про те, що більше їй не співає. Лукавив. По-перше, його дуже видавала інтонація, по-друге, він цілий вечір співав для неї, не кажучи вже про пісню, по-трете, він був не сам, сам на сам із танцівницею йому б таке в голову нізащо б не прийшло, практика літа говорила сама за себе, і по-четверте, він не воїн, він просто не здатен нанести удар, значить послухався того хто здатен. Її сприймають так серйозно?!... Це було щось новеньке, для танцівниці… І хто? Не співак. Кохана… Знаєте, кожній жінці приємно коли її серйозно сприймає чоловік, це запорука того, що він не кидає слів на вітер, і готовий підтвердити їх діями, але куди приємніше, коли жінка усвідомлює, що інша жінка її сприймає серйозно, це значить, що ця жінка іншій створює серйозну конкуренцію. Враховуючи те, що танцівниця виключною красою не відрізнялась, за гламуром ніколи не ганялась, і себе відносно інших жінок оцінювала дуже й дуже скромно… ця пісня, для танцівниці, звучала як грубі лестощі.
І коли зазвучало:
«Я закрою за собою.
Ты сказала, я не стою.
Я подброшу, на удачу,
Докурю и пойду дальше…»
«Режисёр» Гранули
Танцівниця вирішила показати, що її не зламали, тим більше що ритми подібне дозволяли. Це була єдина пісня під яку вона танцювала того вечора. Вона хотіла показати що, «Я, в этом фильме, главный актёр. Я - сценарист и я -режисёр». Вона, а не будь-хто інший. Щоб нікому більше навіть не думалось повторити номер ще раз. Тим більше, що за цією піснею водилась одна красномовна таємниця. Строчки «Не любимая - прости меня. Любимая - люби меня…» співак завжди виконував на одному подиху і завжди на одній і тій самій інтонації, ніяк не розділяючи одне речення від іншого. Він просто, для себе, ніяк не міг вирішити, де «любимая», де «не любимая». Відтанцювавшись танцівниця пішла.
Тиждень танцівниця не виходила на танспол. Все, ніби, було добре… Ніби… Добре не було… Можливо, виступай співак єдиним подразником, дану ситуацію танцівниця перенесла б легше. А так, їй в черговий раз руки не протягнули. Всього-то. При всьому бажанні і готовності танцювати, дати бій депресії, вона танцювати не могла.
Співак її підтримував, розраджував як вмів, адже коханої, на щастя чи на горе, поряд вже не було. «Так вот какая ты…», в котре чула танцівниця на свою адресу. А ще:
«Поплакала, поплакала и хватит,
Всё равно, когда ни будь…(пауза)…он за всё заплатит…»
Йому не було все одно. І це було головне.
Але не поговорити з ним вона не могла. За першої ж нагоди, коли їй таки вжалось витягнути себе на танспол, і, косо, криво, аби живо, відтанцювати, вона підійшла до нього.
Його видавала постава. Це був рідкісний випадок коли він навіть не робив спроб заховатись… Віктор, взагалі, унікальний сангвінік. З одного боку, яскраво виражений, і певна доля суровості характеру йому властива. З іншого, по поставі та інтонації голосу дає можливість себе зчитувати без особливих зусиль. Це все відображення внутрішніх емоцій, якими він, нажаль, не володіє і які, як наслідок, ведуть його куди самим вздумається. Він творча натура, живе почуттями. І все було б взагалі чудово, коли б він не йшов за ритмами і емоціями, а задавав, і одне, і інше. Він хороша людина. Не хотілося б, щоб його ж творча діяльність ось так з ним нещадно гралась… Співак,морально, був готовий до всього.
- Не вбивай мене більше. Добре? - сказала йому танцівниця. - Я - боєць, тримаюсь. Але не треба. Добре?
Співак був готовий до всього, та мабуть не до такої постановки речей. Він так і не знайшов, що сказати у відповідь. Його не лаяли, не підвищували тон, істерик, з матюками крізь сльози, також не було, крім того говорили щиро і відкрито, чого він, зі своїм музичним слухом, просто не міг не чути.
Танцівниця вирішила розгорнути думку, почала говорити про ритми, навела приклад на шансоні…
- Це ж не безплатна діскатека? Правда? - нарешті щось сказав співак.
Скоріше за все, він просто не до кінця її зрозумів. Слух в нього чудовий, і не лише музичний, а й загально людський. Скоріше за все, він втратив об'єктивність суджень, пішовши за емоційним настроєм, якому, в черговий раз, господарем не був.
Настала черга губитись танцівниці. Комусь з них двох логіки явно не вистачало. Згідно логіки речей, мало б не вистачати їй. Дуже хотілося в це вірити.
Вона взялась пояснити думку ще раз, і цього разу питань і зауважень збоку співака не виникло. Одна лишень красномовна затяжна пауза говорила сама за себе.
Подякувавши за вечір вона пішла.
9
На прощання
Спливали дні за днями. Літо добігало кінця. Завершувався сезон. «Альонка» жила в передчутті закриття. В серпні різко подули вітри.
«Ветер. Ветер . Нервы на пределе.
Ты зачем мне душу рвёшь,
Будоражишь кровь…»
Йому у слід відгукувався співак. І вірилось мимохідь, що людина й справді здатна дати виклик вітрам, або ж мати мужність вити в степу разом з ними.
Особливі акценти чомусь діставались пісні:
«Я твой наркотик,
Твой нікотин, твой алкоголь.
Я твоя любовь.
Тигра, не котик.
Гроза всех дур и дураков,
Что любят гламур…»
«Я твой наркотик» Quest Pistols
Хоча, звісно, були і інші. Наприклад: «Кораблики» Бис, незмінно звучала в моменти, коли танцівниця дивилась на зорі.
Вечори плавно стікали і сходили на нівець. Здавалось, ну що ще може статись… Не варто недооцінювати Силу Небесну.
Приблизно в один і той самий час, в ранці, танцівниця чула одну й ту саму пісню, що програвав магнітофон, знову ж таки, в «Альонці».
«Ты не просто увлечение, ты важнее всего.
Мы несемся по течению, а не против него.
И не подлежит сомнению в сердце радость моя.
Распишитесь в получении удовольствия…»
Анні Лорак і невідомий автору співак.
Випадків, як показує досвід, не буває взагалі, тим більше таких, що систематично повторюються. Пісня таки мала продовження.
Одного вечора, точніше, вже глибокої ночі, коли танцівниця таки вибралась послухати співака, вона познайомилась з двома хлопцями… Рідкісний випадок в історії. В літку їй дуже щастило на сорокарічних… настільки щастило, що вона їм навчилась ввічливо відмовляти… І тут, раптом, хлопці, а не дядьки… А ще то був рідкісний випадок, в кінці літа, коли вона була сама. Точніше не сама, поряд був співак, на очах у якого і відбувалось все це безобразіэ.
«Рядом, только рядом, и вдали от тебя…»
Він сам обрав власну долю.
Хлопців звали Женя і Саша. Автор пізніше більш детально зупиниться на цій історії. Зараз же танцівниця досить легко знайшла спільну мову саме з Євгеном, оскільки Олександр був, м'яко кажучи, до розмови не готовий. Як два флегматика, вони легко, напівжартом познайомились і розговорились, пізніше до них приєднались два хлопця-охоронця…
Можна лише уявляти, що думав співак. Він відступив подалі від апаратури і звертався до неї лише для зміни пісень, вочевидь обираючи такі, які знав напам'ять. Він не зводив очей з компанії, що розташувалась на лавці, в полі його зору. Очі у співака горіли настільки, що, мабуть, лише трохи поступались розважальним вогникам «Альонки». Суціль депресивний репертуар змінився на більш прийнятний, страждальний, як назвав би його автор. Чомусь особлива увага стала приділятись репертуару Ф. Киркорова.
«А я и не знал, что любовь может быть жистокой…»
Та обличча співака стало просто кам'яним,коли компанія стала розходитись і танцівниця, з одним з хлопців, проходячи через «Альонку», зникла на нічному пляжі.
З «Альонки» ще довго лунали страждальні мелодії…
Як би ж знав співак… Для початку, танцівниці теж всеодно не було, але вона змушена була грати за тими правилами, що нав'язував їй співак. Відсутність дії також дія. За неї також можна отримати на горіхи. Між співаком і танцівницею діяло правило мовчазної згоди, саме від цього не завадило б відштовхуватись співаку… Але, чоловічу логіку ще ж ніхто не відміняв?... Ця, зараза, прийшла до нього. Здоровецька така крапка. Кому що не зрозуміло?... Якої хороби, та, зараза, водиться в чоловічій компанії? Що вона там забула?… То значить, ти, зараза, ще й з ним кудись ідеш?... Нуну… Гадость, ти така… Бути байдужим до такої події співак просто не міг, давалась в знаки чоловіча власницька позиція.
З іншого боку, хлопець як і співак, якщо вірити чуткам, був зі Херсону. Як і співак, він не боявся прямо говорити, що відчуває. Як і співак, належав до сильних, але чутливих і пристрасних натур, не був позбавлений романтики…
Таких випадків також не буває. Він просто зробив те, на що співак так і не наважився. Бійтесь своїй бажань, вони мають здатність збуватись. … Хоч мріяти і бажати, все що лишалось співаку… В нього була кохана. І цей факт був вагомим стопом, як для нього, так і для танцівниці.
Співак не бачив коли повернулась танцівниця. Вона повернулась пізно, але не під ранок. Вважаючи за краще свою дівочу честь тримати при собі, коли кому це питання цікаве. Хлопець був хороший, але не її, для танцівниці це вже було вагомим аргументом, щоб сказати: «ні».
Деякий час танцівниця в «Альонку» не заходила. Коли ж прийшла… Співака виказував вираз обличча. Йому було що їй сказати. Але, на відміну від більшості чоловіків, до яких лише в сорок починає доходити, що вони все-таки чоловіки, а не хлоп'ята, співак вважав за краще вже зараз вести себе як чоловік. Він мав повне право виспівати їй все, що про неї думає. Вона б зрозуміла. Але, співак пригадав свій романтичний репертуар. Танцівниця була приємно вражена. Єдине що проспівав з особливою щирістю…
«Кто бы мог подумать, что всё так случится…
…
Я сам сегодня видел, ты шла с другим, ты шла с другим.
Так вот какая ты, а я дарил цветы,
А я сума сходил от этой красоты.
Так вот какая ты. Надежды и мечты,
Ты подарила и разбила ты».
Все було визначено наперед. Він сам все і визначив. Ще на початку сезону співаючи:
«Ты уйдёшь с другим, я знаю,
Он тебя давно ласкает,
И тебя домой не провожу я.
Жжёт в груди сильней огня,
Не моя ты, не моя.
Так зачем же я ревную?»
«Ах, какая женщина» Фристаел
Тільки як йому було це пояснити?
Та все ж певний осад в душі у співака лишався, хоч, не виключено, давалась в знаки банальна втома. Так чи інак, а романтики з кожним разом лишалось все менше і менше.
«По ресторанам, по ресторанам, по ресторанам.
Найду тебя и потеряю, по ресторанам…»
Все частіше почав виконувати співак. Вона розуміла банальне «Дякую» він заслуговує. Нагода подякувати скоро знайшлась, що не кажіть, а бажання значно наближають події.
Танцівниці на той час танцювалось важко. Хандрити хотілось ой як сильно, тільки вона з нею боролась, як могла, не дозволяючи собі такої розкоші. Вона як ніколи залежала від його ритмів, його підтримки, від тієї казки, яку він створював, і яка її тримала кожного наступного дня.
Одного вечора вона не танцювала, але уважно слухала. Вона вирішила йому подякувати.
- Мене сьогодні перевели з крематорія в реанімацію, - сказала йому танцівниця. - Дякую. Знаєш, є такий вислів: «Лише те, що йде від серця, може сприйнятись серцем». Ще раз, дякую.
Вона більше й не намагалась, ні витягувати з нього слова, ні тим більше реакцію. Вона знала, він її почув, і цього було достатньо.
А ще вона ще з початку сезону хотіла заспівати в караоке. Вона навіть пісню підібрала. Це був би «Маестро», звісно, А. Б. Пугачової, і був би він присвячений, звісно, співаку. Але, по-перше вона не могла передбачити його реакцію, по-друге, не була впевнена, що не напартачить з ритмом. Одна справа слухати ритм підчас танцю і зовсім інше підчас виконання пісні. Виконувати щось погано їй не хотілось.
Але не буває не вирішуваних проблем, бувають тимчасові труднощі, як-то кажуть. Вона підключила уяву, сформулювала бажання. «Нехай в «Альонці» знайдеться людина, - вирішила для себе танцівниця, - яка б замовила пісню присвячену тобі, а ти, натомість, заспіваєш мені «Ланфрен Ланфра» ». Вона не сумнівалась, ні на мить. Сумніви й бажання просто не сумісні. Дасте волю сумнівам, почнете сумніватись в бажанні, втратите віру в бажання, не дивуйтесь коли воно не збудеться. Це не буде питання існування Бога, котрого, як правило, після цього згадують «не злим тихим…». Це буде лише питання вашої віри. Ваше бажання - ваша й відповідальність. До чого тут Бог? Він лише кожному воздає по вірі його.
Танцівниця не здивувалась коли одного разу, співак, за звичкою читаючи чергове замовлення прочитав такі рядки.
- … (назва пісні)… музыканту, - він не відразу зрозумів, що прочитав. - А. Мне. Спасибо, - подякував співак, після короткої паузи.
Перша частина бажання збулась. Танцівниця вже була щаслива. Вона подякувала Силі Небесній, за те що першу частину бажання втілили в життя. Обов'язкова дія. Уявіть собі, що за Силою Небесною стоять такі самі люди як і ви, всі, що колись жили на землі. Вони старались, здійснювали ваше бажання. А ви, натомість?... Є такий вислів: «Як тривога - так до Бога». Парадокс, але ми навчені згадувати Бога лише тоді коли нам погано, коли добре, подяка Богу якось не приходить нам в голову. Поставте себе на його місце. Просять, кожен день і потри рази на день. «Дякую» кажуть?Ні, звісно. А навіщо?... Ви самі, як далеко послали б таку людину?... А потім постає питання: є Бог, чи ні? Знову ж таки, це не проблема Бога, а персонально ваша: це вам не вистачає віри, не йому; це ви елементарно не цікавитесь, що на душі у ближнього, не він; це ви власні потреби ставите понад усе, не він; це ви глухі й сліпі егоїсти, не він; це вам не вистачає мужності, стійкості… зате, чого нам вистачає з головою, так це слабкості, тут ми будь-якому чорту фору дамо, такі ми страшно хороші страдники… Тому, будь-ласка, хоч дякуйте частіше Силі Небесній, кажіть, що любите.
А одного вечора в «Альонці» заграла одна знайома мелодія. Одна жінка вирішила заспівати «Ланфрен Ланфра», співаку довелось їй допомогти. Тож і це бажання збулось.
Літо спливало, мов пісок крізь пальці.
Але, на прощання, в тиші прохолодного серпневого вечора над піском, морем і порожніми комишевими кімнатками пляжу пролунала пісня:
«Летний вечер, летний вечер, летний вечер
Будет снится нам…»
І це була правда.
Зараз, коли облишену на непогоду базу вітри засипають піском, листям навколишніх дерев, і шкарабашками, що лишились від минулого літа, її заливають дощі, засипають сніги, і море, високими, довжелезними хвилями, обрушує всю свою міць на вузьку лінію пляжу. Навіть зараз між двох колон «Альонки» можна почути голос співака. І на її тансполі, в місячному сяйві, танцюючу тінь танцівниці. Вони живуть там, в «Альонці», в шумі вітру і моря, в скупих променях сонця і срібному відблиску місяця, в холодних стінах «Альонки» і в наших серцях, об’єднані звуком, чоловік і жінка, співак і танцівниця.
Листопад - Грудень 2010
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-
Executed in 0.188 seconds