Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Клуб усамітнених чоловіків «Я» (2011)
Суто чоловіче товариство в обговоренні тем на сторінках чоловічого клубу потрібно розуміти, як відсутність надмірної емоційності в обговоренні, і присутність здорового глузду, мужності, відвертості.

Отримані вами коментарі| Залишені коментарі| Інші коментарі

Коментатор Юлія Шешуряк, [ 2011-02-08 21:56:08 ],
на сторінці твору     "***"   Клуб усамітнених чоловіків «Я»

Трубка - це якось пов"язано з Сашком Трубкіним? Чи яка трубка? Є ще для плавання трубка, електро́нно-промененева трубка, то ж яка? так цікаво. скандали, інтриги, розслідування....
Коментатор Даймон Пеем, [ 2011-02-18 16:42:46 ],
на сторінці твору     "Жінка в чоловічій поезії - це вгору або вниз, чи завжди наліво?"   Пеем Даймон

Суто чоловіче обговорення :)
Коментатор Майстерень Адміністрація, [ 2011-02-21 14:55:05 ],
на сторінці твору     "Поет - за гамбурзьким рахунком"   Клуб усамітнених чоловіків «Я»

Трохи гумору на цю тему

1
- Скажіть, хто вважається найталановітішім з сучасніх поетів?
- Ну, нас не так вже й багато ...

2.
Редактор розмовляє з молодим автором:
- Скажіть, ви самі написали ці сонети?
- Так.
- У такому випадку, мені дуже приємно з вами познайомитися, містер Петрарка, а я ж-бо, знічев'я думав, що ви давно померли!

3.
Молодий поет запитує відомого критика:
- Що ви думаєте про останні мої вірші?
- Зізнаюся чесно, це найгірше з усього, що я читав.
- Як! Я ж учора продав їх одному видавництву за пристойні гроші!
- А ось це вже мистецтво!

4.
- Скажіть, а ви пишете вірші?
- Думаю, що так, але, право, не впевнений - ніколи не пробував.

5.
Поет говорить приятелю:
- Щоранку, прокинувшись, я насамперед заходжу в Інтернет і вивчаю список найбагатших людей планети. Якщо мого імені там немає, я сідаю і починаю працювати.

6.
- Мова ваших віршів украй бідна, - каже редактор.
- І що? — Відповідає автор, - А хто сказав, що бідність це вада?

7.
Один початкуючий поет приніс відомому критику стос рукописів і попросив висловити свою думку.
- Вам треба якомога більше читати, читати і ще раз читати, - сказав критик.
- А це обов'язково?
- Звичайно! Чим більше ви будете читати, тим менше у вас буде часу для писання.

8.
- Одна рима у вашій поемі мені особливо сподобалася! Думаю, ми її надрукуємо.
— Мою поему?!
— Що ви ... риму!

9.Молодий поет запитує редактора:
- Ви читали мої вірші?
- О, так, юначе. Я читав їх ще задовго до вашого народження.

10.
Поет говорить редактору:
- Кажуть, що геніальність - це хвороба.
- Можливо, та хай це вас не турбує, ви виглядаєте цілком здоровим.

11.
Ось ви, Іване Івановичу, пишете свої вірші, бігаєте по редакціях, а грошей у вас ніколи не буває. Напевно, поезія - невдячне заняття?
Ну що ви, навпаки: дуже навіть вдячна. Які вірші не приносиш до редакції, редактор читає і говорить:
- Дякую вам, не підходить! ..
Коментатор Майстерень Адміністрація, [ 2011-02-21 15:05:00 ],
на сторінці твору     "Поет - за гамбурзьким рахунком"   Клуб усамітнених чоловіків «Я»

12
Розмовляють два критика:
- Як краще всього оцінювати поетичні твори?
- Сміливо завжди кажи, що вони не представляють художньої цінності, тоді ти ризикуєш помилитися лише в одному-двох випадках зі ста.

13.
- Шановний редакторе, я написав ось маленького вірша.
- Ну хіба що маленького, тоді Бог простить ... Але надалі будьте обережнішим! ...

14.
Бездарний поет написав поему й сказав:
- Хочу повісити її на міських воротах, щоб усі її читали і славили.
- Тоді зваж, якщо дізнаються, хто саме написав ці вірші, то тебе повісять поряд з ними.

15.
Один поет прочитав своєму другові свої вірші, які він нещодавно написав, - досить довгі і нудні. Після цього запитав, які саме сподобалися тому найбільше.
- Ті, - відповів друг, - які ти мені ще не читав.

16.
«Поетом можеш ти не бути!" - Сказали поету-початківцю в редакції після прочитання його віршів.
Та він зрозумів це аж надто буквально і став... критиком.

17.
Одного відомого поета запитали, як краще писати, щоб стати відомим.
- Зліва направо, - була відповідь.

18.
- Хто ви?
- Поет!
- Ваше ім'я?
- На жаль, воно ще не відоме. :(

19.
- Ось вийду на пенсію і закінчу нарешті свою збірку віршів.
- О, ви пишете??
- Ні, я читаю ...

20.
- Чи правда, що деякі письменники стають хорошими критиками?
- Так, це як із поганих вин часом виходить хороший оцет.
Коментатор Майстерень Адміністрація, [ 2011-02-21 15:18:09 ],
на сторінці твору     "Поет - за гамбурзьким рахунком"   Клуб усамітнених чоловіків «Я»

21.
Молодий поет дав свої вірші відомому письменнику.
- Скажіть, чи правильно я зробив, вклавши стільки вогню в свої творіння? - Запитав він, коли прийшов забрати рукопис.
- Ні, - відповів письменник, слід було не вогонь вкладати у ваші вірші, а вірші - у вогонь...

22.
Господиня гостеві:
- Будь ласка, прочитайте вашу нову поему.
- Але я не наважуся ... Стільки люду!
- Не хвилюйтеся. Нас ніхто не слухатиме.

23.
Ти зблід, схуд, обріс, нікуди не ходиш ... Що ти робиш цілими днями?
- Пишу вірші.
- Ну і дивак! Навіщо так мучитися, якщо за копійки можна купити готові?!

23.
Кімната одного «невизнаного» поета була завалена цілим возом його невдалих віршів, від яких усі відмовилися. Почалася сувора зима, і піч необхідно було чимось топити. Поет з горя вирішив кинути у грубку кілька пачок своїх віршів, і вона відразу ж розгорілася. Тут заходить сусід і не може зрозуміти в чому справа.
- Що це ви робите?- Заволав він, - це ж ваша праця!
- Ну так! І я вперше в житті грію руки на своїх творах!

24.
Незнайомий чоловік вривається в кабінет редактора і кричить:
- Руки вгору! Життя або гаманець!
- Фу-ти, слава Богу! А я було вирішив, що ви хочете змусити мене читати ваші вірші.

25.
— Знаєте, я вам скажу правду: ваша поема просто алмаз серед інших відомих мені творів!
Пробачте, але в чому ви знаходите подібність?
- О, вона так само не оброблена.

26.
- Скажіть чесно, вам сподобалася моя друга збірка віршів?
- У порівнянні з першою помітний величезний прогрес!
- О, спасибі! А в чім саме?
- Друга ваша книжка на сто сторінок менша.

27.
* * * * * *
- Ось, повертаю вам вашу збірочку. Чудові вірші!
- Так, але деякі сторінки зовсім не розрізані?
- Справді? О, ви знаєте я так захопився вашою поезією, що просто не звертав на це уваги.

28.
* * * * * *
- Ви дуже неуважна, молода людина, - каже редактор.
- О, так, я страшенно розсіяний, але як ви про це здогадалися? — дивується поет.
- З ваших віршів. Ви забуваєте вкладати в них душу.
Коментатор Володимир Ляшкевич, [ 2011-03-06 13:57:06 ],
на сторінці твору     "Жіноче свято очима самотнього героя жанру"   Клуб усамітнених чоловіків «Я»

Щось глибше про прекрасних дам? Контраверсійне?
Не зовсім, правда, зрозуміло що то таке, але можливо, це згодиться? )

ВІЧНІСТЬ
І
Нескінчений зимовий вечір
із похмурим обличчям свідка,
ох, літа мої молодечі -
краще поруч була б сусідка.

Підливаю у кухоль чаю,
скоса пресу дивлюся - гидко!
Може віршика про "кохаю"
написати вам, серцеїдко?

Вечір цим не пройняти - темінь,
бродить страхом у жбані маски.
Я вглядаюсь у далеч: вилинь
осяйний силует любаски.

Тільки місяця чахлі груди.
Хмари, наче сліди затяжки.
О красуне з вінцем облуди,
чи діждуся від тебе ласки.

Не здобуду кохання - стану
чорним вмістом лякати риму.
О сусідко!… Медузо… З п'яну
зупинився я тут на зиму…

ІІ
Зупинились ми тут на зиму, хтось повідав - "казкова суша",
та в лиху, вочевидь, годину ми послухали злого мужа.
Гарний берег, округ діброви, б'ють джерела, вода цілюща,
ми й забули про настанови, не розвідали, що за пуща.

Повернули до сонця днищем биті бурями бистрі чайки,
запалили багаття, й ті ще урочисті вдягли китайки.
Певно нас вколисали хвилі, зворухобила твердь – бо красні
вийшли з лісу красуні: зрілі, вбрані легко, жаданням ясні.

Що ми з ними не виробляли... Дні, як стріли, влітали в ночі, -
що, поцілені, не минали, багряніли в небеснім клоччі…
І помітили якось - гарно, з кожним разом спокусниць більше!
що кохались колись попарно, нині ж так, аби вдвох, все рідше.

І хтось мовив: по наші душі прилітає ночами Молох,
та за радощі невмирущі хіба бити годиться сполох?..
Отруїли серця нам чари. І пропали би ми навіки.
Але раптом зійшлися хмари і полилися з неба ріки.

Пригадали тоді про чайки. Оглянулись. Прийшли до тями -
здичавілі, з одежі - крайки, поруч жодної відьми (дами).
На світанку пішли до лісу і готові на все - карати,
мстити, душу закласти бісу, а спричинення розгадати.

І блукали недовго - гори перед нами відкрились, наче
огнеликі скрижалі Тори, наче зори воскреслих значень.
Все відкрилося, і забракло нам водночас повітря й сили,
а прислужники - рай і пекло - розпечатували могили…

Мало хто повернув додому, відшукавши своє склепіння,
здивувавшись хіба що тому, скільки нас тут од сотворіння…

ІІІ
О сусідко моя, між нами
відстань рівна любистку тіла,
що, змагаючись із віками,
на своєму стоїть - хотіла!

О сусідко, відчуй, як множить
пульс напруження молодечі
і відносить, кудись відносить
крові оклик зимовий вечір.
Коментатор Чорнява Жінка, [ 2011-03-06 23:20:23 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Дорогий Шико, дозволю собі трохи посперечатися з вами :)
Почнемо з вашого епатажного ствердження: "для перекладу поезії поет не потрібен. Скажу більше – перекладач не повинен бути поетом".
Проведемо паралель: чи зобов"язаний вміти грати на музичному інструменті викладач теоретичних муз. дисциплін? Сподіваюсь, ви знаєте відповідь на це питання. Інший приклад. Чи може викладач, скажімо, акторської майстерності не бути актором, а тільки володіти теоретичним знанням? Питання теж риторичне :)
Якщо переклад выдбуватиметься не-поетом, а мпросто мовним фахывцем (навыть найчудовышим!), у результаты вийде професійно зроблений, добротний, грамотний підрядник. І не більше. Скажіть мені, як може людина, яка не вміє римувати, перекласти римовані рядки? Та ще з урахуванням ритмічних особливостей?
У той же час абсолютно згодна з вами у тому, що власне перекладом може вважатися варіант, максимально наближений до авторського оригіналу - і образно, і метафорично, і фонетично (що найскладніше). Усі інші варіанти "працюють" здебільшого на перекладача, а не на автора.
І саме з цієї точки зору ваша теза про Бітлів і Рабиновича кульгає :) Адже якщо переклад буде зроблено максимально точно, то ми отримаємо сприйняття внутрішнього і навколишнього світа саме автора, а не перекладача.
І цитата - наостанок :)
"Из всего сказанного видно, что переводчик поэта должен быть сам поэтом, а, кроме того, внимательным исследователем и проникновенным критиком, который, выбирая наиболее характерное для каждого автора, позволяет себе, в случае необходимости, жертвовать остальным".
Н. Гумилев. "О стихотворных переводах"
Коментатор Фігляр Шико, [ 2011-03-07 09:29:51 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Талановитий мовний фахівець, люба Чорі, такий же рідкісний архетип, як і хороший поет. Поети чомусь вирішили, що перекладацький хліб - суто їх вотчина, яку вони ревностно охороняють від "чужинців")
Вміння римувати - нормальне ремесло, яке яке є складовою поетичного дару, але це суто технічний аспект. І Ваші паралелі з музикою в даному випадку не зовсім коректні) В музиці (і в акторському мистецтві) ми не маємо справу з перекладом. Адаптація Моцарта чи Шопена для бубона з цимбалами, погодьтеся, дещо інше.
Мене більше хвилює інше.
Коли шановний Я.Ч. перекладає Гумільова і додає своє бачення твору, за його ж виразом "удосконалює в дечому" оригінал, інакше, як профанацією назвати це не можу. Ну ще півбіди, хай перекладав би якогось уральського початківця, а той - його ж.
Але "удосконалення" класики неосвіченими віршоблудами, які у власному творчому доробку) мають банальні, неоковирні "поези" мене просто смішить.
Коментатор Чорнява Жінка, [ 2011-03-07 11:13:26 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Талановиті фахівці (будь у чому) – взагалі велика рідкість. Особливо нині. Та справа не в цьому.
Якщо визнати, що "вміння римувати є складовою поетичного дару", то приходимо до логічного висновку, що той талановитий мовний фахівець все ж таки має цим даром володіти. Назвіть мені, мій любий Шико, хоча б один приклад талановитого перекладу поезії не-поетом (ми не зараз не про тонкощі тлумачення слова "поет" (тут я з вами згодна:), а просто про ознаки "технічні", тбм. А ось прикладів талановитого чи хоча б добротного перекладу поетами прози - багато, і ви їх, безумовно, знаєте.
Втім, я чудово розумію, що вас хвилює насправді :) Свою точку зору я вже виказала раніше з цього приводу. Переклад має бути найточнішим - за автором. Але скільки існує переклад, стільки сперечаються два напрями: найточніший і так званий "творчий", тобто коли оригінальний текст розглядається як тло для власного. Хоча, як на мене, звісно, "творчий" підхід до перекладу саме в тому і полягає, щоб максимально зберегти авторський стиль (в усьому багатстві сенсів).
Щодо класики - ну, хочеться людям доторкнутися до прекрасного :) Просто варто називати це не перекладом, а якось по-іншому, мабуть.
Коментатор Василина Іванина, [ 2011-03-07 15:34:50 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

...цікава стаття,
і не менш цікава розмова...
Перш за все, приєднуюся до думки, що "творчий" підхід до перекладу саме в тому і полягає, щоб МАКСИМАЛЬНО зберегти авторський стиль (в усьому багатстві сенсів).
Одним це вдається більше, іншим – менше.
Гадаю, що кращі, талановитіші перекладачі ті, яким це вдається більше.
Господи, та це ж загальновідомі речі :))
що ж це я :((
Вибачайте
Коментатор Даймон Пеем, [ 2011-03-07 16:25:15 ],
на сторінці твору     "***"   Клуб усамітнених чоловіків «Я»

Юліє, як вам назва чоловічого клубу?
Чи може за "Я" краще щось таке на кшталт "ЕгоїсТ"? :)
Коментатор Чорнява Жінка, [ 2011-03-07 16:44:23 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Привіт, Василинко! Рада зустрітися тут з тобою знов :)
Не такі вже й загальновідомі ці речі. Принаймні, вони весь час є предметом дискусій :)
Коментатор Юлія Шешуряк, [ 2011-03-07 17:38:46 ],
на сторінці твору     "***"   Клуб усамітнених чоловіків «Я»

нормальна назва) і "егоїст" нормальна)) особливо зважаючи на те, що чоловіки люблять їсти)
Коментатор Даймон Пеем, [ 2011-03-07 17:39:00 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Усе, ніби, загальновідомі речі :)
Але не все мистецтво? Власне, ми мали би говорити про Мистецтво.

Тож, важко з тобою, Шико, не погодитися - але, в основному, в деталях. Не в цілому. Бо в цілому мало би йтися про Мистецтво, а не про ремесло, чи ні? І саме про Мистецтво Поезії.

А в Мистецтві ми завжди маємо справу із надзавданнями, які прості читачі і читачки здебільшого і не побачать ніколи, не вискочивши за достатньо вузьке коло своїх життєвих інтересів. А 99 відсотків таки не вискочать ніколи і нікуди. :(
А отже суспільна думка буде завідомо на нижчому рівні, аніж проблематика. :(

А проблематику ще намагаються вписати у рамки "точності", так? Перепрошую, але домогаздун, чи домогосподарка, чи навіть тренований лінгвіст таки дуже часто не бачать далі свого носика, далі переднього плану, не побачать те, що між рядками, що має глибший сенс, аніж поверхневий, не перекодують надзавдання від одного Генія, на інше культурологічне поле для вирощування інших (місцевих) Геніїв, для становлення того чи того мистецького процесу... :(
Я дуже далекий від думки, що обрії проживання і бачення у всіх однакові...
Хоча, здебільшого, йдеться про речі значно простіші - відчуття поетичної краси, яку найкраще переносить в рамки іншої мови таки Поет, а не лінгвіст...

ОСЬ НАПРИКЛАД
Костянтинос Кавафіс. Вікно
у перекладі російською


У ПЕРЕКЛАДАХ:

1. Перевод А. Величанского

ОКНА

В этих комнатах темных, где мне суждено
тяжкие дни влачить, я ищу хоть одно
окно, во мраке кружа. Если б мог отворить я
одно из окон хотя б, я вмиг бы нашел утешенье.
Но не находятся окна, иль мне не дано
их отыскать. Но, может быть, и лучше, что темно.
Возможно, искомый свет обернется новым мученьем.
Кто знает, какие еще сделает он открытья.


2. Перевод Л. Якушевой

ОКНА

Здесь, в этих темных комнатах,
где длятся мои тягостные дни,
я шарю по стенам, чтобы найти окно.
Открытое окно
мне будет утешеньем.
Но окон нет. Или я не умею
их отыскать. Но может быть, и лучше,
что я не нахожу их.
И может быть, свет стал бы для меня
еще одним насилием. Кто знает,
какие новые событья он покажет.

3.Перевод И. Жданова

ОКНО

Один по комнатам брожу –
здесь душно и темно,
Ищу окно,
всего одно – открытое окно.
Я замурован, позабыт –
и брежу наяву,
Мечтаю тщетно и давно
взглянуть на белый свет,
Но не могу найти окно:
его, наверно, нет…
Быть может, к лучшему оно,
что не прорублено окно:
Ведь новых мук
и новых бед
Я не переживу.

4. Перевод Г.Шмакова (под ред. И. Бродского)
ОКНА

В этих сумрачных комнатах обретаясь давным-давно,
я все время пытаюсь найти хоть одно окно,
чтоб отворить его. Луч, проникший со стороны, я
мог бы счесть утешеньем. Проникший снаружи свет
сделал бы жизнь выносимей. Но окон нет,
и, может, это и к лучшему, что мне их не отворить:
возможно, что свет всего лишь новая тирания.
Кто знает, какие вещи может он озарить.

4.1
Вікна
Перебиваючись у сутіні кімнат оцих давно
я стале прагну віднайти хоча б одне вікно,
аби відкрити широко його. Сторонній промінь
для мене міг би стати втіхою. А світло ззовні
життя зробило стерпним би - та вікон тут нема.

А може навіть краще те, що не відкрити їх,
можливо світло просто тиранії новий лик?
Що, хтозна, які речі тут би висвітити міг.


1. Перевод И. Бродского

ДАРИЙ

Поэт Ферназис трудится над главной
главой своей эпической поэмы
о том, как Дарий, сын Гистаспа, стал
властителем в большой державе персов.
(И Митридат наш, чтимый, как Евпатор
и Дионис, в цари помазан им.)
Однако, тут необходим анализ,
анализ чувств, владевших им в ту пору.
Высокомерье? Алчность? Вряд ли: Дарий
не мог не видеть суетность величья...
Ферназис погрузился в размышленье...

Но плавный ход сих мыслей прерывает
слуга, вбежавший с горестным известьем:
Война! Мы выступили против римлян.
Войска уже пошли через границу.

Ферназис ошарашен. Катастрофа.
Теперь наш славный Митридат, столь чтимый,
как Дионис и как Евпатор, вряд ли
прочтет его стихи. В разгар войны
не до стихов какого-то там грека.

Поэт подавлен. Что за невезенье!
Ведь он считал, что "Дарий" даст ему
возможность отличиться и заткнуть
раз навсегда рты критиков и прочих
врагов... Какое нарушенье планов!

Но если б только нарушенье планов.
Но как мы сможем защитить Азимус?
Ведь это плохо укрепленный город.
На свете нет врагов страшнее римлян.
Что противопоставить можем мы,
каппадокийцы? Мыслимо ли это?
Как нам сражаться против легионов?
О, боги, боги! Защитите нас.

Однако среди этих треволнений
и вздохов поэтическая мысль
упорно продолжает развиваться.
Конечно, алчность и высокомерье.
Он абсолютно убежден, что Дарий
был просто алчен и высокомерен.

2. Перевод А. Величанского

Дарий

Нынче поэт Ферназис о важнейшей части
своей эпической поэмы мыслит,
о том, как царства персов мощный трон
достался Дарию, сыну Гестапса. (А от него
ведет свой род наш достославный государь,
наш Митридат Дионисий Эвпатор). Здесь нужно
мотивы обдумать серьезно, разобрать подробно
ощущения те, что Дарием владели:
то ли гордыня и опьянение, или нет, скорее
то был, возможно, род осознания тщеты величья.
И вот задумался всерьез над этим поэт.

Но прервал его мысли слуга, ворвавшийся внезапно
к нему и сообщивший наиважнейшее известье.
Нынче началась война с державой римлян.
Границу перешла почти вся наша армия.

Ошеломлен поэт. Случилась же беда!
Где теперь наш достославный государь,
наш Митридат Дионисий Эвпатор
время найдет читать греческие стихи.
Греческие стихи во время такой войны, представь себе.

Обеспокоен Ферназис. Неудача!
Он ведь был уверен, что своей поэмой "Дарий"
он отличится и кретинов этих,
этих завистников замолчать навек заставит.

Отсрочены вновь, отсрочены вновь все планы его.
Когда б одна лишь отсрочка эта – не беда.
Можем ли мы на безопасность рассчитывать
в Амизе здесь. Не так уж этот город надежно укреплен.
А средь врагов кто римлян сих ужаснее?
Достойны ль как противники для них
каппадокийцы? Кто его знает!
Сможем ли мы устоять против их легионов?
Боги великие, Азии защитники, спасите нас!

И все же этому переполоху вопреки
все та же творческая мысль в нем упорна – нет-нет да
явится –
да, вероятней всего, воистину – гордыня и опьянение,
гордыня и опьянение владели бы Дарием.

http://library.ferghana.ru/kavafis/v4.htm#15
Коментатор Даймон Пеем, [ 2011-03-07 17:48:19 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Як додаток до попереднього мого коментаря і цей.
Тут трохи про поетичні переклади і про поета, як такого. Перепрошую за не зовсім якісний переклад, здійснений не мною :)

УИСТАН ХЬЮ ОДЕН – КАВАФИС

С тех пор, как ныне покойный профессор Р.М. Доукинс больше тридцати лет назад познакомил меня с поэзией К.П. Кавафиса, она оставила не один след в моих собственных стихах. Иначе говоря, я без труда перечислю вещи, которые, не зная Кавафиса, написал бы по-другому, если бы вообще написал. И это притом, что я ни слова не понимаю по новогречески и стихи Кавафиса мне доступны лишь в английских и французских переводах.
Последний факт не оставляет меня в покое и даже несколько выводит из себя. Как, видимо, любой из пишущих стихи, я всю жизнь верил, будто непереходимая грань между поэзией и прозой в том и состоит, что проза переводу на другой язык поддается, а поэзия – никогда.
Но если можно оказаться под влиянием стихов, которые знаешь только по переводам, стало быть, несокрушимость упомянутой веры встает под вопрос.
Значит, одни стороны поэзии от исходной словесной формы отделяются, а другие – нет. К примеру, ясно, что любая связь идей через созвучия слов ограничивается языком, в котором эти слова созвучны. Только в немецком Welt рифмуется с Geld, и лишь в английском возможен каламбур Хилэра Беллока:

When I am dead, I hope it may be said:
"His sins were scarlet, but his books were read." (1)

Когда поэт – допустим, чистый лирик – не "рассказывает", а "поет", он почти или даже вовсе не переводим. "Смысл" песенки Кэмпиона не отделить от звука и ритма именно тех слов, которые он нашел. Может быть, по-настоящему двуязычный поэт и сумеет написать на обоих доступных ему языках то, что сам сочтет одним и тем же стихотворением, но сделайте буквальный перевод каждого из вариантов на язык другого и пусть потом хоть один читатель признает их родство.
С другой стороны, условности и приемы стихотворной техники я в силах усвоить и помимо стихов. Скажем, мне вовсе не нужно знать валлийский язык, чтобы оценить, какие возможности для моего родного английского открывают внутренние рифмы и аллитерации, которыми так богата валлийская поэзия. Вполне понимая, что в точности скопировать их не удастся, я, тем не менее, могу их переиначить и добиться нового, любопытного результата.
Другой практически неистребимый при переводе элемент это образность – сравнения и метафоры. Они куда реже диктуются местным словесным обиходом, а гораздо чаще – общим для всех и каждого образом чувств.
Мне вовсе не нужно читать Пиндара в подлиннике, чтобы почувствовать красоту и точность слов, которыми он славит остров Делос

Недвижимое чудо широкой земли,
От людей именуемое Делосом,
А от блаженных олимпийцев – Звездою,
Далеко сияющей по синей земле... (2)

С трудностями в переводе образов сталкиваешься обычно тогда, когда словарные запасы твоего языка не дают донести смысл без многословия, ослабляющего оригинал. Строку Шекспира "The hearts that spanielled me at heels" (3) не передашь по-французски, не обратив метафору в куда менее результативное сравнение.
Однако, ничего из перечисленного и доступного переводу в поэзии Кавафиса не найти. К чуть расшатанному ямбу, которым он в большинстве случаев пользуется, мы давно привыкли. А самую яркую черту его стиля – смешение ученого и народного языка в словаре и синтаксисе – нам как раз и не передать. Ничего похожего на соперничество между высоким и низким наречием, возбуждавшее в Греции пылкие страсти литературного и политического свойства, в английском нет. У нас есть лишь общепринятый английский, с одной стороны, и местные диалекты, с другой. Так что если говорить об этой стилистической краске у Кавафиса, то англоязычному переводчику ее не донести, а англоязычному поэту – не извлечь из нее для себя ни малейшей пользы.
О кавафисовской образности говорить не приходится: к таким приемам, как метафора и сравнение, он не прибегает. Передает ли он сцену, событие или чувство, любая его строка это просто сухое описание фактов без самомалейших красот.
Тогда что же в стихах Кавафиса сохраняется и волнует даже в переводе? Не умею назвать это точней, чем "склад речи", "собственный голос". Я читал его вещи в разных переводах, но Кавафиса узнавал сразу, таких стихов никто другой написать не мог. Читая их, я чувствовал : "Это сказано человеком, у которого свой взгляд на мир". Саморазоблачения поэта вообще, по-моему, редко поддаются переводу, но эти, без сомнения, поддавались. Так я пришел к выводу, что единственное свойство, которым наделен каждый без исключения, это неповторимость. С другой стороны, сколько ни назови у любого из нас общих черт со всеми прочими, начиная с рыжих волос и кончая английским языком, всегда найдутся десятки качеств, под эту классификацию не подпадающих. Поскольку стихотворение – составная часть той или иной культуры, перенести его в другую – нешуточный труд; но поскольку оно воплощает опыт одного-единственного человека, человеку другой культуры оценить его так же легко (или так же сложно), как любому из той культурной группы, к которой довелось принадлежать автору.
Но если главное у Кавафиса это собственный голос, то литературному критику тут добавить нечего. Критика живет сопоставлениями, а собственный голос описать нельзя, его можно лишь воспроизвести – в виде пародии либо цитаты.
Поэтому взявшись представить читателям книгу Кавафиса, оказываешься в непростом положении: твои слова могут иметь какой-то смысл только до тех пор, пока их не прочли, а потом улетучиваются, и притом немедленно, – так познакомившийся на вечеринке начисто забывает, кто его представил новому другу.
Главных тем у Кавафиса три: любовь, искусство и политика, как ее понимают греки.
Кавафис был гомосексуалистом, и его любовная лирика вовсе не намерена это обстоятельство скрывать. Написанные людьми стихи подлежат моральному суду точно так же, как совершенные ими поступки, но по разным основаниям. Задача стихов, среди прочего, – нести свидетельство об истине. Мораль свидетеля – в том, чтобы дать как можно более точный отчет о случившемся и помочь суду (или читателю) судить о происшедшем по справедливости. Свидетель погрешает против морали, если утаивает правду или просто лжет, но выносить приговор – не его дело. (В искусстве, понятно, приходится различать между прямой ложью и неубедительной выдумкой. Выдумщик рано или поздно разоблачит себя подмигиванием или каменным лицом; напротив, прожженный враль выглядит совершенно натурально.)
Кавафис – свидетель предельно честный. Он не подчищает, не лакирует, не подхихикивает. Любовный мир его лирики – мир случайных встреч и мимолетных связей. Любовь здесь почти всегда ограничивается физической близостью, а нежность если и возникает, то, как правило, безответная. Вместе с тем, Кавафис ни за что не согласится считать свои воспоминания о минутах телесной радости несчастливыми или подточенными какой-то виной. Можно чувствовать вину перед другими, грубо с ними обойдясь или не принеся им счастья, но никто, каковы бы ни были его моральные устои, и никогда, если говорить по чести, не станет жалеть о минуте физического наслаждения как такового. Единственную критическую реплику, которая тут напрашивается, мог бы отнести к себе любой поэт. Я хочу сказать, что Кавафис, по-видимому, все-таки недооценивает редчайший подарок судьбы – свою способность преображать в несравненные строки тот опыт, который для иных может быть делом обычным, а то и опасным. Поэзия, заметил Йийтс, рождается "из самых мусорных углов души", и Кавафис как будто иллюстрирует эту мысль следующим эпизодом:

Запретное и острое блаженство
отхлынуло. Они встают с матраца
и быстро одеваются без слов.
Выходят врозь, украдкой, и по этой
неловкости на улице понятно:
им кажется, что все в них выдает,
с кем миг назад они упали рядом.

Но так и дорастают до стихов.
И завтра, позже, через годы, сила
наполнит строки, чье начало – здесь.
"Начало"

Но что, неудержимо хочется спросить, стало со вторым, не-поэтом?
Кавафис смотрит на поэзию как аристократ. Его поэты не считают себя центром мира и не ждут всеобщего поклонения. Скорей, они – граждане небольшой республики, каждый из которых подлежит только суду сограждан, но суду нелицеприятному. Начинающий Эвмен в отчаянии, что за два года борьбы со словом сумел сложить лишь одну элегию. Феокрит его утешает:

Взяв первую ступень,
ты должен радоваться и гордиться.
Пойти так далеко – уже не мало.
Твой первый шаг – удача из удач.
Поднявшись на ступень,
ты разом возвышаешься над чернью.
Взойдя на эту первую ступень,
ты стал одним из полноправных граждан
в недостижимом городе идей.
Нелегкий труд, редчайшая удача –
стать в этом городе совсем своим.
Там посреди – Хранители законов,
которых ловкачам не обойти...
"Первая ступень"

Поэты у Кавафиса пишут, поскольку находят в этом радость и хотят порадовать других, но роль эстетического удовольствия никогда не преувеличивают.

Пусть вертопрахи числят вертопрахом, –
в серьезном деле я всегда бывал
прилежней всех. Да и теперь считаю,
что сведущ, как никто, в трудах Отцов,
Писанье и соборных уложеньях.
При всяких трудностях,
в любых сомненьях по церковной части
Вотаниат на помощь звал меня.
Но в ссылке (пусть ее снесет злодейка
Ирина Дука!), в этой смертной скуке
я не стыжусь, что тешу сам себя
то шестистопником, то восьмистопником, –
да, тешусь баснями про Диониса,
Гермеса или Феба, про героев
Фессалии или Пелопоннеса
и мне под силу образцовый ямб,
не то что им, столичным грамотеям.
За тщательность я, видимо, и здесь.
"Византийский вельможа пишет в ссылке стихи"

Кавафиса занимает комическая сторона этих непрямых отношений поэта с миром. Если человеку действия нужны очевидцы, а без публики он и шагу не ступит, то поэт корпит в одиночестве. Конечно, он хочет, чтобы написанное им прочли, но ему нет надобности встречаться с читателями лицом к лицу: публика, на которую он больше всего надеется, это последующие поколения, те, кто придет, когда его уже не будет. Поэтому над листом бумаги он обязан выкинуть из головы любую мысль о себе и о других, сосредоточась только на самой работе. Тем не менее, поэт – не машина для стихокропания, а человек, как все другие, и живет в конкретном обществе, неся в себе его заботы и пороки. Вот каппадокиец Ферназ сочиняет поэму о царе Дарии и пытается вообразить чувства и мотивы, заставлявшие Дария поступать так, а не иначе. Неожиданно слуга прерывает его сообщением, что Рим и Каппадокия вступили в войну:

Ферназис вне себя. Вот незадача!
А он как раз надеялся, что "Дарий"
прославит автора, заткнувши рты
всем злопыхателям и критиканам.
Какой провал, какой провал расчетов!

И ладно, если бы его провал.
Но в безопасности ли мы, подумать,
в Амисе? Ненадежный городок.
А римляне в сражении ужасны.
И хватит ли нам сил, каппадокийцам,
их одолеть? Да сбыточно ли это?
И что мы можем против легионов?
Так встаньте, боги Азии, за нас!

Но и среди волнений и тревог
в нем прежний замысел растет и зреет.
Да-да, скорее – гонор и угар.
Вот чувства Дария: угар и гонор.
"Дарий"

За вычетом стихов, основанных на личном опыте, современный фон у Кавафиса – редкость. Несколько его вещей отсылают к истории Греции, одно-два – ко временам падения Рима, а в остальном он сосредоточен на двух периодах: эпохе греческих царств-сателлитов, основанных Римом после краха империи Александра, и эпохе Константина и его преемников, когда христианство вытесняет языческие культы и становится государственной религией.
Он оставил множество подробностей и острых зарисовок тех времен. Панэллинский мир у него поражен политическим бессильем, на политику тут смотрят с удовлетворением циника. Официально царства-сателлиты пользуются независимостью, но кто же не знает, что их правители – всего лишь марионетки Рима? Ключевые для Рима политические события, вроде битвы при Акциуме, здесь не значат ничего. Хочешь не хочешь, а подчиняться надо, так не все ли равно, как зовут хозяина?

Таких известий об исходе боя
при Акциуме здесь никто не ждал.
Но переписывать всю речь не надо.
Заменим имя. Вот, вот в этом месте,
в конце, в словах: "Освободивший римлян
от злостного губителя Октавия,
пародии на Цезаря", – теперь
напишем так: "Освободивший римлян
от злостного губителя Антония".
И все. А остальное – хорошо.
"В городке Малой Азии"

Иные, скажем, сириец Деметрий Сотер, вынашивают мысль вернуть своей стране былое величие, но и они вынуждены признать, что это всего лишь мечты.

Он был задет и опечален в Риме,
когда почувствовал в речах друзей,
таких же юношей из высшей знати,
при всей любезности и всем вниманье,
какими среди них был окружен
он, царский сын, наследник Селевкидов, –
почувствовал чуть скрытый холодок
к царям эллинистических провинций,
чей век прошел, а мощь свели на нет...

Вот если бы добраться до Востока,
вот если б удалось бежать из Рима...

Ах, если б снова оказаться в Сирии!
Он мальчиком оттуда увезен
и ничего уже почти не помнит,
но в мыслях он все время видел в ней
святыню, чтимую в глубинах сердца,
и образ греческой земли, картину
любимых гаваней и городов.

А что теперь?
Отчаянье и мука.
Те юноши из Рима были правы.
У наших царств, рожденных македонским
завоеваньем, будущего нет.

И пусть. А все-таки он не смирился.
Он дрался с этим, сколько было сил.
И в черном поражении одно
он вправе записать себе в заслугу:
что даже в крахе миру показал
все ту же несгибаемую стойкость.

Все остальное – призрачно и зряшно.
И эта Сирия ему чужда –
владенье Валаса и Гераклида.
"Деметрий Сотер, 162-150 до Р.Х."

Как видно по этим строкам, Кавафис – один из считанных поэтов, чьи патриотические стихи, не вызывают чувства неловкости. В большинстве стихотворных выражений патриотизма не- возможно отделить одно из высочайших достоинств человека – любовь к другим – от мерзейшего из человеческих пороков – коллективного ячества.
Во весь голос и на любом углу патриотические доблести превозносят обычно в тех государствах, которые предаются захвату других, скажем, в Риме I в. до н.э., во Франции 1790-х гг., в Англии девятнадцатого века и в Германии первой половины двадцатого. Для их народов любовь к своей стране подразумевает лишение других – галлов, итальянцев, индусов или поляков – права любить их собственную родину. Но и не выказывай страна особой агрессивности, подлинность любви к ней, пока она богата, могуча и пользуется всеобщим уважением, остается под вопросом. Где будет нынешний патриотизм, когда страна обнищает, утратит политический вес и поймет, что ни малейших надежд вернуться к былой славе нет? В какой бы части света ты ни жил, будущее сегодня до того ненадежно, что вопрос этот стоит перед каждым, и смысл кавафисовских стихов куда шире, чем видится на первый взгляд.
Единственное в панэллинском мире Кавафиса, что вызывает любовь и преданность, неподвластные никакому краху, это греческий язык. Его восприняли даже чужаки, и язык, сумев приспособиться к чувствам, непохожим на аттические, стал только богаче.

А надпись, разумеется, на греческом.
Но только без излишеств и прикрас, –
иначе наш проконсул, всюду рыщущий
и доносящий в Рим, прочтет не то...
Теперь о главном. Проследи внимательно
(и, ради Бога, не забудь, Ситасп!),
чтоб после слов "Правитель" и "Спаситель"
изящным шрифтом выбили "Филэллин".
И хватит изощряться в остроумии
в своих "Да кто здесь грек?", "Откуда грекам
тут взяться – за Фраатами и Загром?"
Раз варвары еще похуже нашего
такое пишут, подойдет и нам.
И, кстати, не забудь, что временами
к нам забредают то софист из Сирии,
то виршеплет или другие умники...
Мы – не чужие грекам, я сказал.
"Филэллин"

Говоря о взаимоотношениях христиан и язычников в эпоху Константина, Кавафис не склоняется ни на чью сторону. Римское язычество – религия светская в том смысле, что ее ритуалы должны обеспечить государству и его гражданам процветание и мир. Не обязательно презирая земное, христианство, однако, всегда подчеркивало, что заботится о другом, нездешнем, почему и не сулило верным процветания при жизни и осуждало непомерную привязанность к успеху как греховную.
Поскольку же обязательные для всех граждан законы заставляли видеть в императоре божество, стать христианином значило стать законопреступником. Поэтому христиане первых четырех веков, подверженные искушениям плоти и дьявола не меньше прочих, воздерживались от мирских соблазнов. Ты мог обратиться, оставшись вором, но не мог, обратившись, остаться аристократом.
Однако, после Константина шансы преуспеть в жизни открылись как раз для христиан, тогда как язычники, даже не подвергаясь преследованиям, стали общественным посмешищем.
В одном из стихотворений Кавафиса сын языческого жреца обращается в христианство.

Иисус Христос, мой ежедневный труд –
ни в чем не поступаться предписаньями
твоей святейшей церкви в каждом деле
и в каждом слове, даже в каждой мысли.
Любого, кто отрекся от Тебя,
я сторонюсь. Но я сегодня в горе,
Христос, я плачу о моем отце,
который был – чудовищно сказать! –
жрецом в кумирне гнусного Сераписа.
"Жрец Сераписа"

В другом император Юлиан прибывает в Антиохию, чтобы проповедовать неоязыческую веру собственного изобретения. Но для антиохийцев христианство давно стало условным обрядом, который они исполняют, не примешивая к нему никаких чувств, а потому они просто потешаются над императором как над ста- рой пуританской кочерыжкой.

Отречься от прелестного порядка
привычной жизни? От разнообразья
дневных утех? От дивного театра?..

Отречься от всего, чтобы прийти – к чему?

К болтанью о неподлинных богах?
К невыносимым самовосхваленьям?
К ребяческому страху перед сценой?
К нелепой важности? К потешной бороде?

Ну нет, они предпочитают "хи",
ну нет, они предпочитают "каппу",
сто раз "каппу".
"Юлиан и антиохийцы"

Надеюсь, цитаты дали некоторое представление о складе речи Кавафиса и его взгляде на жизнь. Если он оказался читателю не близок, я ума не приложу, как тут быть. Поскольку язык создается не отдельным человеком, а социальной группой, о нем удается судить, так или иначе, объективно. Поэтому, читая стихи на родном языке, можно считать выраженные в них чувства себе чужими, а восхищаться словесной формой. Но в переводе имеешь дело только с образом чувств и либо принимаешь его, либо нет. Мне повезло: я кавафисовский принял.
Коментатор Чорнява Жінка, [ 2011-03-07 19:19:05 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Даймоне, оця твоя фраза "А проблематику ще намагаються вписати у рамки "точності" виказує, що ти не згоден з рамками "точності", так? Боюсь, це результат розповсюдженої плутанини двох понять: "точність" і "буквальність".
Коли я казала про "все багатство сенсів", малося на увазі точність передавання лексичних, синтаксичних особливостей оригіналу, дотримання полісемії слів у ньому, нюансів звукопису і т.ін.
Але ж це не означає "калькування", бо фразеологізми або ідіоми, скажімо, треба перекладати обережно. А для цього їх треба розрізняти в мові оригіналу. :)

Із наведених версифікацій "Вікон" два точно не переклади. А в № 4 відчувається саме Бродський.
Коментатор Чорнява Жінка, [ 2011-03-07 19:22:06 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

І, до речі, як вірш таки називається "Вікно" чи "Вікна"?
Коментатор Фігляр Шико, [ 2011-03-07 19:41:02 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Багато хто, Даймане, випускає з полю зору ту важливу деталь, що в оригіналі УЖЕ ПРИСУТНЯ ПОЕЗІЯ. Поети ревниво вважають, що саме вони є тлумачами поезії і саме для них пишуться вірші. Інші, непосвячені, мають чекати, що для плебса поети, комітети (Нобелівські, Шевченківські, Симоненківські e ctr) визначать взірець Мистецтва?
Завжди існували і будуть існувати поети, які вважають, що поезія перекладається-не перекладається. Шико якраз у когорті тих, хто вважає, що поезія не перекладається. Шико - читач) Він не хоче, щоб пан Перекладаченко дурив його і публіку своїми опусами, спекулюючи прізвищами Гумільова, Цвєтаєвої, Бродського, Шекспіра, Петрарки, Одена та ін.
Коментатор Даймон Пеем, [ 2011-03-07 21:51:27 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

О, ні, дорога Любо. Якраз я чи не найбільший прихильник точності у перекладі. Але точність для одних це абсолютне перекривлення для інших. :(
Бо у кого що болить, той про те й казать велить...
Словом, коли учні бачать лише назви означень, Майстри повинні пов'язувати не лише світоглядні рівні звучання, але і 4-5-ті плани, або ж найдальші властивості названих явищ...
Коментатор Чорнява Жінка, [ 2011-03-07 22:18:30 ],
на сторінці твору     "Чи потрібен для перекладу поезії поет"   Шико Фігляр

Можливо, я помиляюсь, але мені здається, що під час перекладу "я-перекладач" має забути про те, що "болить" у нього, натомість намагатися максимально розпізнати і передати те, що "болить" у "я-автора". Так, у перекладі Кавафіса має звучати саме Кавафіс, а не Бродський (у кращому випадку!). Але тут складна ситуація: чим крупніший поет, який береться за переклад, тим важче йому "задавати" (хоча б на деякий час) власе "я".
1   2   3   4   5   ...   17