Сонце давно сховалось за гори. Темна ніч прийшла на землю, молодий місяць зустрів її, і мов чаклун розкидав ясні зорі по чорному небу. Село тішилося в місячному сяйві, прислухалося до швидкого вітру, що літав від дерева до дерева і розганяв сонних пташок, які зручно вмостилися на гілочках їхніх нічних будівель. Так. Настала ще одна тепла літня ніч. Вона підкралася у кожний садок, пригорнула кожну квіточку, кожну вишеньку, своїми чарівними теплими руками і окропила зорями. Тиша. Яка дивовижна тиша стоїть у селі!
Тільки десь далеко загавкав собака, їжачок чкурнув у кущі, а десь, зовсім далеко, якийсь п’янюга співає пісню про свою сварливу дружину, і всі ці звуки зливаються з тишею ночі. Туман, який, здається взявся невідомо звідки повільно зустрічається з землею і начебто розчиняється в чорному мареві ночі. Туман був всюди, наступав з усіх сторін, повільно огортав дерева, які простягали свої довгі гілки, немов цупкі руки якогось чудовиська без обличчя…
Молодий хлопець відкрив очі і протер їх. Темно. Туман. Ніяких страхіть і чудовиськ. Він озирнувся навколо себе: дивно, сидить на траві біля свого двору, ось вишня, що росте під парканом все його життя. Чому ж він тут опинився? Юнак поклав голову на коліна і закрив очі. У свої двадцять два роки Сергій Мазуренко став справжнім чоловіком, його руки змужніли від тяжкої праці, а служба в армії тільки зміцнила його силу і мужність. Він не був красенем, звичайний хлопчина, як тисячі інших, але його очі, Сергій мав дивовижно красиві очі, мов шматочки розплавленого срібла, прекрасні і ніжні. Але окрім краси в тих очах ховався сум, страшенний, невідомий біль.
Хлопець почав усе згадувати, і від того йому стало ще гірше ніж було. Він знову напився… Цілий день працював, потім ввечері, в гаражі, Андрій Дудка, теж водій запропонував йому замочити кінець дня. Спочатку Сергій відмовлявся, але коли побачив у руках Дудки пляшку горілки, подумав, що сто грам швидко знімуть жахливу втому і напиватися необов’язково. Але нажаль трапилось знову саме так. Вкотре.
Скоро ранок, а Сергію не хотілося йти додому, знову сваритися з матір’ю. Після того, як трагічно загинув батько, все звалилося на молоді плечі хлопця. Мати ледве пережила смерть батька, який усім завдав немало страждань: він був невиправним алкоголіком, агресивним і бездушним, але як не як був єдиним, хто утримував сім`ю. Тепер же у матері залишилася єдина надія – син. Сергій виривався усіма силами, але турботи, які захопили його не давали спокою. І хлопець пив, інколи тверезів, обіцяв собі, що не буде, і знову пив, і це перетворювалось в якесь жахливе замкнуте коло. А життя тільки починалося…
Сергій підвівся і спробував зробити крок – в голові запаморочилось. Він згадав Зою, свою кохану дівчину, єдину його радість у цьому житті. Одразу після армії Сергій з Зоєю почали зустрічатися і вже два роки вони були разом, але попри все, юнак йшов на дно. Сергій відкрив двері в дім, пройшов до кухні і побачив матір: вона сиділа біля вікон і читала молитву, на її очах блищали сльози. У цю мить Сергій зненавидів себе. Як? Як він міг? Невже ця жінка ще не виплакала всі свої сльози. Невже вона не заслужила спокою і добра на старість? Все життя вона страждала, терпіла чоловіка, що пив без зупину і знущався над нею як тільки міг! Ця хвора тендітна жінка несла на своїх плечах все господарство і виховувала двох дітей. І ось, Сергій, син, яким вона мала пишатися, стоїть п’яний і дивиться на материні сльози. Він же не вартий жодної її сльози, жодної сивої волосинки! Він має довіку цілувати її руки, її зморщені очі, молитися за неї і ніколи, ніколи не завдавати їй, матусі, болю! Сергій підійшов до матері, впав перед нею на коліна, вона пригорнула сина і тихо заридала. А він лише шепотів заспокійливі слова, а в самого зривався голос від сліз.

***

Яблуня, що росла біля бібліотеки з кожним роком розросталася все більше і дарувала ще більш смачні яблука. Зоя дотягнулася до великого зеленого яблука, зірвала його і з насолодою відкусила. При цьому, Наталка, її подруга скривилася так , начебто сама їла це яблуко
- Як ти можеш їсти ці яблука, вони ж такі кислі! – запитала Наталка
- А як ти можеш їсти жовті і спілі, вони ж солодкі і такі неприємні! - засміялася Зоя, смачно кусаючи яблуко. Раптом вона побачила, що до них йде Сергій зі своїм другом Вовою Токарчуком. Зоя не знала куди подітися , менш за все вона хотіла бачити Сергія, який вчора не прийшов до неї, і швидше за все знову був п’яний. Але все ж вирішила не гарячкувати і поговорити. Залишивши Токарчука розважати Наталку, Зоя підійшла до Сергія.
- Ти пробач мені… - почав хлопець – я вчора не зміг…
- Сергію, будь ласка, - перебила його Зоя – не потрібно виправдовуватись, - я й так можу здогадатися, що тобі завадило прийти до мене. Мабуть, тобі байдуже було, що я чекала.
- Зоя…
- Сергію, якщо ти не кинеш пити зараз, то потім буде пізно!
- Так врятуй мене ! – майже крикнув Сергій.
Зоя ніколи в житті не бачила стільки болю в його очах, стільки розпачу і нерішучості. Вона повинна його врятувати, повинна, адже Сергій став її життям. Вони так часто мріяли удвох, сидячи біля річки, про те, як одружаться. Зоя закінчить інститут і працюватиме вчителькою в школі, у них буде двоє діточок, а, може й троє… Але , як допомогти Сергію? Що для цього зробити? Вона майже щодня бачила його нетверезим, він начебто взагалі забував про Зою, здавалося, що її взагалі не існує в його житті. Але ж на те існує кохання і воно все переможе, Зоя глянула в Сергійкові срібні очі, взяла його за руку і вони разом пішли до друзів.

***
- Учора на базарі Марченкова макаронів цілих десять кило накупила! – шепотіла Лідка Семенючка - а ще казала, що в неї грошей немає!
- У неї нема?! Ага! – викотила очі Райка Ведмедиха, - все село до неї ходить горілку куплять! Ага! Нема!
Жінки обмінювалися свіжими плітками, сидячи на лавці біля двору
- А чула, синок Мазуренчихи п’є , та, ще й як п’є !- знову почала Ведмедиха, коли побачила, як Люба Мазуренко, мати Сергія, входила у свій двір.
- Що чула? Я сама бачила, лежав тут зранку без пам’яті, - промовила Семенючка, а очі аж засяяли, тому, що тільки вона бачила!
- Брешеш! – не повірила стара Ведмедиха
- Сама брехатимеш! Ось тобі хрест! Нехай мені отут очі повилазять, якщо збрехала! - перехрестилася Семенючка, - лежав, лежав, ще співав «Гей, наливайте повнії чари»!
- Чи справді?
- Так! Ось тобі хрест! – знов перехрестилася пліткарка.
- Ой, людоньки, що ж це в світі робиться? – завела Ведмедиха
- Другий батечко росте, один жінку в могилу не загнав, так син точно поховає матінку сердешну!
- Ой, ой, піду Марушці розкажу ! - схопилася Ведмедиха і швиденько побігла до сусідки.

***

Люба Мазуренко увійшла в дім і покликала доньку:
- Тетяна! Знову біля дзеркала. Йди сюди!
- Що трапилось ? - з кімнати вийшла гарненька білява дівчина з нафарбованими нігтями.
- Ти все зробила, що я тобі наказала? - запитала мати у доньки.
- Ну як я можу робити щось, коли тільки нігті нафарбувала !
- Ти тільки й думаєш про те, як довше помилуватися біля дзеркала, а хто матері допомагати буде? Швидко наріж трави кролям!
- А чому завжди я? – не заспокоювалася Тетяна, - нехай Сергій ріже!
- У Сергія своєї роботи вистачає! – відповіла мати і витягла духмяний хліб з печі.
- Звичайно, напився, і спить десь під вербою. – буркнула Тетяна.
Мати зробила вигляд, що не звернула уваги на її слова, переклала хліб на лавку , накрила полотняним рушником, і підійшла до доньки, взяла її за руку:
- Доню, люба, ти у мене така красуня, але дівчина має бути не тільки гарненькою, а ще й господинею свого дому, берегинею своєї сім”ї, ось в цілому краса жінки!
- Добре мамо, - покірно відповіла Тетяна, взяла ніж і пішла на задній двір, коли побачила , що у двір заходить її подруга Валя – йди сюди, я швиденько трави наріжу!
- Уявляєш, - защебетала Валя – щойно бачила Сергія з Токарчуком біля бібліотеки, і як завжди з Наталкою та Зоєю! – обличчя Валі на мить скривилося від огиди, справа в тому, що Валентина, ще в школі закохалася у Сергія, і навіть не зважаючи на те, що він зустрічався із Зоєю, Валя не втрачала надію. Її очі, аж палали люттю, коли вона бачила Зою. Тому давно просила Тетяну поговорити з братом, хоч та і відмовлялась, ось і зараз, вже вкотре запитала про це.
- Валя, облиш це - відповіла Тетяна, - він молиться на свою Зою, а ти поводишся як мала дитина!
- Зоя, Зоя, завжди Зоя! Зоя така гарна! Зоя така добра! Всі її обожнюють! Б-рр, аж огидно! - Валя аж почервоніла від крику, - нічого, ще побачимо, чия візьме, але від Сергія я не відступлюся!
- Добре, добре, - заспокоїла Тетяна, - зараз підемо на річку, тобі потрібно охолонути.

***
Саме в цей час Сергій заходив на знайоме йому з дитинства подвір’я, і як завжди в садку біля яблуні сидів Панас Андрійович.
- Доброго дня – привітався Сергій, і приліг на молоденьку зелену травичку.
- І тобі доброго здоров'я, синку, - відповів старий і розправив свої довгі сиві вуса. Сергій щиро любив Панаса Андрійовича, хоча їх стосунки починалися не з любові. У старого були найсмачніші в селі яблука, і майже щоночі Сергій з хлопцями перелазили через височенний тин, ще з минулого сторіччя, і з таким смаком нападали на ті яблука, набивали пазухи , аж сорочки тріщали. Доки дід не вибігав на них зі своїм знаменитим ціпком. Тікали тоді хлопці, хто куди бачив, яблука летіли в різні боки, падали під ноги, хлопці вже навкарачки тікали, а Панас Андрійович з криками змахував своїм ціпком, ворушив вусами і був схожий на Чапаєва! Та не боялися хлопці, і наступної ночі знову перелазили тин, і знову тікали від дідового ціпка. Аж одного разу запросив Панас Андрійович хлопців до себе і пригостив яблуками, здивовані, вони з насолодою налетіли на повну миску великих і жовтих яблук, а дід носив миску за мискою, хлопчаки вже так наїлися, що не могли з - за столу повставати, а старий тільки миски яблуками наповнював і приказував:
- Їжте, дорогенькі, їжте миленькі.
Після того, довго хлопці не навідувався в сад Панаса Андрійовича.
- Панас Андрійович, - звернувся Сергій до діда, - Чому так трапляється? Чому людина робить те, чого робити не хоче? Я не хочу пити, але п’ю, забуваю про все і п’ю і не можу спинитись.
Старий розправив свої довгі вуса і дивлячись невідомо куди, сказав:
- Сергійку, ти виріс на моїх очах, ти більш за всіх отримав синців від цього ціпка – дід показав на ним же зроблений з різьбою ціпок, - коли крав яблука, ти навідуєш мене щодня, і став мені майже сином. Так от послухай батьківської поради. Ти повинен сам себе побороти. Я скажу тобі не пий, або що це шкідливо, чи згадаєш ти про це, коли триматимеш чарку в руках. Ти дуже сильна і мудра людина, невже ти дозволиш загубити себе, як твій батько. Чи ти хочеш бути схожим на нього? Думаю, що ні. А можеш стати, синку, сам не помітиш. А тепер подумай, чи довго Зоя буде поряд з тобою, якщо будеш пити далі. Сам знаєш відповідь. Доведи всім, і перш за все собі, що ти не такий як батько, що зможеш побороти цю проблему сам. Нехай Зоя пишається тобою, а не соромиться тебе.
- Дякую, Панас Андрійович, клянуся, Вам, більше не питиму, ніколи в житті не питиму! – Сергій схопився і побіг щосили, зараз більш за все на світі він хотів побачити Зою.
Дід вкотре розправив вуса і задумався : « Гарний він хлопчина, працьовитий, щире серце має, але не дав Бог щастя, не дав.»

***

На небі з’явилися білі хмаринки, здавалося, що до них можна доторкнутися руками, відчути їх легкість, але вони недосяжні, як багато що у житті. Вони пливуть то швидко, то повільно і відображаються у Воронці, річці, що тече за селом. Вона тиха, прозора і чиста, дивишся в неї немов у дзеркало, а по обох берегах ростуть старі верби, вони скидають своє листя, а чарівна річка підхоплює його і несе в далекі далі. Дивну назву має річка – Воронка, старі люди розповідають, що жив на цьому місці злий пан з багатими землями та вишневими садами. Одного разу налетіло вороння і спустошило їх. Пан збіднів і виїхав з цього краю, а на тих землях розлилася річка, і назвали її Воронкою.
Вони сиділи біля верби, що похилилася над річкою. Вона поклала голову на коліна, він гладив її волосся, що лилося немов золото поміж його пальців.
- Зоя, - тихо покликав кохану Сергій, - Я тобі хочу дещо пообіцяти. Зоя, я зрозумів сьогодні одну жахливу річ.
Зоя підвелася й уважно глянула в його срібні очі.
- Якщо я далі буду пити, то я можу втратити тебе, а якщо я втрачу тебе, то все, мені нема життя. Ти – моє життя, моє серце, люба, скажи, що я не втрачу тебе ніколи!
- Не втратиш, - обняла його Зоя, а сама замислилася, - не втратиш…
На іншому березі річки Наталка розмовляла з братом Зої, Максимом:
- Куди ж поділася Зоя?
- А мене ти бачить не хочеш, красуня? – посміхнувся Максим
- Ой, знов твої жарти! Кажи, де Зоя, якщо знаєш!
- Справді не знаю , я щойно приїхав, піди запитай у Валі з Танею. Вони, он де у воді плещуться.
-Ага, щоб послали шукати її на іншому кінці світу! Я краще з тобою почекаю.
- Невже! О, дякую, тобі Боже! – Максим демонстративно підняв руки вгору – нарешті ти помітила мене! Мене, нещасного закоханого хлопця!
- І в кого ж це ти закоханий? – запитала Наталка, і почервоніла – О, а от і Зоя!
Дівчина, побачивши, Наталку і брата, пішла до них, залишивши Сергія з Танею і Валею.
- Сергій, а чому це ти ще тверезий? – запитала його сестра
- А що це у тебе, прищик на лобі?
- Ой, де? – Тетяна ледь не заплакала – Валю? Великий? Дуже видно?
- Та нема там нічого, то Сергійко пожартував, правда? – Валя защебетала милим голосочком і взяла хлопця під руку, але він миттю убрав її. Валя про себе прокляла Зою.
- Сергію, довго щось твоя перерва йде – не зупинялася ображена Таня – Вже час на роботу, сто грам випити…
Хлопець міцно вхопив Тетяну за руку, і прошепотів, щоб чула тільки вона:
- Мила моя, сестричко, тобі не вдасться мене принизити. Не ти встановлюєш час моєї перерви і не ти вказуєш, що мені робити. І вдома ти почуєш цікаву розмову, якщо не перестанеш мене допікати. Зрозуміла? І, до речі, я вже не п’ю! Сергій відпустив руку і збирався піти, як почув Валин голос:
- Тобі личить, коли ти сердишся.
Але він навіть і глянув на неї, і Валина посмішка враз зникла з її губ.
Ввечері розмова таки продовжилася. Сергій прийшов додому тверезий, чим дуже порадував матір, вона влаштувала сину майже святкову вечерю, дала грошей на сигарети. Таня сиділа в кімнаті і спостерігала : « Як же вона перед ним бігає, крутиться, хоч би раз мені щось ласкаве сказала або грошей дала»
- Бачиш, синку, як добре, що ти не п’єш – Мазуренчиха сіла біля Сергія – ось, їж борщик, хліба дати? Завтра сіно перевеземо, а потім сходиш до діда Івана допоможеш на пасіці.
- Добре, мамо, він ще просив дах йому полагодити.
- Сергію? – Таня вийшла з кімнати – Ти вже дома? Ще й не п’яний ? Оце так диво!
Сергій кинув ложку прямо в тарілку з борщем, встав з-за столу так, що весь борщ розплескався по скатертині:
- Тетяна, мій терпець урвався, що я тобі такого зробив? За що ти мене принижуєш перед друзями? Чи в тебе забавки такі, знущатися наді мною? – Хлопець кричав і голос його зривався.
- Сергію, заспокойся! – злякалася Таня, таким вона ще ніколи його не бачила – Тому що ви з мамою живете наче удвох, а Таня наче Попелюшка!
- Попелюшка! Може ти в ганчірках ходиш? – Сергій взяв її спідницю, і кинув їй під ноги – може ти недоїдаєш? Хліб сухий їси ? Ми з матір’ю день і ніч працюємо, щоб ти навчалася, і от яка віддяка!
Сергій розвернувся і пішов геть.
- Синку, - кинулася за ним мати, - синочку!
Та Сергія вже не було
- Що ти наробила! – заридала Мазуренчиха – Він же для тебе все робив!
Що ти розумієш? Він же зараз знов нап’ється, все через тебе. Геть з моїх очей!

***

- Наталко, а давай одружимось!
- Чи ти зовсім здурів, Максиме?
- А чому ні? – майже серйозно здивувався Максим – Зоя з Мазуренком свідками будуть, правда, Зоя ?
- Звичайно, - погодилась Зоя, дивлячись вдаль.
- Та прийде твій Мазуренко коханий, прийде, - Максим пригорнув сестру до себе. – Не виглядай, скоро буде.
- Та, ні, все гаразд, просто у мене якесь недобре передчуття.
- Зоя, знову твої передчуття! Уявляєш! – Максим звернувся до Наталки, - Прокидається Зоя якось вранці, дивиться на мене так пильно пильно , а потім каже: «Максиме, у мене таке передчуття, що з тобою щось трапиться.» І що ти думаєш? Захотілося мені яблук, поліз на дерево, і як гепнувся вниз на землю, а тут Зоя підбігає і кричить стрибаючи переді мною: « Я ж казала! Я ж казала!»
- Ой, Максим, досить, будь ласка, - благала Наталка – Я вже не можу, живіт від сміху болить.
Зоя хвилювалася. Сергій не прийшов, він же обіцяв більше не пити. Скільки ж можна пробачати йому ці п’янки? І все ж таки серце щось відчувало. А може він просто стомився і заснув. Зоя намагалася сама себе заспокоїти. Адже все буде гаразд. Він же обіцяв. Чи не так?
- А он і твоє кохання – шепнув Максим на вухо Зої.
Сергій тримався за двері клубу, шукаючи когось поглядом. На мить Зої здалося, що серце її зупинилося, земля перестала обертатися.
- Господи, він п’яний, не просто п’яний , а п’янючий – прошепотіла вона. Зоя піднялася і пішла з клубу, вона не знала, звідки взялася та сила, з якою вона відштовхнула Сергія від дверей. Вже через кілька секунд Зоя почула вигук свого імені, і на сто відсотків знала, хто це кричав, але темна ніч вже сховала її. Від злих очей і тяжких бід. Від болю і розпачу, що давно вже ходили слідом за нею.
Як же так? Чому? За що? Куди подівся веселий безтурботний юнак? Куди поділася його найщиріша у світі посмішка? Звідки взявся в тих неймовірно вродливих очах страшенний біль? Де той Сергій, якого вона знала ще півроку тому? Якого кохала без тями. Без якого не мислила свого життя. Він став таким грубим, віддаленим, старішим. Зоя все блукала нічними стежинками, доки не дійшла до своєї улюбленої місцини – яблуневого саду біля бібліотеки. « Що буде далі ?» - вже вкотре питала себе дівчина. Чому не можна все різко змінити або просто повернути назад? Мабуть, непросто..
Зоя так задумалася, що навіть не почула, що хтось підійшов. Це був Сергій. Він сів біля неї.
- Зоя ?
Дівчина мовчала, поклавши голову на коліна.
- Зоя, пробач?
- Вкотре? Ти ж сьогодні боявся мене втратити, тепер вже мабуть, не боїшся.
- Зоя… - Сергій тяжко зітхнув, - мене сестра ввечері роздратувала.
- І ти швидко знайшов вихід! – Зоя підняла очі – побіг до чарки, бо тільки чарка здатна тебе врятувати!
- Ні! Зоя, ти врятуєш мене!
- Раніше, може б і врятувала, а тепер, бачу, що ні. Ти тільки сам зробиш це. Якщо зробиш.
- Зоя, клянуся, я все зроблю!
- Я вже чула це. Ти не виконав свою обіцянку, чи можу я вірити тобі далі? – Зоя підвелася, а Сергій схопив її за руку.
- Відпусти, так буде краще. – Дівчина вирвала руку і пішла геть.
- Зоя! Зоя! Не йди від мене! Я помру!
- Ти вже помер – тихо сказала дівчина, але не знала чи почув це Сергій.
Сльози з’явилися на обличчі Зої, вона хотіла розвернутися і бігти до нього, пригорнутися до його грудей, цілувати найніжніші в світі губи, дивитися безкінечно в його срібні очі, врятуватися від усіх бід. Коли Сергій тримав її за руку, їй хотілося, щоб ця мить стала вічністю… Але вона зробила крок, і дороги немає назад.
Все, що було далі, Зоя ледве пам’ятала, невідомо звідки взялися Наталка з Максимом і Токарчуком. Сергій щось кричав, намагався бігти за Зоєю, та хлопці вдвох ледве втримуючи його повели додому, Наталка лишилася з подругою, і вони теж пішли додому.

***

Степан Каменюка, голова колгоспу не знаходив собі місця. Обличчя його стало червоним, очі палали диким вогнем люті
- Ти скажи мені? Скажи, поясни, я не розумію? – кричав він на Сергія Мазуренка, що відводив очі, – Як можна перевернути машину повнісіньку сіна?
- Ну… - намагався щось вимовити хлопець.
- Що « Ну» ? Ти справді був п’яний ? В дев’ять годин ранку?
- Та я….
- Сергій, Сергій, що з тобою робити? – трохи заспокоївся Степан. – Що ж ти собі думаєш, хлопче, ти ж молодий, а вже так випиваєш. Ну, на перший раз я тобі пробачу, але ще раз дізнаюсь, що був п’яний за кермом, ти мене знаєш!
Голова пішов геть, а Сергій заліз в машину і поклав голову на кермо. Незважаючи на те, що він був ще п’яний , вперше за довгий час мислив тверезо. Як же він до такого докотився? Як він міг? А Зоя ж попереджала…
Зоя! Сергій з усієї сили ударив рукою по керму. Вже три тижні вона навіть не вітається з ним. Отже вже три тижні він п’є без зупину. І… Господи! Хлопець згадав минулий вечір. Він пішов у клуб з наміром помиритися з Зоєю, по дорозі зустрів Валю, яка йшла на день народження. Як вона вмовила його, він не пам’ятає, але він пішов з нею і напився, а далі, далі трапилося найстрашніше… Сергій закрив очі. Тепер він втратив Зою навіки, вона йому ніколи не пробачить. А Валя обов’язково розповість про цю ніч з ним. От дурень! Сергій не знав куди подітися від тяжких думок. А може Зоя пробачить, а якщо ні, то й біс із ним. Йому вже нема що втрачати. Життя скінчилося. Саме в цю ніч остаточно.
Перед тим, як піти в клуб Сергій заніс Панасу Андрійовичу банку молока і пиріжків з вишнями, що мати напекла зранку.
- Дякую, тобі, синку! – зрадів старий. Вони присіли як завжди під яблунею. – ну, як там твої справи? Чув, що ти з машиною зробив, з вогнем граєшся, синку.
- Та знаю…
- А Зоя?
-А що Зоя? Вже три тижні навіть не дивиться на мане. Я власними руками все зруйнував. - В голосі Сергія чулася невгасима печаль – Панас Андрійович, я їй зрадив!
Старий довго дивився в очі хлопцеві, а потім сказав:
- Вибачай, що кажу тобі таке, але ти дурень, і більший дурень, ніж я думав.
- Та знаю. Просто я трохи перебрав.
- Це тебе не виправдовує.
- Та знаю. – вкотре повторив Сергій ті ж самі слова – Як же мені її повернути?
- Думаю, вже ніяк. Впевнений, що вона вже знає. Але, піди, спробуй, у неї добре серце, але не налягай дуже на дівчину, вона і так від тебе настраждалася – Панас Андрійович за звичкою розправив свої довгі сиві вуса. – І передай вітання матері, давненько я так смачно не вечеряв.
- Добре. Дякую вам! – Сергій наче дитина перестрибуючи колодки, вибіг з двору з надією, яка сильніше підганяла його до коханої.

***

Зоя сиділа в клубі і дивилася як танцювали Наталка з Максимом, він таки зачарував її. Зоя щиро раділа за них. Чудова пара, обоє веселі безтурботні, здається, ніщо не хвилює їх у цьому світі. Колись і вони з Сергієм були такими…
- Привіт. – почула Зоя позаду себе, повернулася і побачила нерозлучних Валю з Танею. – Чому не танцюєш? Пари нема?
- У вас я бачу теж.
- Чому? У мене наприклад є ! – гордо відповіла Валя – І знаєш хто?
- Це мене цікавить найменше, твоєю парою може бути тільки дідько лисий. – посміхнулася Зоя.
- Як погано ти думаєш про свого хлопця, ой, пробач, колишнього хлопця!
- Що ? – не зрозуміла Зоя і відчула як холодок пробіг по спині.
- Я бачу ти шокована – урочисто продовжувала Валя – так буває в житті, дорогенька, твій коханий Сергій став моїм коханим Сергієм!
Зоя ледь не втратила свідомість, вона аж ніяк не чекала такого.
- Ми вчора провели такий чудовий вечір, і ще кращу ніч, - Валя насолоджувалася станом Зої – Він такий палкий, такий гарячий.
- А мені, що з того? Як ти сказала, Сергій – мій колишній хлопець, отже роби з ним що хочеш. – Зоя підвелася і додала – Але чи захоче він. От питання?
Дівчина майже вилетіла з клубу. Серце калатало як ніколи в житті, здавалося, зараз вистрибне грудей. А чому вона власне рознервувалася? Вона порвала з Сергієм, тепер нехай зустрічається з ким хоче. Але чому ж так закололо серце? Чому біль пронизав усе тіло? Як же важко його забувати! Зоя дійшла до бібліотеки і присіла біля яблуні. Вона ж клялася, собі клялася, що зможе забути Сергія. Але не змогла. Скільки терпіння потрібно було, щоб не кинутись в його обійми, не потримати за руку чи просто подивитися на нього.
Зоя почула кроки. Потім побачила людину. Вона б за сотні миль пізнала цю постать, цю ходу. Це був вже не її коханий Сергій. Вона здалеку побачила такий знайомий блиск срібних очей. « Тільки не дивитися в його очі,» - сказала про себе дівчина – « Будь, що, тільки не дивитись в його очі! Пропаду! Не витримаю!»
- Я знав, що знайду тебе тут.
- Знайшов? Вітаю! Бувай! – відповіла Зоя і помітила, що він тверезий.
- Зоя, вислухай мене будь ласка!
- Навіщо? Нічого нового ти мені не скажеш!
- Я вже не п’ю! – Сергій намагався заглянути їй в очі, але Зоя пильно розглядала яблуко, яке вона крутила в руках .
- Мені байдуже, що відбувається у твоєму житті.
- Зоя, будь ласка, не будь такою злою! У тебе ж добре серце!
- Так що ж ?! – Крикнула дівчина і кинула яблуко в стіну бібліотеки, воно розлетілося на маленькі шматочки. – Що, ж , я повинна всім завжди пробачати? Слухати образи? Мовчати? Бо в мене, бачите, добре серце! Вже не добре, Сергію, воно стало кам’яне і холодне, від болю…
І вона не витримала, сльози з’явилися на її очах, і вже не було сил стримувати сльози, які давно виривалися на волю. Сергій пригорнув Зою до себе і вона ридала як ніколи в житті. В ту мить, вона зрозуміла, що більше такого, як він ніколи в житті не буде. Вона ніколи нікого не покохає так як його. І який би він не був, гарний, поганий, але вона його кохає більш за все на світі! Сергій тут поряд з нею, обіймає її, і любить, любить понад усе, так як вона. Господи! Як важко! Зоя плакала, він гладив її волосся, шепотів щось. Вона хотіла відштовхнути його, бігти, бігти далі від нього, рідного і коханого, але не могла, серце не могло. Нехай ця мить буде довшою, останнім його дотиком, останнім поцілунком, якого більше ніколи не буде…
- Будь ласка, йди, - Зоя все таки знайшла в собі сили сказати.
- Чому?
- Не питай, просто йди. Тобі є до кого йти, - Зоя вирвалася із його обіймів і присіла на лавці.
- Отже, ти знаєш. – Сергій присів біля коханої і взяв її долоню в свою. - Ти розмовляла з Валею? Що вона тобі розповіла?
- Що у вас велике кохання. – на диво спокійно відповіла Зоя.
- Господи! І ти повірила? – Сергій ледь тримався від злості
- Не важливо, повірила я чи ні, але ти був з нею. А тепер залиш мене.
- Зоя! – Сергій став на коліна, і взяв її руки в свої, - Будь ласка, подивись на мене.
Зоя нерішуче підняла очі і зустрілася з його очима. З таким рідними, вродливими, найкращими в світі очима…
- Так, я винен і не буду виправдовуватися, і казати, що це неправда.
Зоя вирвала руки, але Сергій знов узяв їх .
- Зрозумій, Валя для мене ніхто! Це була дурість, я напився, і вона... , я не хотів…Вибач, я кажу щось не те! Справді, я не знаю, що казати, але я знаю, що я кохаю тільки тебе, тільки ти у моїх думках і в моєму серці, і ніщо в світі цього не змінить!
Зоя була вражена ніжністю його голосу, щирим блиском в його очах. Можна забути про все, пробачити, пригорнутися до Сергія, і цілувати, цілувати довіку ті шалено вродливі очі! Але вона відштовхнула його і сказала:
- Сергію, іди, або піду я.
- Добре, я йду, але знай, що нікому крім тебе я не казав тих слів, які ти почула щойно, і більше ніколи і нікому не скажу. Тільки ти будеш жити в моєму серці. Це правда і завжди так буде, незалежно, від того будеш ти зі мною, чи ні. Це навіки. І якщо я помру, остання думка буде про тебе. Пробач мені за все, я справді завдав тобі надто багато болю, і не вартий твоєї найменшої сльозинки, пробач. – Сергій повільно підвівся і пішов вдалечінь. Зоя ледь стрималася, щоб не закричати, не зупинити його. От і все. В цей час вона не відчувала нічого, окрім холодної порожнечі в серці і сліз що пекли наче вогонь її обличчя.

***

Наступного дня в обідню перерву Сергій заїхав на річку. Тільки вийшов з машини, одразу побачив Зою. Серце пронизав жахливий біль. Дівчина пливла до іншого берега, довге волосся немов змією, пливло за нею. Допливши до іншого берега, вона помахала рукою Наталці, обличчя її сяяло, вона посміхалася, на очах блищали крапельки води, немов сльози. Сергій згадав минулий вечір. Більше не для нього будуть посміхатися її ніжні губи. Це справжня мука. Йому хотілося стрибнути у воду, доплисти до неї, пригорнути до себе, і щоб хоча б на мить зник весь світ, лишивши їх удвох! Але, вони стоять на різних берегах, а їх розділяє бурхлива ріка життя, що ніколи не зупиняється і не звужується.
Зоя припливла до берега, вийшла з води і присіла на травичці, поряд з Наталкою, яка співала собі щось під носа.
- Дозволите поспівати з вами? – поряд з дівчатами присів Сашко Черепаненко дуже гарний і добрий хлопець. Він давно був закоханий в Зою.
- Думаю, від твого голосу всі повтікають! – пошуткувала Зоя
- Просто ти не чула, як я співаю! Особливо, для тебе , Зоя!
- Я буду щаслива, якщо і не почую твого співу.
Сашко зробив ображене обличчя.
- Добре, не ображайся, - Зоя винувато посміхнулася і поклала свою долоню на його руку – Я сьогодні мабуть не з тієї ноги встала, до всіх огризаюсь.
В цей час Зоя помітила, що зовсім поряд стоять Мазуренко і Токарчук, вона хотіла убрати руку, але Сашко накрив її долоню своєю другою долонею і сказав: - Зоя. Як же можна на тебе ображатися!
Здається, вже всі знають, що вона порвала з Сергієм, мабуть, Валя постаралася, про це Зої сказав палкий погляд Сашка:
- Ображатися на таку, як ти ? Це неможливо, я ніколи, нізащо в світі, не ображусь на тебе, красуня!
Саме ці слова почув Сергій, Зоя була впевнена в цьому, тому що він розвернувся і швидко стрибнув у машину, зник за якусь мить.
Коли Наталка з Зоєю поверталися додому, то побачили машину Сергія, що від’їжджала від будинку Валі. Сама вона стояла біля хвірточки.
- Розумію, Зоя, тяжко, звичайно, бачити Сергія зі мною, але, нічого, таке життя, звикнеш – награно співчутливо сказала Валя
- Дурна ж ти Валю! – наважилася Зоя – Я розкрию тобі очі. Варто мені свиснути, і Сергій прибіжить до мене. І ти це чудово знаєш. Отже, свистіти я умію, залишається тільки мені захотіти. Коли? Сьогодні? Завтра? Він буде зі мною, коли я захочу! Тому що я краща за тебе! Тому що він любить мене!!! А тебе використовує, щоб позлити мене, і найгірше те, що ти це усвідомлюєш. Ось вся правда. Так просто. – Зоя схопила вражену Наталку і вони пішли далі.
- Подружко! Ти щойно була схожа на ту бридку Валю! – защебетала Наталка – Але як ти їй все сказала, наче вдарила! Молодець!
- Добра Зоя, теж може показати пазурі - посміхнулася задоволена дівчина
- Впевнена, що Валя сьогодні не відійде від Сергія в клубі!
- Справді. А я вирішила, що не буду показувати почуття. Сергій втратив мене, і край. А як я нещодавно помітила, у нас дуже багато гарних юнаків!
- Оце правильно! – тільки й вимовила Наталка.

***
Сергій у темряві розгледів якусь постать. Це був Панас Андрійович.
- Куди це Ви на ніч? – запитав Сергій
- Та схожу до сусіда. Візьму ліків, серце щось цілий день непокоїть, сил нема. – старий помітив, що Сергій п’яний, але нічого не сказав – А ти в клуб?
- А куди ж іще.
Сергій пішов далі, голова крутилася, але йому весело і легко на серці. Сьогодні він забув про все і як сів з Андрієм Дудкою в гаражі, так ледь повставали. Сергію було так гарно, хотілося співати, і, головне , що нічого не турбувало. Хлопець просто забув про все на світі. І чому це він так убивався за Зоєю? Скільки людей розлучаються, і він переживе. Подумаєш, Зоя. Та як він захоче, сотні дівчат будуть біля його ніг. Скоро й не згадає, хто така Зоя. З такими думками Сергій підійшов до клубу, де на подвір’ї стояли Максим, Наталка, Сашко Черепаненко і Зоя. Побачивши Сергія Зоя забрала Наталку і пішла в клуб, Сашко пішов за ними, але наткнувся на Сергія:
- Ти, що? Не бачиш куди йдеш?
- Сергію, чого, ти ? – не зрозумів Сашко – Перебрав трохи?
Він і не чекав, що отримує удар в обличчя, ще й такий сильний, що Сашко упав на землю, але швидко підвівся, і ударив Сергія в живіт, а тому начебто байдуже, він повалив Сашка на землю і почалася справжня бійка, і ніхто не наважувався їх розняти, доки Зоя не вибігла з клубу
- Сергій! Сашко! Зупиніться!
Сергій встав, обтрусився і глянув на Зою
- Господи Сергію, тільки поглянь, до чого ти докотився! – заплакала Зоя – Ким ти став! Чудовисько! Ненавиджу тебе! Йди геть!
Хлопець нічого не сказав, тільки ще раз подивися на Зою з любов’ю і злістю одночасно.
Зоя підбігла до Сашка
- Тобі дуже болить? – вона витерла хустинкою кров з його обличчя.
- Та ні. Я не чекав. Якби за щось. І чому він такий злий? – так нічого і не зрозумів Сашко.
А Зоя зрозуміла, все зрозуміла…
Коли Сергій озирнувся, то побачив, як Зоя витирає Сашку обличчя, гнів закипів у ньому ще більше. Вона сказала, що ненавидить його! Вона сказала, що ненавидить його! Він не розумів, куди йшов, йому взагалі було байдуже, здавалося, що він сп’янів від злості ще дужче, голова наче була далеко далеко від тіла, ноги відмовлялися йти. Захотілося упасти тут, на землю, просто посеред дороги, і заснути, заснути, можливо, назавжди. Щоб ніхто не турбував, не докоряв за вчинки. От було б добре. Куди він йде? А чи є в цьому різниця? Жодна дорога, жоден шлях все одно не приведе його до щастя. Тому, що він ще вчора сам пішов від нього.
Сергій дійшов до гаража, заліз в машину, знайшов пляшку горілки і почав пити прямісінько з горла, пляшка швидко скінчилася, але він ще години три просидів у машині дивлячись в темряву, потім спробував завести машину, вона не заводилася, хлопець, щосили вдарив рукою по керму. Вона сказала, що ненавидить його! Думки мов черви лізли в голову, ворушили мозок. До біса все, навіть це нікчемне життя! Сергій все ж завів машину і виїхав з гаража і понісся по дорозі невідомо куди, навіть фари не увімкнув. Машину водило по дорозі з боку в бік, перед очима стояла Зоя : ось вони біля річки, він гладить її волосся, біля бібліотеки, він стоїть на колінах, каже, що кохає її, ось вона витирає обличчя Черепаненку. І каже, що ненавидить його! Раптом Сергій почув якийсь стук, він зупинився. Придивився, але в темряві нічого не було видно. Він намагався вилізти з машини, але спіткнувся і впав, в голові запаморочилось. Сергій підвівся і побачив, що на дорозі хтось лежить. Серце на мить зупинилося. Він підійшов ближче і завмер. Там лежав Панас Андрійович. Сергій не міг поворухнутись, навіть зробити крок, він протверезів за секунду. Раптом хлопець кинувся до старого, припав до його грудей, намагаючись відчути биття серця, але биття не було. Панас Андрійович був мертвий. Сергій закричав.
- Господи! Панас Андрійович! Ні! – хлопець взяв тіло на руки, потім сів на коліна, і гірко плачучи кричав – Господи! Ні! Що я наробив! Господи!

***
Зоя прокинулася, від яскравого літнього сонця, що світило у відкрите вікно, пахло свіжою накошеною травою. Зоя посміхнулася сама собі, і почула якусь метушню в іншій кімнаті, вона піднялася з ліжка і пройшла в кімнату. Там сиділи Токарчук і Максим з Наталкою.
- Зоя, - підскочила Наталка, як тільки побачила Зою, і взяла її за руку. – Ні, я не можу, Максим, скажи.
- Що трапилось? – запитала Зоя, і по наляканих очах трьох друзів, зрозуміла: щось трапилось…
- Зоя, - почав Максим, голос його зривався – Панас Андрійович помер, точніше його вбили.
Зоя схопилася за Наталчину руку.
- Господи, кому ж заважав цей милий дідусь?
- Зоя, присядь, - попросила Наталка – його убив…
Наталка подивилася на хлопців, і знов взяла Зою за руку.
- Ну, кажіть, же, - не витримала Зоя, дивлячись як друзі ховають очі, - і так, тяжко, хто це зробив?
- Сергій… - тихо сказав Токарчук – Він був п’яний, і збив його машиною…
У Зої запаморочилося в голові.
- Ні! Ні! Цього не може бути! Ні! – закричала Зоя, по очах покотилися сльози – Цього не може бути!
- Зоя, люба, все буде добре - Максим пригорнув її до себе – Тихо, все буде добре.
- Дайте, мені будь ласка хвилину побути одній, - попросила Зоя і друзі вийшли на подвір’я.
Коли Зоя вийшла на вулицю, вона була спокійна і тихо запитала:
- Де зараз Сергій?
- Справа в тому, що він зник. Вранці знайшли тіло Панаса Андрійовича, поряд стояла машина Сергія, а його ніде не було.
- Господи, що ж робити? Де ж його шукати? Як там його мати?
Токарчук підняв очі і сказав:
- Вона в розпачі, здається, що вона, от – от втратить розум.
- Так, ходімо, поки, що до матері, її потрібно заспокоїти, або , хоч би хтось був поряд з нею. І все ж таки потрібно знайти Сергія, - Зоя була рішуча, як ніколи.
І всі троє мовчки пішли за нею.
Вони вже майже дійшли до дому Сергія, як з міліцейської машини, що проїхала вперед вистрибнула мати Сергія і побігла до них. Вона ридала, щось кричала, розмахувала руками, хусточка, що лежала на плечах упала на дорогу, а вона бігла, сива коса розплелася, та мати не зважала уваги, що волосся, лізе в обличчя, злипається зі сльозами, вона бігла до них так, наче ті три молоді людини були останньою надією в її житті
- Він не вбивав ! - ще здалеку крикнула вона - Він не вбивав!
Друзі переглянулися, нічого не розуміючи. Мати добігла до Зої, міцно обняла її, а потім стала сповзати на землю:
- Дітки, мої, Сергійко нікого не вбивав! Не вбивав! Знайдіть мого синочка, Я благаю вас, мою кровиночку! Знайдіть його ! – жінка сиділа на землі , і молила – Зоя, доню, знайди мого сина! Тобі серце підкаже. Він не вбивав! Знайдіть його ! Він ні в чому не винен!
Зоя присіла поряд з нею
- Любов Петрівна, заспокойтесь, будь ласка, ми його знайдемо, я вам обіцяю, я знайду його, давайте присядемо на лавку. – Зоя підвела її до лавки і посадила її – почекайте, я когось покличу, щоб були поряд з Вами.
Зоя покликала Наталку і побачила, що хлопці розмовляли з міліціонером, вона підійшла до них.
- Зоя, Сергій справді не вбивав Панаса Андрійовича. Той міліціонер щойно з лікарні, де йому робили розтин, у нього був серцевий напад, помер він ввечері, коли Сергій, ще був у клубі. Він навіть не зачепив його, під колесами машини, знайшли ціпок Панаса Андрійовича, мабуть, це налякало його, і він зупинився. - - Слава Богу, - тільки й могла сказати Зоя – Тоді треба якомога швидше знайти Сергія, він же думає, що убив його, а Панас Андрійович був йому за батька. Я піду до річки, на наше місце, може він там, а ви по селу пошукайте.
І Зоя спочатку пішла. А потім якесь невідоме передчуття, невідома сила потягнула її вперед, і чим швидше стукало її серце, тим швидше вона бігла. Щось підказувало їй, що вона може запізнитись, і ніколи вже не побачити Сергія, ніколи не почути його голосу, не зазирнути в його чудові очі, з цими думками сльози текли з очей, вона бігла, спіткалася , падала і ще швидше бігла.
Зоя вже бачила вербу, хвилі річки, що билися в берег. Серце зупинилося. Вона побачила його. І дівчина зрозуміла, яке щастя бачити кохану людину, просто знати, що вона жива, дихає і дивиться на світ своїми неймовірно срібними очима. Зоя боялася вигукнути його ім’я, навіть поворухнутися, щоб не порушити цю мить щастя.
Сергій стояв на краю крутого яру і дивився в темну глибочінь.
- Сергію, - тихо покликала Зоя.
- Навіщо ти прийшла, я не хочу нікого бачити. - Відповів Сергій навіть не повертаючись до неї. Та серце забилося швидше.
- Сергію, будь ласка, вислухай мене – благала Зоя – Відійди від яру. Ти впадеш.
- Саме це я і хочу зробити. Зоя , я убивця, Мені не варто жити, я приношу людям біль і нещастя. Він не повинен був померти. Я цього ніколи не пробачу собі! Я ж любив його як батька! – Сергій вже майже підійшов до краю, здавалося, ще мить, і він стрибне.
- Сергій, благаю, - Зоя знов заплакала, - не роби цього, ти найкраща в світі людина! І ти не убивця! У Панаса Андрійовича був серцевий напад, а ти наїхав на його ціпок . Розумієш, він був уже мертвий!
Сергій озирнувся і подивився на Зою, яка ж вона вродлива!
- Так я не убивав?
- Ні.
- Все одно! – Сергій різко розвернувся, і знову підійшов до яру – Я чудовисько! Ти сама це сказала! Ти ненавидиш мене!
- Ні! Ти гарна , людина! Добрий, чуйний, порядний!
- Але ти мене ненавидиш, і я знаю, що не вартий тебе – Сергій дивився на воду збираючись зробити крок , і плакав. – Пробач мені за той біль, що я завдав тобі, і краще йди.
Зої здалося, що він уже летить у прірву і вона нічим не може допомогти:
- Вартий, Сергію, вартий! – вона упала на землю і щосили заридала, кричачи через сльози – Любий! Не роби цього, я ж так люблю тебе! Як же я буду жити без тебе! Якщо себе тобі не шкода, то не роби цього хоча б заради мене!
Невідомо скільки часу вона так пролежала, але Зоя не могла хоча б очі підняти, вона боялася не побачити Сергія. Перед очима пролітали щасливі миті їх життя, і всі ті сварки здалися безглуздими, і все можна було вирішити і не гарячкувати. Але пізно. Вже не повернеш. Нічого і ніколи. Раптом Зоя відчула, що хтось гладить її волосся. Вона підняла голову і побачила Сергія.
- Ти…- намагалася, щось вимовити Зоя – але…
- Заради тебе, ластівко, моя, заради тебе ! – відповів Сергій і пригорнув кохану до себе.








2000.