...іноді починає становитись важливим те, що про тебе подумають інші, але в основному байдуже... і коли становиться соромно за вчинки, то буваєш впевнений, що вони не твої... а коли переповнений співчуттям, поволі починаєш розуміти, що за це тебе ніхто не запам'ятає, але ж так хочеться визнання, похвал і лаврів... і так хочеться досягти недосяжних висот, але ж це так тяжко... і нехай... нехай все залишається так як є, інші все зроблять краще за тебе... чи не так? навіщо ж за щось боротися, якщо можно і не дійти до кінця?! тоді це бездіяльність... і поволі починаєш корити себе за свої опущені руки, розчарований і потускнілий погляд... і від цього становиться набагато важче на душі... /2010/