I

Склалось так, що я знаю усе. І деколи від цього знання мені хочеться битись головою, ногами та руками у стіну, що оточує мене з усіх боків.
Ох, ця стіна... М'яка і тепла, вона захищає мене від холоду і голоду, від небезпеки і поразки, від бід і ... життя. Коли там, за стіною панує тиша і спокій, усередині просто рай земний. Здається, стіна світиться рожево-золотистим світлом і випромінює різноманітні заспокійливі звуки.
Але як тільки за нею зіпсується погода, то й тут не чекай спокою. З м'якої та приємно-теплої моя броня перетворюється майже на кам'яну та дихає на мене розпеченою лавою. Вона, здається, насувається звідусіль, прагнучи мене розчавити, і якась невідома хвиля штовхає мене вниз. Я з усієї сили чіпляюсь за стінки мого притулку і відчуваю, що цієї сили в мене не так вже й багато. Ще трохи – і я зірвусь вперед, до виходу, туди, де мене чекає кінець.
Та, хвалити Бога, буря встигає закінчитись саме тоді, коли я вишу на останній волосині. Стіна поступово м’якшає, відступає, розслаблено відпочиває. Відпочиваю і я, оскільки тільки що в моєму існуванні сталося ще одне велике потрясіння, яке пережила й та, хто, можливо, як тільки прийде час, подарує мені життя.

2

Сталось так, що я знаю все. Крім одного: хто я? Яке начало в мені переважає – чоловіче чи жіноче? Звичайно, за всіма правилами генетики, чиїхось хромосом в моєму організмі існує більше. От тільки наразі невідомо – чиїх. Хто я – чоловік чи жінка? Тендітна, випещена дівчинка чи мужній, сильний парубок? Я навіть не знаю, як тепер себе називати – він чи вона? Бо воно звучить дуже вже принизливо і образливо… Я – плід. Отже – він. Я – людина. Виходить – вона? В хвилини душевної слабкості, коли відчуваєш безпорадність і хочеться плакати, я буду жіночого роду. Коли ж буду чутися в силі все подолати (ох, ці стереотипи!), переважатиме в мені чоловіче. Наразі інакше не можна. Адже стать дитини визначається на 2-3 місяці зачаття. А мені лише 4 тижні…

3

Маленька дівчинка гойдалась на гойдалці. Небо було різнокольорове – таке, яким буває небо, коли заходить сонце. Блакитні, рожеві, зеленкуваті барви неба зачаровували дівчинку. Мружачи оченята, вона задивлялась у височінь, намагаючись розгледіти в ній щось незвичайне. І їй це вдалось. Раптом вона виразно побачила, як з хмаринки на білому коні спускається чарівний принц. Спускався він довго, і мала встигла його добре роздивитись. Чорні хвилясті кучері спадали на високе чоло. Тонкий стан, вишукані руки. Дівчинка уявила, як вони обіймають її і їй стало млосно від приємних уявлень. Принц був саме таким, як у казці, прекрасним, тендітним, недосяжним.
Тим часом юнак пройшов поруч малої, і вже ховаючись за черговою хмаркою, оглянувся. “Я повернусь. Чекай!” – наче промовив він. І хоча слів вона не почула, бо сказав він це тільки устами, все ж дівчинка стала чекати…

4

У Маринки ніколи не було батька. Тобто суто біологічно він, напевно, десь існував, але… Мати не розповідала їй про нього нічого. А на всі запитання доньки відповідала: “Тобі зі мною хіба погано?”. Так продовжувалось до тих пір, поки Маринка не перестала розпитувати. Але з того часу оточуючі поділились на дві групи – людей і Чоловіків. І якщо з людьми сяк-так ще можна було полагодити, то Чоловіки здавались Маринці напівбогами – недосяжними, таємничими, суворими. Вона не знала, про що з ними розмовляти. Звичайно, в школі були чоловіки-вчителі, врешті-решт, були хлопці-однокласники. Але… Однокласники були для неї несправжніми Чоловіками – так, недомірки якісь, а перед вчителями вона не мала часу нітитись – тут головне вивчити і здати урок. А поза школою ніяких контактів з протилежною статтю у Маринки не траплялось.
Перше кохання прийшло до Маринки років у 15. В той час, коли всі решта дівчат – принаймі, так було з її подругами, пізнавали вже радощі любощів, Маринка зітхала і ридала в подушку при спомині про видатного актора, який, на превеликий жаль, помер ще коли вона була ще малою дівчинкою. Стрічки з участю цього актора крутили й тепер, а ще крутили його пісні, які здавались дівчині надзвичайними, і навіть присвятили його пам’яті цілий цикл передач по телебаченню. Маринка дивилась ці передачі, записувала пісні, зібрала всі його альбоми і страждала від того, що між ними лежить неподолана прірва. Та якби актор був живий, все одно прірва була б такою самою неподоланою, бо Маринка все рівно ніколи не наважилась би на будь-яке зближення.
Друге кохання настало в 18. Це був реальний хлопчина, сусід, яким Маринка милувалась, як тендітною статуеткою в музеї. Дивитись можна, а руками чіпати – зась! Так вона і споглядала здалеку, їй навіть деколи здавалось, що він з цікавістю позирає на неї, але ніяких інших кроків вона не починала. Так і дочекалась, що хлопчина згодом одружився з якоюсь дівчиною, якої Маринка раніше не бачила. А вона стояла на балконі, дивилась на весільний кортеж і умовляла себе, що дивиться цікаве – а, може і не дуже, кіно. І пережила цей крах, як переживала всі попередні, мовчки і без сліз. Врешті-решт, вона ж нічого не робила, а отже, нічого і не заслужила.

5

Мені холодно. Я трохи задрімала і прокинулась від лютого холоду. Раптом моя броня стала крижаною. Може, дівчинка вже здогадалась, що я існую? Трохи зарано, ще не час. А, можливо, їй знову не по собі? Так і є – її хтось образив і вона страждає. А, може, вона захворіла? Ні, не повинна. Це згубно відіб'ється на її, а, отже, й на моєму здоров’ї. Не повинна, чуєш, ти не повинна хворіти! Хоча, і нервувати тобі теж шкідливо. Тобі зараз шкідливо все! Тримайся, дівчинко… Благаю!




6

Їй часто снився казковий сон. Наче вона гойдається на гойдалці і дивиться на небо. А небо таке чудове! Різнокольорове, з м’якими пухнастими хмаринками. Час від часу його прошивають яскраві блискавки осіннього сонця. Десь далеко глухо гримить грім, але небо від цього не змінюється. Навпаки, стає ще гарнішим і прозорішим.
Їй снилось все це так чітко, що навіть уві сні вона відчувала запахи паленого листя та смак свіжого сухого повітря. Взагалі, всі гострі та яскраві відчуття вона переживала у своїх снах. От і зараз, при вигляді парубка на білому коні, у неї перехопило подих від захвату. А його слова “Я повернусь, чекай!” дівчина сприймала як наказ та стимул до життя. І вона чекала. По сьогодні.

7

А сьогодні Він їй нарешті зустрівся. Насправді. Маринка йшла собі в магазин, куди її послала мама. Було якесь свято, і вони вирішили відсвяткувати його по-справжньому. Це означало, що мама спече свій фірмовий торт, Маринка накришить салатів, і прийдуть гості. І буде весело і радісно від того, що всі зібрались і можуть поспілкуватись. Отож мама допікала коржі для торта, а Маринка подалась у хлібний. Погода була чудова, настрій – теж нічогенький, і дівчина вирішила піти у центральну крамницю, де і вибір був більший, і продавці привітніші.
Крамниця була популярна, в ній стояла величезна черга, і Маринка з тугою подумала, що стояти їй доведеться довгенько. “Ну, що ж – вирішила дівчина. – Зате й хліб буде смачнющий, і, можливо, щось ще прикуплю. В якості потіхи за довге стояння”.
Та стояти їй довелось не так вже й довго. Від прилавка відійшов красивий старший чоловік, перераховуючи здачу. На якусь мить він відірвався від грошей, кинув розсіяний погляд на людей у черзі. Раптом його очі зупинились на Маринці. Декілька секунд він стояв, неначе вкопаний, потім рвучко розвернувся і знову вернувся до продавця.
- Вибачте, будь ласка! – з милою посмішкою звернувся він до продавця та черги одночасно. – Я дещо забув купити. Ви мені дозволите?
- Так, звичайно. – чомусь засоромилась пані, яка саме збиралась щось замовити.
- Щиро вдячний! Будь ласка, мені ще буханець хліба та батончик. І ще – ось ці тістечка.
Маринка з сумом спостерігала, як продавець накладає чоловікові ті тістечка, на які вона саме кинула оком. Їй так їх хотілось! Вона навіть відчула у роті їх смак. Та, видно, не судилось їй їх скуштувати сьогодні: продавець саме вигрібала останні штучки з коробки. Маринка пообіцяла собі, що неодмінно повернеться сюди днями і таки купить собі декілька тістечок, щоб поласувати ними досхочу. Тим часом, чоловік знову відійшов від прилавка – на цей раз вже остаточно. Проходячи повз Маринку, він зупинився і простягнув їй пакунок.
- Не відмовтесь від скромного презенту. – промовив він. – Це вам!
- Ну, що ви?!.. – злякалась дівчина. – Не потрібно. Я сама в стані собі все купити…
- Ну, будь ласка! – заблагав чоловік. – Не відмовте приреченому на смерть!
- Що?! – ще більше переполошилась Маринка. – Як це?..
- А підемо-но зі мною на вулицю. Я там все вам поясню. Мені незручно тут – занадто багато людей, а це справа особиста…
На них дійсно почали задивлятись оточуючі – хто з цікавістю, а хто, як здалось Маринці, з осудом до неї і жалем до нього. І вона, як заворожена, подалась за чоловіком на вулицю, притискаючи до грудей пакунок.
Вже на вулиці при сяйві сонячного світла вона добре його роздивилась. Років йому було 45, не більше, але виглядав він значно молодшим. Чорне густе волосся, на скронях, однак трохи припорошене сивиною. Високий зріст, широкі плечі, струнка фігура. Неначе той самий принц, тільки трохи старший на вигляд. Але й часу скільки пройшло з моменту їх останньої зустрічі?
- Щось не подібні ви на вмираючого. – спромоглася сказати Маринка.
- Ви просто не встигли побачити. – заперечив чоловік. – Я неодмінно помру. Сьогодні.
Він говорив серйозно, але в очах стрибали бісики. Маринка недовірливо поглянула на нього:
- Помрете? Від чого? Ви хворі?
- Так. Я захворів. Щойно.
- Так не буває! – заперечила дівчина. – Неможливо взнати про свою смертельну хворобу за такий короткий час!
- Ви медик? – спитав чоловік.
- Ні… - розгубилась Маринка. – Я не медик, однак дещо знаю…
- Але ж бувають миттєві хвороби з миттєвим летальним кінцем, чи не так?
- Так. – погодилась дівчина. – Від рани, від опіків… Та мало від чого ще!
- А від стріли? – лукаво спитав чоловік.
- Від стріли? – розгубилась Маринка. – Від якої стріли?
- Так, від стріли. Від стріли Купідона. Знаєте такого чолов’ягу?
- Купідон? – протягнула дівчина. – Бог кохання в древніх римлян?
- Так!
- І він у вас влучив?
- Так!
- Щойно? Але…
- Так, так! – посміхнувся чоловік. – Стріла Купідона влучила у моє серце. А поряд були ви… Дозвольте відрекомендуватись – Олексій.
Напевно цілу хвилину знадобилося Маринці, щоб прийти до тями. Щоб зрозуміти зміст сказаного. Щоб придушити хвилю радості, яка взялась невідомо звідки і накривала її з головою. Здавалось би – чого радіти? Ну, причепився якийсь незнайомець, наговорив романтичних слів, спробував подарувати хліб та тістечка. Що з того? Хіба не бувало такого ні з ким і ніколи?
Можливо, з кимось і було. А Маринка переживала це вперше. І хоча їй не дуже вірилось у таке диво, та все ж дуже хотілось, щоб слова не виявились простою пусткою.
- Олексій? – протягла дівчина, трохи опанувавши себе. – Дуже приємно. – їй і справді було приємно. Чоловік раптом запанував її серцем, і вона сумнівалась, що зможе забути його швидко.
- А вас як звати? – спитав, посміхаючись, Олексій.
- Ма…Марина.
- Марина? Ні, ви не Марина. – заперечив він.
- А хто?
Олексій ніжно взяв її за руку і поглянув у вічі:
- Мариночка. Маринка. Мар’янка.
- Мар’янка? – зовсім вже розгубилась дівчина. – Але ж моє ім’я Марина, а не Мар’яна.
- Але Мар’яна вам більше личить. І не сперечайтесь зі мною. Я знаю, що кажу.
“Мар’янка – то Мар’янка” – подумки погодилась Маринка, і раптом переполошилась: “Ой, лишенько! Та мене ж мама чекає! А я тут застрягла”.
- Перепрошую! Було дуже приємно познайомитись, але я мушу йти.
- Поспішаєте? Хтось на вас чекає? Який жаль! Коханий, чи не так?
Олексій з таким відчайдушним сумом поглянув на неї, що Маринці стало не по собі. Ну, не вміла вона кокетувати з чоловіками у свої 20. Принаймі, поки що не вміла.
- Ну, що ви, який там коханий! – махнула вона рукою. – Зовсім ні! Просто я пообіцяла мамі допомогти їй по господарці.
Олексій зітхнув з полегшенням.
- Це означає, що в мене є шанс ще раз вас побачити?
- Ну, можливо. Я не знаю.
- Тоді давайте зробимо наступним чином: нехай цей магазин – він махнув рукою в бік “Еколану”. – Стане місцем наших зустрічей. Ви згодні?
- Ну, добре. – він так напирав, що в Маринки зовсім не залишалось часу на роздуми.
- Тоді до зустрічі, Мар’яночко! Але йдіть першою – я хочу провести вас поглядом.
І тільки вдома, остаточно оговтавшись, Маринка запитала себе – “А чого він не запропонував провести її так?”. І не знайшла відповіді.


8

Олексій повертався додому і перебирав у пам’яті те, що щойно сталось. Він знову задурив голову якійсь малій дівчині. Цікаво, скільки їй років? 18? 20? А втім – яка різниця? Вони ж більше не зустрінуться ніколи…
Було у Олексія своєрідне хоббі – казати й робити приємні речі незнайомим жінкам. Чи дівчатам. Йому подобалось спостерігати, як від його слів, жестів представниці прекрасної половини раптом червоніли від задоволення – бо кому ж є неприємними компліменти? А тим більше – дрібні презентики, які для нього нічого не означали – ні в матеріальному, ні в моральному сенсі, а жінкам приносили неабияке задоволення.
Олексій був великим актором. В душі. Бо насправді маленький провінційний театр не міг по достоїнству оцінити всі творчі чесноти Олексія. Режисер надавав перевагу іншим своїм підлеглим, і Олексію перепадали в кращому випадку другорядні ролі. Та він тримався цього театру, бо нічого іншого робити не вмів. А свій невичерпний творчий потенціал вивільняв на ось таке невинне хоббі.
Ось і зараз Олексій повертався додому. В цьому місті жили його батьки, які непогано підтримували його в матеріальному сенсі. Особливо шкодувала сина мати. А кого ж їй ще було шкодувати, як не свою єдину дитину? Ну, не режисера ж злидаря, який глумиться над талантом хлопчика?
В цьому місті саме проходили гастролі його театру. Після чергової репетиції всі роз’їхались хто куди – хто в готель, перепочити після праведних трудів, хто в кафе чи бар, перехопити філіжанку-другу кави. Ввечері планувалась прем’єра вистави, і режисер дав змогу кожному настроїтись на неї у свій власний спосіб. Єдиною умовою було з’явитись передчасно на генеральну репетицію перед виставою у належному, налаштованому стані. Це означало – ніяких келихів, сумнівних розваг чи чогось такого іншого.
- Після вистави – що хочете, те й робіть. Звичайно, в розумних межах. А до неї найбільше, що ви можете собі дозволити – декілька чашок кави та легкий флірт, який ні до чого не зобов’язує. Для стимулу. – такі настанови були звичним ділом перед кожною прем’єрою, і всі до них звикли. Та підвести свого шефа не смів ніхто. По-перше, це було діло честі – захистити добре ім’я свого театрику, де б це не було – в столиці, чи в глухому селі. А по-друге, всі добре пам’ятали історію з примою їх театру, яка з’явилась перед виставою п’яна, наче чіп, та ще й до того від неї тхнуло ще чимось солодкавим і гіркуватим одночасно. Олег Петрович – так звали режисера, - не став піднімати бучу на очах у всіх. Він відвів приму до себе у кабінет, і лише ті, хто принишк до шпарини у дверях, могли чути короткі вигуки та ляскання. Потім залунали схлипування та зойки. Двері рвучко розчинились – ті, що підслуховували, ледве встигли відсахнутись, і прима вилетіла з кабінету, витираючи на ходу обличчя. Через деякий час слідом за нею неквапом вийшов Олег Петрович. Довгим поглядом обвів він оточуючих акторів і зупинився на маленькій – і в плані зросту, і в плані віку – Софійці Щукіній:
- Ви знаєте текст Ангеліни? – швидше ствердив аніж запитав. – Ви заміняєте її зараз. Ангеліна захворіла. Йдіть, готуйтесь.
З того часу Ангеліну Завіруху в театрі не бачив ніхто. Куди вона поділась – теж нікому не було відомо. В їх маленькому містечку, де всі про всіх знали, де нічого не можна було приховати, Ангеліна згинула, як бурулька на сонці. Розтанула. Щезла. Пропала. А Софійка несподівано для всіх, а найперше – для самої себе, стала улюбленицею Олега Петровича. Тепер вона грала майже всі головні ролі. Олексій деколи зітхав: якби ж тоді “захворів” хтось з акторів! Тоді б в нього точно міг бути неабиякий шанс. А так доводиться втішатись тим, що дають…
Так чи інакше, а після цього випадку ніхто не смів підводити свого шефа. Хто його зна, на що він ще здатний? Колись років з 10-12 тому Олег Петрович був скерований в їх містечко з самої столиці підносити культуру серед міщан. Сім’ї він не мав, та й не прагнув. В зв’язках з кимось помічений не був. Людей цінував виключно за ділові якості. Любив після особливо вдалої вистави зібрати всіх акторів у фойє театру і відсвяткувати з ними успіх. В такі моменти, здавалося, був найбільш доступний як людина, міг пожартувати і навіть пококетувати з акторками. Коли ж вистава провалювалась – а це було напрочуд рідко, до Олега Петровича краще було не підходити. Гроза, смерч та цунамі – дитячі забавки у порівнянні з гнівом режисера. Олексій зі посміхом згадував, як, не знаючи цієї особливості шефа він було тицьнувся до нього з співчуттям та словами втіхи. Таких брутальних слів він більше не чув ні від кого. Не знаючи, як повестись, Олексій стояв і вислуховував як малий хлопчик всю “правду про цей бездарний театр, до якого запхнули нещасного Олега на якусь муку! Всі навколо бажають його, Олегової смерті. А він ще захищав цей колектив перед комісією зі столиці! Та щоб він ще коли-небудь!.. Та ніколи в житті!... Та краще він сконає від голодної смерті, ніж ще раз переступить поріг цього публічного дому!”
Ця буря тривала довгих 15 хвилин. Потім
Олег Петрович замовк, насупився, і, вочевидь, замислився про своє важке життя. Олексій все ще стояв. Він почувався ні в тих, ні в сих. Що робити? Піти? Це, звичайно, був непоганий вихід, однак він боявся зайвим рухом привернути увагу істерика. Тим часом, режисер глянув на нього і раптом зовсім спокійним голосом запитав:
- Випити хочеш? Тоді пішли.
І вони пішли в найближчу кнайпу, де напились, наче поросята. Чого пив Олексій – він й сам не знав. Наче й не було в нього ніякої причини, бо саме в цей день не був заангажований у виставі. Однак, потрібно ж підтримати людину в біді! І Олексій радо склав компанію шефові. Правда, ніякої перспективи ця підтримка не дала в подальшому акторському житті Олексія. Швидше навпаки – Олег Петрович досить тривалий час після інциденту умисне не зауважував актора, не давав йому бодай якоїсь провізоричної ролі, але і не звільняв. І лише опісля місяця вимушеного мовчання шеф неначе відтанув і знову став заангажовувати Олексія у виставах.
Зараз це все згадується, як смішна історія. Але навіки Олексій, та й всі решта підлеглих Олега Петровича затямили, що після провалу вистави краще шефа не чіпати. А “втішаючи” шефа, не слід сподіватись на його подальшу прихильність.
Поки все це згадувалось, машина Олексія потихеньку рухалась у потрібному напрямку. Ще декілька поворотів – і буде рідна домівка, де його чекають, люблять, завжди раді бачити. Ще трохи – і можна буде розслабитись. Тільки вдома він почував себе вільно і розкуто. Тільки тут, в рідних стінах можна зняти обтяжливу маску і побути просто маленьким хлопчиком. Дивно, але при матері з Олексія спадала вся дорослість і в свої 42 він почував себе дитиною. Свого часу він навіть подався у інше місто, щоб навіки вирватись з-під материної опіки.
Але раз по раз повертався додому, до батьків. А куди ж іще? Своєї сім’ї у нього не було. Звичайно, зв’язки з жінками складали найкращий, найнасиченіший бік життя Олексія. Одного разу він навіть мало не одружився. Дівчина була тендітна, ніжна і така наївна! І головне – вона так його кохала! Та й він, здавалось, теж її любив… Але вчасно знайшов в собі сили зрозуміти, що цей ранній шлюб може завадити всій його кар’єрі. Він тільки-тільки влаштувався у театр, поки що освітлювачем, але зупинятись на цьому не збирався. А тут – молода дружина, яка буде затівати істерики з будь-якої причини. А якщо підуть діти!.. Ні, все це буде згодом – і сім’я, і діти. Все це ще встигнеться. Йому ж тільки 20! Він щойно повернувся з армії. Та, зрештою, перед ним ціле життя. А кохана… Вона зрозуміє. Мусить. Бо в неї нема іншого виходу. А якщо і не зрозуміє…
Тоді він так і не пояснив їй нічого. Просто наступного ранку поїхав геть з цього міста. Щоб більше ніколи не зустрічатись з нею. А всі зв’язки з прекрасною половиною людства відтоді будував без подальших планів на сумісне життя. Про що наперед попереджав партнерш. Зрештою, і партнерш він підбирав відповідних – свободолюбивих жінок без претензій на шлюб.
З того часу пролетіло майже 22 роки…


9

Я почув сміх. Це сміялась вона, моя дівчинка. Моя майбутня мама. Чого вона така радісна? Ну, звичайно! Вона пише щоденник і згадує чудовий час.
“Я, напевно, найщасливіша людина на світі. Він мене кохає! Все в нас так чудово, що мені здається, неначе я в казці! Ох, яка я неоригінальна! Яка дурна! Наче на світі нема інших слів, щоб виразити всі ці почуття. А таки нема! Хіба можна словами виразити таке велике щастя?”
Маринка відклала ручку, заплющила очі. Такий чудовий! Такий веселий і красивий! Такий ніжний! Від останньої згадки їй стало млосно. Жар розгорівся по всьому тілі, а серце забилось десь у горлі. Як же було хороше з ним! І зовсім ніякого болю, про який вона так багато читала. Перший їх раз назавжди їй запам’ятається. Заради такого можна й померти. Шкода тільки, що все було лише один раз. Але нічого – вона впевнена, це не востаннє. Олексій її не покине. Він не такий. Він – просто найкращий в світі, і все! А різниця у віці… Господи, хіба ж історія знає мало прикладів, коли чоловік старший за жінку? Таких зв’язків, треба підкреслити – щасливих зв’язків, безліч! Врешті-решт, в ній він знайшов давно омріяну донечку – він сам так говорив. А вона – батька, якого їй так не вистачало й по сьогодні…


10

Кава була гаряча та смачна. Такої кави Олексій ніде не міг пити – лише тут, у рідному місті. Саме тут в цій кнайпі варили особливу каву, до якої додавали корицю, гвоздику і ще щось, солодкаво-терпке і дуже спокусливе. Він міг за вечір випити декілька філіжанок і все це проходило без сюрпризів на кшталт безсоння чи підвищеного серцебиття. А, може, те, що особливо смакує, шкоди не приносить?
В кнайпу тим часом зайшло декілька дівчат. Олексій миттю випростав плечі, намагаючись сісти за столиком якомога гарніше. Не міг він дозволити собі, щоб такі чічі сприйняли його як якогось дідугана! Він ще ого-го!
Дівчата сіли за сусідній столик. Майстер чув як вони всі, як одна, замовили по чашці капучіно і тістечку-еклер. “Тільки по одному, прошу вас!” – слова промовляла симпатична, але якась недозріла молода особа, очевидно, лідер у цій компанії. В неї був вигляд малого горобеняти, яке щойно випорснуло з гнізда і тепер відчайдушно намагається здаватись дуже дорослим і самостійним. Насправді ще занадто мале і зелене. Однак, в неї є всі перспективи стати згодом прекрасним лебедем. Як у тій казці.
Олексій раптом спохватився, що не пам‘ятає автора казки. “От іще мені митець! – посміхнувся він про себе. – Далеко можна піти з такою пам‘яттю! Ні, потрібно вчити вірші, просто так. І в справах з жінками допоможе! Та це жарт…” Все це Олексій наче промовляв сам до себе. Деколи він полюбляв спілкуватись подумки з різними людьми, і не раз так захоплювався, що забував де він є і що.
Між тим дівчаткам принесли замовлення. Еклери виглядали так спокусливо, що в Олексій мимоволі проковтнув слину. Може, й собі замовити? А що – часу попереду ще багацько, а де його подіти, Олексій поняття не мав. Ввечері була чергова вистава, де він мав невеличку роль. А до вечора ще так багато годин!
- Дівчино! – вголос погукав він офіціантку, і коли та повернулась до нього, сліпуче всміхнувся. – А чи не могли б ви й мені принести таке ж тістечко? Воно так смачно виглядає на тарілках у цих панянок!
- Звичайно, одну хвилинку. – всміхнулась дівчина і майже побігла виконувати замовлення. Вочевидь, Олексій їй сподобався, і вона вирішила сподобатись йому.
Тістечко дійсно виявилось напрочуд смачним. Свіже, з жовтим тістом, що слоїлось якимось дивним чином, та пухким, зовсім не приторним кремом. Олексій насолоджувався кожним шматочком і жалкував, що чудесна мить так швидко минеться. Вдруге цього повторити вже неможливо. Олексій з власного досвіду знав, що найперші моменти – найсолодші завдяки своїй незвичайності. А потім вони переходять у ранг звичних, а значить – не таких хвилюючих і бажаних. Принаймі, так з ним завжди було.
На тарілці залишався останній шматочок. Олексій задоволено відкинувся на спинку стільця. І раптом зловив на собі чийсь пильний погляд. Дивилась дівчина з “тієї” компанії. Вона сиділа в найдальшому кутку, трохи в стороні від своїх колєжанок. І якщо “лідерка” компанії була схожа на горобця, то це дівчисько нагадувало пуп’янок фіалки: така сама тендітна, тоненька і… мимолітна, несправжня. Серед всіх квітів, що доводилось бачити Олексію – а як актор, бачив їх вдосталь, він не зміг ні сприйняти, ні зрозуміти одних – квіток фіалки, яка росла в садах та городах. Якісь вони були несправжні, на коротких покручених стеблах, з них навіть пристойного букета не можна було б створити. І чому деякі дівчата так захоплюються ними? “Ніжні, тендітні, трепетні”! Нічого подібного актор в них не бачив. Тому, порівнявши дівчину з такою квіткою, він хотів вже відвести погляд, та раптом звернув увагу на очі, що сяяли якимось незвичайним блиском. В приглушеному світлі кнайпи їх кольору неможливо було розрізнити, однак глибина та сяйво відстежувались напрочуд чітко. Дівчина уважно і з захопленням дивилась на нього, погляд був якийсь сумний і без звичних ігристих чортиків, до яких так звик маестро. І Олексію раптом захотілось дізнатись, якого все-таки кольору ці чудернацькі очі. Так захотілось, що він аж здивувався своєму бажанню. Адже в ньому було щось непритаманне актору, таке, чого раніше з ним ніколи не було.

***
Маринка побачила Його як тільки переступила поріг кав’ярні слідом за своїми подругами. Вони саме збиралися відсвяткувати чергову виплату стипендії, яку знову так затримали! Але сьогодні її нарешті виплатили, і четвірка нерозлучних подруг вирішила відзначити цей факт.
- Тільки, дівчата, без фанатизму! – попереджала по дорозі Ольга, лідерка компанії. – Замовимо лише по філіжанці кави і одному тістечку – і все. Нам на ці гроші ще жити до наступних виплат.
Дівчатка погодились з раціональністю Ольги, і лише Любочка вирішила трохи скорегувати її слова, запропонувавши випити цю саму філіжанку у культовій кав’ярні міста.
- Ви подумайте, дівчатка! – переконувала вона у своїй правоті подруг. – Там лише на декілька гривень дорожче, але сам факт, що ми там були вартий цього! Тим більше – вона хитро примружила очі. – там можна зустріти декого з наших місцевих зірок. А деколи – і приїжджих. Ну, то що – йдемо?
Дівчаткам знадобилось лише декілька хвилин для прийняття рішення. І от вони веселою юрбою вбігли у славетну кнайпу, сіли за столик і почали роздивлятись меню. Ольга і Любочка сперечались щодо сорту кави та тістечка, Оленка про щось собі мріяла, а Маринка не могла відвести очей від сусіднього столика, за яким сидів Він. Олексій. Той, який подарував їй смачнющі тістечка, наговорив купу приємностей і обіцяв зустрітись. Щодня вона проходила мимо заповітного магазину, але побачити Його їй так і не вдалось. До сьогоднішнього дня. Цілих 2 тижні. І зараз їй знову перехопило подих і страшна думка прошила мозок – невже він її забув? На перший погляд, Олексій поводився так, наче дійсно нічого не пам’ятав. Просто сидів, смакував каву, потім попросив таке ж тістечко, що й дівчатка. Маринці здалось, що вона зараз провалиться крізь землю з розпачу. Забув! Так швидко! Після таких слів! І як це можливо? Такого просто не може бути! Таке буває тільки в дешевих романах, і аж ніяк не може статись з нею. І все ж сталось… Тепер їй не залишається нічого, лише біль і зневіра у всіх романтичних закидах.
І поки в голові Маринки крутились ці думки, поки вона боролась зі слізьми, чоловік із сусіднього столика раптом встав і підійшов до них.
- Перепрошую, красуні! – ґречно мовив він. – я вам не заважатиму, лише хочу сказати декілька слів цій кралі. – і порухом голови він вказав на Маринку.
Дівчатка разом замовкли і здивовано поглянули на подругу. Першою оговталась Ольга.
- Звичайно, прошу. Маринко, ти не проти поговорити з паном?
- Я?.. – розгублено перепитала дівчина і хутко встала з-за столу. – Не проти.
Вони сіли за Його столик. Він пильно вдивлявся їй в обличчя, і Маринці стало ніяково. Зібравши всю свою сміливість, вона відважно глянула просто у вічі Олексія.
- І про що ви хотіли поговорити зі мною? – Маринка щосили намагалась не виказати свого хвилювання.
- Ви мене не пам’ятаєте? – стурбовано запитав він. Таким чином Олексій розраховував пригадати, де йому доводилось бачити ці незвичайні очі. Він сподівався, що дівчинка нагадає йому.
В Маринки від щастя зайшлося серце. Він її не забув! Ба, навіть переживає, чи не забула вона його! І як йому відповісти? З одного боку, слід би було прикинутись такою неприступною персоною, у якої прихильників – сила силенна і вона просто не в стані всіх запам’ятати. А з іншого… Маринка бачила сум у його очах, те нетерпіння, з яким він чекав її відповіді. Їй стало шкода його і чомусь соромно за те, що вона примусила його страждати. І вона відповіла просто і щиро:
- Звичайно, не забула! І тістечка ваші теж пам’ятаю. Вони були смачні!
“Тістечка? Які ще тістечка? – мало не спитав Олексій, але вчасно опам’ятався. Він раптом пригадав, як і коли вони зустрічались, і все стало на свої місця. От тільки, згадати б ще її ім’я… Зараз, хвилинку… Оля? Марія? Мар’яна? Ні, щось інше, здається, морське… Марина! Так, Маринка! Але ім’я Марина йому рішуче не подобалось ще з дитинства. Вульгарне, сільське якесь ім’я. І, здається, він її якось інакше звав тоді, благородніше… Мар’янка. Дійсно, так воно і було. Ну, все, тепер проблем нема. Тепер – лише майстерність словоблудства – так Олексій називав свої компліментні підходи до жінок”.
Він відкинувся на спинку крісла, і Маринка відчула, що йому стало легше.
- Ви знаєте, що щойно ви просто врятували мене? – спитав він повагом.
- Яким чином? –вже сміливіше поцікавилась дівчина.
- Я був поранений стрілою Купідона, а ви щойно загоїли цю рану. – Олексій майже не задумувався над своїми словами. Звичайний набір слів, який справляв враження на будь яку представницю прекрасної половини людства.
- А ви вже це говорили. – з подивом почув він у відповідь.
- Коли? – вихопилось в нього.
- При нашій першій зустрічі. – лукаво мовила його візаві.
На відповідні слова Олексієві знадобилось не більше п’яти секунд. Він білозубо посміхнувся і зітхнув:
- Що поробиш, сонечко, якщо це правда! І я ні по що не можу більше думати, лише про цього хлопчиська!
- Про якого?
- Та ж про Купідона, золотце! – він дозволив собі засміятись. – а ви хоч трохи думали про бідного актора?
- А ви актор? – здивувалась Маринка.
- Актор, а що вас так здивувало?
- Та нічого… - Маринці раптом стало сумно. Актори – легковажні та звиклі до легких перемог – хто ж цього не знає? А він їй так сподобався! Шкода, але доведеться триматись від нього якнайдалі – від гріха подалі. Чи, можливо, він не такий? Маринці дуже цього хотілось, однак вона знала – чудес на світі не буває.
Олексій, здавалося, прочитав її думки.
- Що сталось, сонечко? Де ділись веселі іскорки з наших оченят? А, я, здається, зрозумів: строга мама наказувала донечці не вірити людям мистецтва? – він з сумом посміхнувся. – Що ж, мама має рацію. Я б теж не дозволив своїй доні знатися з всілякими акторами, поетами, художниками. Всі вони – непевні люди, легковажні і непостійні.
Він витримав паузу, нишком спостерігаючи за реакцією. Дівчинка дивилась на нього широко розплющеними очима. Все чого завгодно вона очікувала від нього, тільки не таких слів. А де ж виправдання, переконання у тому, що він не з таких? Насолодившись заподіяним ефектом, Олексій продовжив:
- Я не буду вас переконувати, що я не такий. Все це в мені теж є – я ж людина мистецтва, певним чином це моя професія… Знаєте, Мар’яночко, кожного вечора вживатись в роль коханців, негідників чи, навпаки, героїв нелегко. Поневолі вбираєш у себе деякі їх якості… А хочете побувати на репетиції? – без всяких переходів запитав він.
- Я? На справжній репетиції? – розгублено перепитала Маринка. – Хочу. А дівчат можна запросити?
- Звісно, і дівчат теж. Ви ж без подруг - нікуди? От буде в нас генеральна репетиція в театрі – я вас запрошу.
- А пропустять нас? – засумнівалась дівчина.
- Я проведу, зі мною пропустять. – недбало відказав Олексій. – Добре, золотце, не буду вас більше затримувати, та і колєжанки вас зачекались. Шкода, що ви мене невірно зрозуміли.
Олексій піднявся з-за столу. Очі дівчинки були дійсно фіалкового кольору, але вся вона була якась затиснена, закомплексована, нерішуча. За інших обставин Олексій, мабуть, зайнявся її розкомплексованістю, але в даному випадку щось йому заважало. Ану ж раптом у неї дійсно строга матуся, яка ладна будь-що захистити свою дитину? Справді, лише в таких матінок-авторитарок і виростають такі ніжні, домашні доні. Цікаво, а який в неї батько? Напевно, якийсь підкаблучник, колишній інженер, який зараз намагається зайнятись якимось бізнесом без особливих удач. Невдаха у житті, який ховається за спину сильної дружини. Олексій не поважав таких чоловіків. Краще вже бути самому, ніж залежати від примх жінки.
“От тільки чого це я раптом вирішив, що в неї сувора матір? Можливо, вся справа у батькові-тирані? Але ця версія мені подобається менше.” – Олексій міг би вияснити правдиву картину життя Маринки, але раптом йому стало нудно. Та й потрібно було поспішати до театру – залишалось менше як година до репетиції. І хоча він не був сьогодні задіяний ніде, однак, режисер любив, щоб труппа на репетиціях була у повному складі.

***
Він пішов вже з 5 хвилин тому, а Маринка й досі розгублено сиділа за столиком. Чомусь їй хотілось плакати, наче забрали її улюблену іграшку назавжди і вже нема ніякої надії її повернути. Так би вона сиділа ще довго, та раптом чиясь рука лягла їй на плече.
- Маринко, ми вже йдемо. Ти з нами? – Олена турботливо нахилилась до неї. – Хто то був?
- Так… Не знаю… Ніхто… - Маринка все ще не могла прийти до тями.
- З тобою все гаразд? – стурбовано запитала подруга. – Ти добре себе почуваєш?
- Все добре. – дівчина зробила над собою зусилля, струснула головою, наче проганяючи геть сумні думки. Вона підвелась з-за столу. – То що – йдем?
- Пішли. А цей чоловік дуже симпатичний. І видно, що ти йому подобаєшся. – раптом вирішила проінформувати Олена.
- Справді? І по чому ти це побачила? – Маринка з усіх сил намагалась не здаватись зацікавленою, але її бідне сердечко так і зайшлось в грудях.
“Та що це зі мною? – сама себе запитала дівчина. – Я ж ніколи нічого такого не відчувала. Невже цей чоловік справляє на мене таке враження? Ні, напевно я просто перестудилась і маю гарячку…”
Олена тим часом щебетала пор свої враження:
- Він на тебе так дивився! Я не знаю, що він при цьому думав, але якщо б мій Вадим хоч раз на мене так поглянув – я б все йому віддала! – Вадим був бой-френдом Олени.
- Та ти що? – Маринка дивувалась все більше і більше. І як вона нічого не побачила?
Коли вони виходили на вулицю, Маринка вже все вирішила. Вона піде в той театр на репетицію. Сама. Без подруг. Для того, щоб ще раз Його побачити – більше їй наразі нічого не потрібно! А ще для того, щоб переконатись, чи дійсно все це правда – Його слова, і, що найголовніше, - її почуття до нього. І ця зустріч, можливо, буде останньою їх зустріччю… Про інакші приємні варіанти розв’язки Маринка і думати не хотіла… Чудес не буває, чи не так?


11
Стіна раптом стала зовсім щільною. Ще мить – і вона мене розчавить. В чому справа?! Я не хочу!!! Мені ще не час виходити з теплого кубельця! Дівчинко, тримайся!!!
Неначе струмом вдарило. Все моє єство здригнулось. Ну так, тепер вже все ясно! Моя майбутня мама здогадалась про моє існування. І злякалась! Дурненька! Адже я – зовсім не страшна істота. А, навпаки, дуже крихітна і беззахисна. Якій дуже потрібна чуйність, ласка і доброта…

12
Та зустріч на репетиції у театрі перевернула все життя Маринки. Вона й не підозрювала, що тут, в цій мистецькій атмосфері так цікаво! Чомусь мама ще змалку неначе оберігала її від зустрічі з мистецтвом. Ні, звичайно, в театрі вона була – ходили якось з цілим класом на якусь нудну виставу… Але мама не підтримувала цієї ідеї, і Маринка виросла геть неосвічена у цій сфері. Можна сказати, просто дрімуча… І такою б зоставалась ще довго, якби не Він. Можливо саме Він і спонукував дівчину до такого натхненного споглядання мистецької реальності.
Вона навіть ім’я його не могла вимовити без затамування подиху, хоча, здавалось би, ну що таке – ім’я? Просте, яким звуть сотні чоловіків… Але Олексій вибивався з цих сотень. Він був зовсім особливим. Вона знову милувалась ним, як милуються статуеткою в музеї, але тепер цю статуетку можна було помацати руками, доторкнутись, ба, навіть… поцілувати. Олексій сам дав для цього привід – просто в той самий момент, коли Маринка ну зовсім не була готова до цього, просто нахилився і швидко цьомкнув її в щоку. Після чого, наче нічого не сталось, продовжив свою екскурсію по театру. А Маринка вже його не чула – серце так гупало в грудях, що, здавалось, його чути усюди, і вона боялась, що Олексій теж почує шалений ритм її серця, і тому дівчина щільно запахнула своє пальтечко, навіть комір підняла. Її “гід” це помітив і турботливо запитав:
- Ви змерзли, Мар’яночко? Маєте рацію, наприкінці весни вимикають опалення, і тут стає незвичайно холодно…
“Господи, яке опалення? – хотілось вигукнути їй. – До чого тут такі ниці речі, в цьому храмі, де пануєш ти?!”. Маринка аж сама засоромилась – настільки пафосними були її думки. Та інакше мислити вона чомусь зараз не могла. Видно, сама атмосфера сцени сприяла деякій піднесеності у всьому – в жестах, словах і навіть думках. А., може, й тут Олексій так на неї діяв?
А потім вони вийшли на вулицю, на ласкаве травневе сонечко. Олексій стурбовано поглянув на неї, і заявив, що вона зовсім бліда, і він не дозволить їй захворіти на анемію. І тому вони зараз їдуть в якесь кафе пообідати, а тоді, якщо вона, звісно не проти, переїдуться собі до якогось ліска, подихати свіжим повітрям. Вона ж не проти?
Маринка сама не знала, проти вона чи ні. Залишки здорового глузду волали їй нікуди не їхати з цим по суті незнайомим чоловіком, тим більше – в ліс. Для чого він таке пропонує? Зрозуміло, для чого! А обід у кафе – лише безкоштовний сир у лапці для мишей! Тому, Маринко, тікай подалі від цього ловеласа! Якнайдалі!!!
Але серце просило одного – бути з ним якомога довше. І це серце так задурило розум, що дівчина тільки й спромоглася кивнути головою на знак згоди. Доля її була вирішена. Так, принаймі, вона думала тоді.

***
Вони непогано провели залишок того дня. Спочатку пообідали в якомусь незнайомому ресторанчику – Маринка навіть не знала, що такий існує в її місті. А потім поїхали в ліс. Там вийшли з машини і довго бродили поміж дерев, розглядаючи поодинокі квіти на узбіччі стежок та вгадуючи голоси птахів. Душа дівчини деколи холоділа від страху, коли раптом сягала думка де вона і з ким. Але, на превеликий подив і… деякий жаль Маринки, Олексій поводився ґречно. Навіть за руку ні разу не взяв – так і ходив поряд, роздивляючись за її спиною принади природи. Деколи вона відчувала його подих на своїй шиї, і це чомусь її неймовірно збуджувало. Вона взагалі втратила голову останнім часом. Та все було більш ніж пристойно, і Маринка вже не вагаючись сіла у машину для зворотньої дороги.
- Ну, як, Мар’яночко, сподобалась вам екскурсія? – запитав Олексій біля її будинку.
- Дуже! – не стала приховувати свого захоплення вона. – Я дуже вдячна вам за цей день!
Олексій задумливо глянув на неї і поспішив попрощатись.
- Справи, Мар’яночко, ви вже вибачайте! Та й репетиція завтра зранку! І вас, напевно, батьки ніяк не дочекаються…
- Я живу з мамою. – чомусь вирішила прояснити ситуацію дівчина. Наче від складу її родини щось залежало…
- А батько де?
- Нема. Та й не було ніколи. – вона журливо замовкла, але вже через мить усміхнулась. – Але нам із мамою добре вдвох! – ще трохи помовчавши, вирішила закінчити розмову. – Добре, пане… Олексію… Я й справді вже піду. До побачення! – і похапцем вискочила з авто. Олексій провів її довгим поглядом.


13
А я знаю віднині, хто я є! Я – хлопчик! Ні, я – майбутній мужчина! Який згодом виросте і буде захищати свою маму від всіх негараздів і бід. Я зумію, я зможу! Тільки… Мені просто спочатку потрібно з’явитись на світ і трохи підрости. І тоді… Тоді я покажу, на що здатен. А поки що я потребую опіки і ласки, захисту і тепла… Я, я, я… Хлопчик, парубок, чоловік…


14
Запахи в машині були неймовірні і приголомшливі. Таких ще ніколи і ніде Маринка не зустрічала. Чим це пахло? Трохи м’ятою, трохи – тютюном і чоловічими парфумами. Ще гумовими хідничками на споді, дермантином керма і плюшевими накидками на сидіннях. А ще у вікно подеколи вітер задував пахощі весняного лісу з їх різноманіттям свіжої трави та молодого листя, яке подекуди перемішалось з опалим. Сухе галуззя мляво пріло на деревах, а на зміну йому вже прокинулось нове, блідо-зелене, яке також випромінювало мало не кавунові пахощі…
Маринка відпочивала. І переживала чи не найбільше потрясіння у своєму житті. Сталося! І це було чудово!
Руки Олексія – напрочуд ласкаві. І обережні. Якимись невловимими рухами він точно вгадував всі інтимні куточки Маринчиного тіла і тим самим доводив її до шалу. Спочатку вона соромилась своєї необізнаності, наївності, свого невміння. Та потім ласки Олексія так захопили її, що дівчина сама незчулась, як втратила залишки сорому. Тепер вона була мало не жінкою-вамп, яка спокушувала всіх чоловіків на Землі. Нічого не було такого, що б їй не вдалось зараз. Захоче – і зведе цього фацета з розуму, а захоче – і розіб’є йому серце!
І було зовсім не боляче! Той біль, про який так багато чула і читала дівчина, неначе налякався їх шаленої пристрасті і навіть не став її турбувати. Навіть він був заодно з двома закоханими і боявся сполошити чарівну мить їх єднання. І це було чудово! Маринку гойдали хвилі щастя, вона раз-по-раз пірнала з головою в океан безмежної радості і в тій хвилі ніщо і ніхто не міг її налякати. Вона чулася неймовірно захищеною поряд з цим дужим і сміливим чоловіком, якого дівчина кохала понад усе на світі. Він був для неї цілим світом, уособлював в собі мужнього героя і… ніжного турботливого батька. А деколи сягала думка, що його самого слід захищати – таким безпорадним він здавався у ті хвилини. Маринка так хотіла стати йому турботливою опікою! Здавалося б – накажи хтось раптом віддати за нього життя – і віддала б. Не замислюючись ні на хвилину! Це було якесь наслання!
Олексій теж відпочивав. І дивувався. За все своє насичене інтимне життя він чи не вперше зустрівся з такою невмілою, юною і гарячою пристрастю. Під його руками неначе виростала вогненна лавина, нестримна, жадібна і ненаситна. Було таке враження, що тайфун дрімав десь в глибині у темному льоху й тепер вирвався на волю і танцює свій шалений танок. Колись давно Олексій щось таке переживав, але вже не пам’ятав що до чого. Тоді та, з якою він мало не одружився, також дісталась йому невинною дівчинкою, і віддавалась йому кожен раз, неначе востаннє. Неначе цей самий раз більше ніколи не повториться, і потрібно зараз випити весь чарунок моменту до кінця. І насититись ним. І залишитись ще більш ненаситним…
Олексій раптом злякався. Вже дуже несподіваними і неприємними були ці спогади-асоціації. “От зв’язався! – з досадою подумав він. – І що його тепер робити? Але, дідько його забирай – все-таки дівча дуже привабливе!..”. Олексій згадав декілька останніх років свого життя, насичених різними панями і панянками, оригінальними кожна в своїй особі, і все ж таки… одноманітними, із звичними кривляннями, кокетуваннями і рухами у ліжку. Вони ніби дозволяли себе любити, милостиво погоджувались на зустрічі, награно відбивались від залицянь і аж тоді здавались на милість переможця. Це була така гра – у всі часи так бавились всі, хто хотів досягнути вдалого адюльтеру. Вона була захоплива, але така звична! Олексій вже трохи змучився грати роль героя-коханця у житті, але виходу з цієї ситуації не було. Він вже й не сподівався зустріти чисту душу, здатну кохати його без всіляких умовностей та гри. І от – о, чудо! – ця дівчинка лежить в його обіймах і очі її сяють від блаженства! Хіба так ще буває? Це не сон? Олексій раз-по-раз ставив собі це запитання. І чомусь замість відповіді виникало якесь неспокійне відчуття… Наче щось йому загрожувало… Наче йому потрібно було втікати світ за очі подалі від цього зв’язку. А інтуїція Олексія підводила рідко…


15
Ольга Богданівна сиділа вдома і журливо дивилась у вікно. Їй було якось неспокійно на серці. В її Маринки з’явились секрети, чого ніколи ще не бувало. І де вона зараз? Вибігла з дому щаслива, з сяючими очима. Нічого не сказала. Лише пообіцяла довго не затримуватись і до темноти приїхати додому.
Жінка тільки зітхнула, згадуючи, як швидко донька помчала кудись, тільки їй відомо, куди. Не інакше як на побачення… З ким? Чому вона нічого не розповідає? Хто цей парубок, який так захопив її серце, що вона ладна знехтувати добрими стосунками з матір’ю? Хоча… Ольга Богданівна знову зітхнула. Молодість – прекрасна пора. Вона дає людині крила, на яких можна облетіти весь світ. І здається, що нічого на цьому світі нема такого, що б не вдалось, не вдалось. Але водночас з цим, молодість – жорстока, егоїстична мить людського життя, коли не розумієш, ба, навіть не хочеш сприймати почуття інших, і лише твої коливання душі мають значення. Що поробиш? Так воно є і потрібно пережити цей момент. Тільки б не сталось нічого поганого, а досвід – коли ж його ще набувати, як не в юності? Навчишся добре падати тоді – і вважай, що нічого вже з тобою страшного не станеться у майбутньому. Тільки б обійшлося без фатальних жертв…
“А спитати Маринку про її обранця я мушу. Може, пораджу щось… Мені в подібному випадку не було нікого, хто б підтримав… Можливо, тому й так склалась доля…”
Доля… В кожного своя, кожен обирає свій шлях. От і Ольга приїхала у містечко з маленького села, мріяла вступити у вуз, потім – знайти хорошу роботу. Юність ще пора мрій, часто майже нездійснених. Особливо, коли нема підтримки ззовні. Ольга такої підтримки не мала. Мати померла рано, коли дівчинці ще не було й 10-ти, а батько згодом так згорьовався, що перестав дивитись на світ тверезими очима. До смерті матері сім’я була зразком для всіх, а тепер люди лише шкодували малу сироту, на плечі якої лягла господарка та догляд за вічно п’яним батьком. Він помер від білої гарячки, щойно Ольга закінчила 10-й клас. Вона довго не горювала – тато давно перестав бути для неї людиною, здатною захистити її від незгод. Поховала батька поряд з матір’ю, продала стареньку хатину і майнула в містечко. Грошей вистачило на перші півроку – скільки їх дали за цю халабуду? – копійки! До вузу, як мріяла, не вступила, але вдалось потрапити в хороше училище, де вчили на швачок та давали гуртожиток. Вчилась сумлінно, була першою у групі та й на потоці, за що викликала жагучу заздрість одногрупниць. Можливо, це стало причиною несприйняття Олени серед однолітків, а, може замкнутий характер? Хтозна? Так чи інакше, а після закінчення училища у випускному альбомі дівчини не було жодного надпису та побажань на майбутнє від товаришок по навчанню.
Така сама ситуація склалась і на роботі. Ольга потрапила на міську фабрику “Фантазія”, де не лише шили, але й моделювали одяг для жінок. Начальники Олену хвалили за старанність, нерідко ставили в приклад менш моторним колєжанкам. А коли Ольга до того ж ще й почала моделювати одяг – з дитинства їй подобалась ця справа, і вона навіть мала цілий альбом з малюнками, товаришок зовсім не стало. Жінки – підступні і заздрісні істоти, які нізащо не пробачать своїм товаришкам успіх.
Вона мовчки витримувала все. Така вже була вдача. А, можливо, просто не знала інакшого поводження? Звикла так. Ніхто нікому нічого не повинен. Ніхто не винен в нічиїх бідах та незгодах. Людина сама повинна вирішувати свої життєві питання, не особливо покладаючись на когось. І в горі, і в радості людина по-суті, залишається самотньою. Так навчило життя, і Ольга навіть не сперечалась з ним. Допоки не покохала…
Він був красень. Молодий, навіть юний. Вони були однолітки, та він здавався їй майже хлопчиськом – таким невимушеній та безпосередній мав характер. З ним було надзвичайно легко. Він легко міг зірватись посеред ночі лише для того, щоб нарвати їй весняних тюльпанів десь у парку на клумбі чи принести порцію морозива саме тоді, коли вона захоче. Він її любив… напевно. Вона ж – шаленіла від нього. Настільки, що захоплювалась кожним його подихом, поглядом. Що там говорити вже про дії? Деякий час вони жили в Олени у гуртожитку. В нього були батьки, і, напевно, пристойна квартира, але він чомусь не запрошував її туди, не знайомив з родичами, а їй було байдуже чому, лише б бути з ним поряд. Та й небагато часу минуло для того, щоб знайомитись. Якихось півроку…
А потім він зник. Раптово, нічого не пояснюючи. Був – і не стало. Спочатку Ольга думала, що коханий поїхав на чергові гастролі з театром – він працював там освітлювачем. Та його не було тиждень, місяць, два… А потім настала приголомшлива звістка: через деякий час Ольга вже буде не одна. Дитина, яка мала згодом з’явитись, була, безперечно, плодом великого кохання, але так вже невчасно вона хотіла народитись! Однак, ні про ніякі переривання вагітності Ольга й думати не могла. Щось підказувало їй, що це маля буде їй великою утіхою.
Так і сталось. Доню вона назвала Мариною на честь померлої мами, спогади про яку були найсвітлішими в її житті. З народженням дитини Ольга стала трохи м’якшою, у неї з’явились 2-3 подруги, з якими можна було жваво провести вільний час – ніби того вільного часу так багато! А ще вони підтримували Олену з дочкою якщо не ділом, то словом.
От тільки заміж вона більше не вийшла. Не вірила чоловікам і край!
І ще – ніколи не була в театрі. Наче той театр в чомусь завинив! Ольга це розуміла, однак так і не змогла переступити поріг храму Мельпомени. А коли Маринка вже разом з класом ходила на якісь вистави, в Олени ревно стискалось серце.
А загалом в них з донею все склалось добре. Живуть удвох, Ольга працює на тій же “Фантазії”, однак вже не простою швачкою, а визнаним модел’єром. Маринка закінчує те ж саме училище, і, напевно, згодом теж піде шляхом матері. Одним словом – все прекрасно.
Якби тільки Маринка перестала ховатись з її “таємничим принцем”. Краще б вони б вже дружили в неї на очах – так спокійніше. І Ольга Богданівна досягне цього.

16
Маринка аж присіла від несподіванки. Тест був позитивним! До останнього моменту вона не вірила, все сподівалась, що ця затримка - лише примха природи, що все скоро буде по-старому. Хоча в неї ніколи таких затримок не бувало. Однак, мало там що? Можливо, так зреагувало її жіноче єство на першу близькість? Така собі перебудова організму… Он, і Олена розповідала, в неї теж таке було… То чому в Маринки не може бути?..
Та коли затримка сягнула вже понад 2 тижні, та ж сама Олена задумливо протягнула:
- Ну, якщо б я точно знала, що в тебе хтось є, то могла б подумати… А так… Ти до лікаря зверталась?
- Ні… - промимрила Маринка, вражена Оленчиним “а так…” – Зрештою, в мене ж нічого не болить…
- Це ще нічого не означає! – заперечила подруга. – Воно може і не боліти спочатку. Зате потім так запече! Хочеш, я з Оксаною домовлюсь? – Оксана, старша сестра Олени працювала медсестрою при жіночому лікарі у районній поліклініці.
- Ні, не треба. Спасибі. Я сама розберусь…
А ввечері вона випадково побачила по телевізору рекламу тесту на вагітність і вирішила спробувати його. Щоб просто відкинути ймовірність…
Спробувала… Дві червоні риски на смужці паперу вразили її настільки, що вона не втрималась на ногах. Сидячи навпочіпки, Марина розглядала ці червоні ниточки і не знала, як до цього ставитись. Радіти? Сумувати? Плакати чи сміятись? І взагалі – де бігти, кому розповісти, що робити??? Мамі не можна… Напевно… Хоча ще ніколи від мами в неї секретів не було. Та цей секрет не можна приховати надовго. Рано чи пізно все виявиться… Що тоді буде???
А, можливо, розповісти все Олексію? Тільки де ж його шукати! Він поїхав геть, гастролі в їх місті закінчились, театр подався деінде. Правда, він обіцяв, що неодмінно повернеться згодом. Але точної дати не вказав, бо й сам не знав. Маринка раптом чітко усвідомила, що говорив він все це швидше для того, щоб її заспокоїти, щоб вона не влаштовувала ніяких істерик і не лила даремні сльози. Наче вона чулася в праві влаштовувати ці істерики… Ніхто нікому нічого не повинен – так каже мама, і вона має рацію. Ніхто, нікому, нічого…
Маринка раптом усміхнулась. Цікаво, хто в неї там?.. Хлопчик, чи, може, дівчинка? І на кого воно буде схоже, це дитиня? От би на Олексія! Все-таки, він надзвичайний красень! І він її не залишить, ні-ні! Ось поробить всі свої справи – і приїде. А вона буде його чекати, і першому повідомить радісну звістку. І він справді зрадіє. Бо як можна не радіти власній дитині? Хоча, звичайно, бувають різні трафунки в житті. Але тільки не з нею! Бо їй судилось бути щасливою з Олексієм. Так каже її серце, а воно її рідко підводить…

***
Сталося! Маринка нарешті дізналась про моє існування. Зраділа? Я щось не зрозумів. Якесь дивне відчуття… Стінка пульсує дрібно-дрібно, але не загрозливо. Досить таки приємно, але трохи лячно – а раптом, щось почнеться страшніше? Втім, чого я боюсь? Маринка – моя мама, а мати ніколи не образить своєї дитини. Або я чогось ще не розумію…

17
Олексій знову їхав додому: батько серйозно заслабував, і, напевно, це вже був кінець. Як розповідала мама в останній їх розмові, тато вже не вставав і майже нікого не впізнавав. Хвороба навалилась зненацька, ще півроку тому це був сильний, сміливий чоловік, і хоча мав уже добре за 70, однак ще зберіг жвавий розум і веселу вдачу. Тепер від цього не залишилось і сліду. Батько висох на нитку, болі змучили його так, що він вже не криючись кричав і плакав, благаючи про допомогу. Та що можна зробити проти страшної недуги? Рак миттєво роз’їдав нутрощі, наче поспішаючи швидше завершити свою чорну справу. Коли Олексій був востаннє на гастролях у рідному місті – місяці 3 тому, тато, та й всі навколо, вірили у щасливий кінець. А тепер він їхав прощатись з рідною людиною… Заради цього довелось відпрошуватись з театру на невизначений термін – хтозна, скільки протягнеться ця агонія, а крім нього у матері не було нікого, лише старша сестра, тож неможливо було залишити її без підтримки.
Зненацька Олексій чи не вперше пожалкував, що не склалось його особисте життя. Хоча, якщо достаменно розібратись, особисте життя якраз таки било через край. Однак, це все було не те… Нема сім’ї, нема рідної людини, яка б підтримала його в отакі от важкі хвилини. Коханки – це добре, але перед ними Олексій ніколи не дозволяв собі бути слабким та немічним. І хоча, напевно, не одна могла, ба, навіть, можливо, мріяла доглядати за ним, коли він бував хворий, або поспівчувати, коли траплялось якесь нещастя, та принцип Великого Актора полягав у тому, що перед публікою не слід показувати свої слабкості. Тільки сяяти, панувати, володіти… Інакшої долі актор не має права мати…
І от – йому потрібна допомога. Мати має до кого прихилитись, і він, звичайно, з честю виконає відведену йому роль утішальника і хорошого сина, але, Господи, скільки сил потрібно на це! А хто втішить його, Олексія? От був би в нього син… Чи ні, краще – доня… Чомусь в цей момент йому спало на думку, що лише дочка змогла б розділити його тугу… Та не судилось. Нема в нього дітей, точно нема, бо все життя він пильнував, аби не було зайвих клопотів та проблем. Йому це вдалось. Олексію раптом на хвилю стало трохи лячнувато, що, можливо, на старості років не буде кому подати йому склянку води, як-то кажуть в народі. Але він вчасно себе заспокоїв: врешті-решт, в нього є племінники. Та й одна з багатьох його дам серця, напевно, не відмовиться коротати з ним віку. Все-таки на його долю вистачить закоханих жінок. Отже, не так вже все й погано…

***
Батько помер через тиждень після приїзду сина. Ще встиг попрощатись з усіма та роздати свої останні вказівки. Хвороба, неначе відчуваючи, що скоро візьме реванш, трохи відступила, дала змогу померти при ясному розумі та тверезій пам’яті. Після чергової розмови з рідними, батько попросив вколоти йому знеболююче, бо “знову щось таке починається”, заснув і вже не прокинувся. Помер з якоюсь світлою посмішкою на обличчі, ніби радіючи, що нарешті побачить щось незвичайне: він завжди був допитливим та цікавим до всього.
Вже стоячи над могилою на цвинтарі, Олексій згадував життя з батьками і задавав собі питання – чому так склалось це саме життя? Він надто мало приділяв їм уваги, все гнався за якоюсь ілюзією слави, яку так і не догнав. Хто він? Ну, актор, але, чесно кажучи, посередній митець посереднього театру. Слава його теж посередня. Він все ще надіється, що якось, одного прекрасного ранку він прокинеться знаменитим на всю країну, а, може, і на весь світ. Байкар! Коли він встигне? Адже йому вже 43 роки.
Ні… Йому ще тільки 43!.. В нього є шанс ще встигнути все, було б лише бажання, а головне – удача. Олексій не міг довго піддаватись сумним думкам. Йому просто необхідно було потішити себе оптимістичними мріями. Інакше він не зміг би існувати…
Тим часом похорон закінчився. Люди потихеньку почали розходитись – хто просто йшов додому, а хто приймав запрошення хазяїв на поминки. Таких виявилось багатенько – всі присутні любили покійника і з повагою ставились до його сімейства. Олексію знову довелось грати роль приязного господаря, хоча на душі наче кішки шкребли. Тільки тепер він раптом повністю усвідомив, що батька вже дійсно нема і ніколи вже не буде. Як жити далі? До кого звернутись в разі потреби? Мати була для Олексія беззаперечним авторитетом, однак всі “чоловічі” питання він волів вирішувати з батьком. Бо хіба може жінка зрозуміти чоловічі проблеми? Тепер цього не буде вже ніколи. Олексій раптом відчув себе маленьким хлопчиком, зрадливо покинутим батьками в темному лісі. Куди йти, що робити – він не знав. Знав лише одне – відтепер всі його проблеми доведеться вирішувати самому, не покладаючись ні на кого. Втім, Олексій і так давно вже жив один, в іншому місті, і справи його йшли доволі таки непогано, однак… Однак у нього завжди залишалось відчуття батьківського дому, куди можна повернутись, де пригріють та пожаліють, дадуть корисну пораду і просто розрадять. А зараз це відчуття навіки поховане під товстим шаром бурого ґрунту.
Коли гості розійшлись, Олексій підійшов до матері, поцілував її в щоку:
- Я трохи переїдусь по місту, добре? Оксана залишиться з тобою. – Оксана була його старшою сестрою. – Добре, Оксано?
- Так, звичайно, залишусь. Переїдься. – Старша на 7 років вона звикла, слід за батьками, погоджуватись з бажаннями брата. Колись – тому, що він був наймолодший, і його потрібно було оберігати, а тепер… Тепер вона його просто жаліла, бо, незважаючи на його ніби то вдалу кар’єру – Олексієм пишалась вся родина, ще би! – зірка! Так от, не дивлячись на його популярність, він все-таки був обділеним у житті. Нема ні сім’ї, ні дітей, не було й справжнього кохання – так, суцільна гра, як на сцені так і в реалії. Нікого в нього нема, крім неї та мами. Тепер вже тільки мами… Хай проїдеться трохи, розвіється, може, йому полегшає. Врешті решт він тепер – найголовніший чоловік у сім’ї. У самої Оксани чоловіка не було – розлучились багато років тому… Не повезло одним словом. Зате в неї є прекрасні син та дочка, оно вже скоро й внук народиться…
Так Оксана думала, а руки тим часом збирали посуд зі столу. Прибирала, витирала плями, складала скатертину. Мати після похорону ще ніяк не могла прийти до тями, сиділа поряд на стільці, дивилась на роботу дочки і не бачила. Видно, згадувала все своє життя, шлюб, народження дітей… Нехай посидить, відійде. Згодом все стане на свої місця, а поки що треба всім дати спокій. Оксана й сама все в стані зробити.

***

Авто рухалось по заміському шоссе. Руки автоматично виконували потрібну роботу, ноги вчасно тиснули на педалі, а в голові майоріли різні думки. Олексій вів машину і знову – вкотре! – згадував життя. Все було в ньому, і більше, напевно, хорошого, однак він не міг зараз пригадати якийсь яскравий момент, від якого б захоплювало подих, і який би залишив свій слід надовго. Не було такого моменту, як не крути! Все якесь одноманіття, передчуття чогось величного, і – неможливість досягнення цієї величі тут і тепер. Все в майбутньому, не зараз, а трохи згодом, а зараз слід лише жити одним днем в жаданні та очікуванні. А велич тим часом відсовувалась кудись вдалечінь, і деколи було відчуття, що от-от – і схопиш її за хвіст, а вона, немовби та ящірка, знову вислизала з рук, і залишала по собі лише свій маленький, нікому не потрібний шматочок. Олексій зітхнув: і що його тепер робити? Важко йому дались ці похорони, ох як важко. Він і не сподівався, що все так пройде, що в його душі виникне ціла буря, і нема їй кінця-краю, і спасу від неї нема… А, може, він просто втомився? Йому б відпочити – і все встане на свої місця. А ще кажуть, що зі смертю одного з родичів проходить перебудова всієї родинної системи. Виходить, правда. Бо як інакше назвати цю революцію у свідомості?
Олексій раптом згадав найпершу свою любов. Як її звали? Пам’ять відмовлялась зараз допомагати йому. Добре, згадаємо пізніше… А останню свою пригоду він називав Мар’янкою. Як вона віддавалась йому там, у лісі, в авто! І він – яке диво! – був у неї першим чоловіком! Йому ще ніколи не доводилось мати справу з цнотливою дівчиною… Хіба що з тією, першою, з якою мало не одружився… Але тоді він нічого не зрозумів з переляку, бо сам був недосвідченим в подібних справах. І лише зараз можна усвідомити всю принаду такого факту.
А, може, зле, що тоді він так втік? Не пояснюючи нічого, просто щез із життя коханої, наче і не було його ніколи. Насправді він втікав від себе, від того, що почав звикати до чудових, майже сімейних стосунків, і стояв вибір – родина чи кар’єра. І обрав Олексій останнє. І ніколи більше не цікавився, як склалась доля його обранки, хоча мало не щорік приїздив у рідне місто до батьків. Добре, що жили з нею в різних районах.
А чи не варто зараз все покинути і знайти її? В душі від спогадів раптом щось затепліло, перевернулось… Можливо, вона заміжня – ні, це таки напевно! Можливо, не захоче його бачити. А, може, і не згадає? Стільки років пройшло! 22? 23?.. Так, швидше 23… За такий термін може змінитись все. Навіть повинно змінитись. І, напевно, змінилось. Але він все одно її знайде! Чомусь Олексію видалось надзвичайно важливим відшукати своє перше кохання, наче від цього залежало все його подальше життя. А, втім, можливо ця зустріч і переверне щось в його рутині?
І ще треба знайти Маринку. Вона так подібна на ту, першу! Ті самі фіалкові очі, те саме темне хвилясте волосся. 22 роки – чудова пора! Як і тоді тій дівчині – як же її все-таки звали?! – було теж 22… Дивно, так все подібно! Якщо б не випадкова зустріч, Олексій би подумав, що це вона. Або її донька… ЇЇ і… його… Його?! Ні! Це неможливо! Дітей в нього ніколи не було! Ні з ким! Інакше, він би знав! Чи, може?..
Авто раптом різко смикнулось вправо. Олексій рвучко і судомливо спробував вирівняти кермо, та вже було занадто пізно: машину затягло в глибокий кювет, невідома сила перевернула її декілька разів і з силою вдарила об землю. Останнє, що бачив Олексій – добра і якась безпорадна посмішка батька, який махав рукою, кличучи його до себе…


18

Ольга Богданівна задумливо перебирала газети. Вона щотижня купляла їх на розі в сивого дідуся, який і влітку, і взимку був одягнений однаково – кепка з сукна, потерте пальто та стоптані черевики. За підрахунками Ольги Богданівни, він цілком сміливо міг забезпечити собі іншу одежу – заробіток від продажу був доволі таки пристойний, та й дідок був воєнним в минулому, вона навіть чула, що досить таки високого рангу, тож мав височеньку пенсію – принаймі, не таку, як у сусідки бабці Люби з першого поверху, та й інших звичайних пенсіонерів. Але, видно, старий був настільки консервативно налаштований, його одіж – настільки звична для нього, що йому навіть не спадало на думку те, як він виглядає в очах інших. І все-таки, цей дідок був чимось симпатичний Ользі, і вона охоче купляла в нього декілька газет та журналів щотижня. Втім, кожен має право виглядати так, як хоче, а одяг у продавця був, хоч і старий, та все ж завжди чистий, і не тхнуло від нього ніякими неприємними запахами, властивими для людей такого похилого віку. Та й товар у нього був доволі таки цікавим, Ольга завжди знаходила тут останні новинки преси, а деколи навіть – і журнали мод, так необхідні для її роботи. Тож щотижня дідок мав непогану виручку завдяки її захопленню.
Журналів було два – один вже знайомий, а другий зовсім новий: дідок, таємниче посміхаючись, порекомендував його Ользі – “Ви такого ще не бачили, мадам, запевняю вас! Візьміть – не пошкодуєте!”. “Що ж почитаємо-побачимо…” - всміхнулась про себе Ольга і купила запропонований примірник. Зараз він лежав перед нею, заманливо поблискуючи глянцевими сторінками. Та спочатку Ольга вирішила передивитись газети, а журнал залишити “на десерт”.
Стаття в першій же газеті приголомшила до втрати всіх розумних думок. “Смерть актора у нашому місті” – був її заголовок. З великого чорно-білого фото дивився усміхнений Олексій, її колишнє кохання, батько її дівчинки. Він все-таки став актором. Так, як і хотів. Що ж, він завжди умів досягати бажаного. Ольга, чи то з розпачу, чи то від якогось протесту, ніколи не намагалась відслідкувати його долю. Якщо він щез з її життя, значить не потрібно його шукати, щось вимагати, доводити. Врешті-решт, в нього були очі і вуха., і він був зовсім не дурний аби не зауважити її кохання, її шалене бажання доглядати за ним, опікуватись ним, та й просто – стати його невидимою тінню, безшумним супутником, який би виконував всі його бажання. Подумати тільки – яка вона була закохана і готова до самопожертви! А мужчини цього не варті, ба, навіть більше – їх це надто гнітить! Для них є цікавою та жінка, яка нізащо не виказує свого ставлення, яка завжди створює ілюзію, що от-от вислизне з рук, полетить кудись, і тільки її і бачили! Ольга давно зрозуміла це, але цей фатальний зв’язок наклав незгладимий відбиток на її думки, почуття та поведінку. Вона просто зневажала чоловіків, і вважала, що ні один з них не вартий її надмірної уваги. Можливо, це було надто по-дитячому, але нічого поробити з собою вона не могла…
Раптом згадка сяйнула в голові: “смерть актора…”. Отже, Олексій помер? Чому? Адже він був ще зовсім молодим, на 2 роки молодшим від неї… Скільки йому зараз? 43? То чого він раптово помер?
Відповідь знайшлась майже одразу: “Вчора на 44-му році життя помер відомий (!) актор Л-го театру, наш земляк Олексій Н. Смерть наступила в результаті нещасного випадку, який стався через дорожньо-транспортну пригоду. Ймовірно, актор не справився з управлінням автомобіля, і зірвався в глибокий придорожній кювет. Редакція газети висловлює співчуття родичам загиблого. Олексій був чудовою людиною, чуйним сином та братом. Днями він сам поховав свого батька, тож зараз для його родини подвійне горе”.
Розбився на авто… Шкода. Ольга ніколи не могла б подумати, що їй буде його шкода. Життєві турботи не давали волі почуттям, а тепер вони нахлинули на неї, немов рясний дощ. Вона і незчулась, як сльози потекли з її очей. Господи, як давно вона не плакала з приводу своїх почуттів! Як солодко зараз плачеться! І як все-таки гірко!..
Сльози текли і текли, а Ольга сиділа на стільці, підперши голову рукою, і ні про що не думала. Просто ридала, хлюпала носом, як маленька дівчинка.
Нарешті вона трохи заспокоїлась, витерла очі, намагаючись не стерти залишки косметики – бо потім не відмиєшся! Подивилась у дзеркало. Господи! На кого вона схожа! Опудало якесь! Туш таки потекла, стрілки з очей зовсім щезли, тіні розмазались. А зараз прийде Маринка, і тоді пояснюй їй, в чім причина, та що за горе! І що на неї найшло? Мерщій у ванну – змивати “сліди злочину”.
Не встигла… Вхідні двері хлопнули і на порозі з’явилась Маринка.
- Привіт, мамусю! А я ось що купила! Щось так солоненького захотілось, я й не стрималась! - в руках у дочки був невеликий пакетик з соленими помідорами. - Відваримо картопельки, або ще ліпше – засмажимо… І з помідорчиками! У-м-м, смачно ж буде!.. – Маринка аж примружилась, передчуваючи майбутні смаколики. Раптом погляд її завмер на материному обличчі і тон відразу змінився з захопливо-пустотливого на стурбований. – Ти що, мамусь? Ти плакала? Що трапилось?
- Та нічого, не хвилюйся. – спробувала заспокоїти дочку Ольга. Та від Маринки не так вже й просто було відмахнутись.
- Ага “не хвилюйся”! Наче ти кожен день ридаєш! Та я, може, це бачу вперше в житті! Матусю, ну розповідай, а то я починаю лякатись. Щось на роботі?
- Ні, сонечко, дійсно нічого страшного. Відносно…
- Відносно?.. Тобто, все-таки трапилось щось неприємне?
- Ну… Так… Хоча, це давно забута історія… Я щойно дізналась , що загинув один мій знайомий.
- Який знайомий? – допитувалась Маринка.
- Ти його не знаєш, доню. Ми товаришували з ним ще тоді, коли тебе на світі не було.
- А потім де він подівся?
- Поїхав кудись… Я й не знаю – куди. Просто щез.
Щось в материному тоні не сподобалось Маринці і вона пильно глянула на Ольгу.
- Він… Він був важливою людиною для тебе? – спитала обережно.
- Ні… Тобто, так… Як може бути важливим товариш. – Ольга намагалась, щоб цього разу голос її зрадливо не тремтів.
- І ти його впізнала через стільки років? Неймовірно! Я б забула давно! Подумати тільки – пам’ятати людину більше 20-ти років! Ні, мамусь, він таки був для тебе неабиким. – Маринка вже цілком заспокоїлась і жваво викладала помідорчики на тарілку. Ольга посміхнулась її словам і стала знімати залишки макіяжу. Дочка таки має інтуїцію. Але хай думає, що хоче, більшого їй знати не треба.

***
Вечеря була проста і смачна. Так, як планувала Маринка – смажена картопля з квашеними томатами. А потім мати з донькою ще довго сиділи на кухні, чаювали, розмовляли про всілякі життєві дрібниці. Давно в них не було таких вечорів, спільних, спокійних, по-справжньому сімейних. Все кудись поспішали то одна, то друга, деколи донька лягала спати, не дочікуючись матері з чергових зборів, або Ольга засинала самотньо і зненацька, втомлена денними клопотами і не чуючи повернення дитини додому. Сьогодні ж вечір видався на славу. Ольга подумала, що потрібно було б побільше таких вечорів, а то ще трохи – і вони взагалі відвикнуть одна від одної… Якщо можна перервати ту пуповину, яка існує між матір’ю та дитиною…
А Маринка, в свою чергу, думала, як розповісти матері по своє кохання. І не відважувалась. Щось таки її стримувало, а що – вона й сама не знала. “Нічого, от повернеться Лесь, і тоді я приведу його додому, познайомлю з мамою… Ще трохи залишилось чекати, я знаю!”
А на ранок, випадково забігши до материної кімнати, вона побачила газету. Можливо б, і не звернула на неї увагу, але з першої сторінки на неї глянуло рідне обличчя. Маринка присіла на краєчок канапи, ледь стигла перечитати заголовок – і все поплило перед очима.
Ольга саме вернула додому з півдороги – забула дещо на столі, і знайшла дочку без тями у своїй кімнаті. Вона кинулась до Маринки, навіть не роздягаючись:
- Доню! Мариночко! Що з тобою, кохана?! – разом метнулась до кухні по воду і вилила цілу склянку просто на дівчину. Маринка поворухнулась і розплющила очі.
- Мамо? Що зі мною? – спитала слабким голосом.
- Як ти, дитинко? Я покличу “швидку”? – Ольга метушилась біля дочки, майже не тямлячи своїх дій.
- Не потрібно. Мені вже краще. Я зомліла?
- Напевно. Добре, що я вернулась! Що сталось, доню?
Погляд Маринки впав на газету. Плечі дівчини здригнулись і вона зайшлася в гірких риданнях.
- Це неправда! – промовляла крізь сльози. – Неправда! Він не міг так вчинити зі мною!
- Та хто, Мариночко?! – Ольга не знала, що й думати. Вчорашня стаття геть вилетіла їй з голови.
- Він! Я ж його..! А він так от!.. Навіщо?
- Дитино, заспокойся! Ну, будь ласка, люба моя! Поясни, що сталось? – Ольга зовсім розгубилась. Маринка чи не вперше мала таку істерику. Та що це з нею? Раптом вона зауважила газету. Невже ця стаття довела Маринку до такого розпачу? Вона знала все?! Але від кого?..
- Донечко, заспокойся… - Ольга постаралась говорити врівноважено, і це їй вдавалось дуже важко. – Ну, так… Твій батько загинув… Що поробиш? Таке життя… Але звідки ти… - Ольга не встигла договорити, як Маринка схопилась на ноги і якось дико подивилась на неї:
- Батько? Мій?! Як же це, мамо?!.. – дівчина зареготала, наче божевільна, а потім, опустившись на підлогу, простогнала: - Цього не може бути…

***
Я не можу більше існувати. Стіна геть виштовхує мене, і я змушений їй підкоритись. Ба, я навіть хочу цього. Бо жити на світі не варто. Зараз, ще декілька хвилин – і мене не стане. Я просто полечу в темряву, засмоктаний безвихіддю і фатумом, у світлу і спокійну вічність… Скоро… Скоро…


14 грудня 2006 року.