Зі спини світанок темний,
Винуватий без вини
Світло сіє надаремно -
Я не бачу зі спини.

Зі спини даремний погляд
Й серед тисячі дзеркал,
У яких не видно , хто я,
Хоч би скільки не шукав.

Зі спини відчутно подих,
Що теплом проходить в шкіру...
Подих змученого друга
Чи голодний подих звіра?

Зі спини себе не бачу
І знімаю всі роки
Сльози щастя, сльози плачу
Плащаницею руки.

Будеш йти або тікати,
Допивати день до дна,
Поки спереду - не грати,
А позаду - не стіна.

Як казав божевільний геній -
"Не привязуйтесь до людей,
Ні до місць, ані навіть до себе".
Позявлялося стільки ідей -
Божевілля? Хочу вчити своїх дітей
Не зявлятися вдома.
Може хтось із них - той же геній
Спатиме у траві зеленій,
Наче божа корівка,або
Клаптик від павутиння.
Хочу вчити своїх дітей
Не дивитись у люстро
Й боронити дивитись мені.
Хочу жити від свого імені...
Хочу не до кінця розуміти
Кожне слово,, мною написане.
Щоби мої майбутні діти
Час од часу спліталися мислями,
Час од часу дихали киснем
З ароматом альпійських квітів
Кортий я привозитиму
В баночці стисненим.

Хай чують скелі посеред моря,
Що вона найміцніша; я даю тобі
Обіцянку бути завжди з тобою,
Поки не згаснуть вічі голубі

Що б не сталося, куди б не поділися
Один від одного ми,
Вітрами східними я передам тобі
Букет волошок посеред зими

Серебряными сетями паучьими
Ты покрываешь небо тучами
Там, наверху, где тихо и прохладно
Мир невесомости, дом Ариадны

Серебряными нитями, следами самолётов
Ты провожаешь в иной мир кого-то
Туда, наверх,сквозь города теней
Кто-то летит, летит в объятия к ней

Тихо, тихо, дрожащими пальцами
Она плетёт свои сети невидимы
Она на них небо удержать пытается
Но их никогда не увидим мы.

Смердюче пекло, кодло окаянне!
Бодай я скис, а гірш мені не стане!
Бодай я продав ще раз свою душу,
Та вибратися конче звідси мушу.
Вогонь горить, стікають потом стіни,
Зі стелі капа щось, болота по коліно...
Куди не ткнешся - грішники одні,
все корчаться в немитім казані...
Ще зрозуміти можна, що хотів
Наш батько-сатана для грішних пекла,
Але було щоб пекло й для чортів?!...

Сьогодні вже останній місяць літа,
А завтра, глянеш, перший день зими.
Нехотячи із почуттями гратись
Лиш можна, почуваючись дітьми...

Я не хотіла, я боялась закохатись,
Хоч ти про це ніколи й не просив;
З тобою неможливо не сміятися,
Не плакати без тебе понад сил.

Ніколи би про це не говорила,
Щоби не чути зайві голоси.
Писати лиш...! Поету не повірять.
Поезія - це просто, для краси...)

Та чи зумів би слово написати
Поет, кого коханням не зігріто?...

У світі що завгодно може статись,
А в мене просто далі буде літо.

Давай убежым с тобою.
Давай убежым навсегда.
поплывём по течению с рекою,
Как будто мы - волны, вода...

Давай убежым с тобою,
Давай улетим в небеса,
Там радости мир и покоя,
Там я не одна,и ты не сам.

Давай убежым с тобою,
Давай растворимся в земле.
Мы будем и телом, и кровью,
Мы будем рассветом во мгле.

Давай убежым так просто,
Исчезнем для них навсегда!
Пусть тлеют в огне наши кости,
Фотографии смоет вода.

Пусть не будет ни слова, ни памяти,
Нас не станет, ведь мы - вне времени.
Ми свернули с пути, мы должны ити.
Мы вне света, но мы и вне тени.

Да, мы скрылись, сбежали мы.
Мы забыли про вас, ваши имени.
Не кидайте лишь наши в бездну,
Вдруг они станут вашими нитями?...

Лицо заслоняют прозрачные ткани
Повешаны тем, кто закрыл мои мысли
Надорваны теми, что во мне фальшь искали,
Утомлённые поисками, с застывшими оскалами
На полпути ни к чему зависли.

Лицо заслоняют цветы в глазах
Распускаются, вянут и вновь расцветают,
Затмевают светом проснувшийся страх -
Он загорается ими, сжигает впрах.
Зима в артериях неумолимо тает.

Лицо закрито бережными руками.
Глаза - закрыты. Смотрят в сознание...
Им незачем видить несуществующее.
Уже нету прошлого. Нет пока ещё будущего.
Глаза-то закрыты.. Не видят, что я - не я.

Вітер ганяє по полю веселий,
Трави голубить, у щоки цілує
Над головою посипалась стеля.

Паніка в ріках лякливих мурашок,
Ластівка, ловлячи їх,захлинається!
В спину штовхати, спішити - а нашо?

Не віддавай, земле, все своє світло,
Не задихнулося б в твоїй пітьмі
Все, що розквітне і те, що вже квітло.

Зір би не втратити в спаласі гніву,
Не загубити б себе між піщинок,
Не розмішатися б у воді;

В духа безтілого, мовчазну діву,
Не перекинутись би. Поки людина,
Поки грозою іду по житті.

2011, липень

Дай мені втопитися у твоїх долонях,
У теплі зеленому, спогадах червоних.
Покажи всі вікна, крізь які дивився
В небо моїх віч і волосся-листя.
Покажи всі двері, крізь які заходив,
Покажи шпаринки, лавки, ліжка, сходи;
Покажи картини, де кусками плоті
Застигали фарби - і так ніжно пахли!
На твоїх роботах - кольори, мов ноти,
Ми в них, мов в озерах, погляди купали.

2011, червень

Как глаза твои, пасмурный день, и
В нём гниют лепестки сирени.
И взлетев в его хмурое небо,
Не садятся назад самолёты.

Мне уйти не позволет лень,
Я гнию изнутри,как сирень.
Ни воды, ни кусочка хлеба,
Даже знать не хочу я, кто ты.

Как тоска моя, пасмурно лето,
Беззащитна я, точно роздета.
У зениц промелькнули сомнения
Колоколом ржавым звеня

Где-то слонце... Но где это "где-то",
О котором сто песенок спето?
То у света, то ли у тени я,
Но под СОЛНЦЕМ не было меня.

Над землёю всё время летая,
Не заметишь, как скука седая
Вмиг прижмёт , и никак не отпустит,
(Я не в силах себя изменить).

Как сестра, но так яростно душит,
Говорит, почему ты не лучше?
Не согласна я с этою грустю!
Ты грусти, но не рви мою нить.

Коли б ти знав, у якому пламені
Згорала й, мов фенікс, зринала моя душа,
Яким самоцвітом вона цвіла в мені,
Та так і зівяла без твого тепла, на жаль...
Сонце в єдиній сльозі своїй
Я погашу, аж скипляться роси
Зітханням своїм роздмухну буревій,
Й не скінчиться він , поки ти не попросиш.
Коли б ти глянув у мої очі,
Сухі до болю, пісок з водою .
Не глянеш! Вуста свої в них не змочиш
Не змочиш, бо тоді уже я не встою.
Коли б ти трокнувся хоч краєм подиху
Хоча б однієї букви мого імені
Мої звірі самі себе закрили би на замку
І ритми спокою б залишились незмінені
Коли б я змогла в куточку твоєї памяті
Зростися з корінням вічнозелених рослин
Коли б розчинилася там у ранковій сльоті,
Ти був би зі мною - і був би один.
І я, проростаючи квітами синіми,
Пелену засліплення з тебе зніму,
Повільно і вперто міцними спинами
Тріщинку пущу в безмежну стіну.

2011





Як міцно в останню хвилину
Чіплялась за сон свідомість!
За низку яскравих картин
Що я дістаю натомість?
Сто двадцять пятий кадр,
Сам у собі переплетений,
Зринає із самих надр,
Знову і знову йде до них.
...
Я виключаю звуки. Я закриваю очі.
Спалахи, миті, вічність. (Всі випадковості - доля!)
А одна мить - щось інше... В ній розібратися хочу.
В мої видіння вникає, я ж в неї спокою молю...
(Що ти , скажи, шукаєш?)
Душу діймаєш...
(Чи підіймаєш?)
Я тебе знаю, та не впізнаю...
(Тепло – мов з раю…
Та в пеклі згораю!)
Все тебе молю, подумки молю,
Дай мені волю!
ВІДДАЙ мою волю.
Чи розкажи те, чого я не знаю,
(Боляче - спокій, як шкіру, здираю!)
Ну, розкажи! Знаєш – довго не встою…


Тихо! Я чую імя… Тихо!!!

Оля?...

Молодий і прекрасний, мов вітер.
Знати б, звідки такі, як ти.
Ось, поглянь - уже скоро літо,
Якби знала, куди іти,
Я зібрала би експедицію,
І летіла б туди, мов птиця я!

Та куди летіти, куди?...

Гризіться між собою, червоноокі миші,
Лише прошу - залиште мені хоч трохи тиші!
Довкола горизонту хай марево багряне
Колишеться й нутрує, скипає поміж вами.
Хай місяць тихо сходить над попелястим полем,
Над покривалом тіней, давно вже непрозорим.
Гризіться між собою, всі дні і всенькі ночі,
Вам не потрібна тиша - а я її так хочу!
Не знати вам , як звуки спадають на повіки
Свинцевим своїм пилом, як прогризають тіло.
А тиша мої рани цілує, ніби ліки,
Помалу замовкає усе, що так боліло.
Гризіться між собою, червоноокі миші,
А я уваших тільцях кривавий шум залишу,
Ви ж навзаєм віддайте мені хоч трохи тиші...

Заливай же синє небо
В мою душу.
Саме те,що треба.

Я напюся, захлинуся,
Упаду і розібюся,
Шкірою ледь-ледь торкнусь
До тебе.

Саме те, що треба.

Засипай у мою душу
Сіру ніч
Із перелітними птахами
Впереміш.

Хай мандрують між світами
Між далекими... Між нами.
Й не старіючи літами,
Засипають нас листами
Не до Бога й не від мами,
Не від родичів з Панами,
Тільки з чистими листками.
Щоб зайвий раз тебе й мене
Не зранити словами.

Хай краще небо голубе
Стікатиме із них
На твоє тіло
І припікатиме не гірше слів.
Це я торкаюся тебе!
Я ж так хотіла.



А чи ти хотів?...

Зіграй мені, зіграй мені, Ніно*.
Зіграй, перед тобою мої руки...
Зіграй - і в душу проллється вино,
Зіграй мені, забудьмо час розлуки.

Так владно й ніжно, як то вмієш ти,
Мелодію дзвінку свою, веселу
Зіграй же так, щоб не хотілось йти,
Не гірше, ніж зіграла б Ізабелла**.

Ці звуки - я уся від них тремчу,
І моя кров повільно закипає.
Звучання уподібнене ключу,
Що двері відкрива до твого раю.

.. і навіть память - в темряві як світло.
Я залишусь при тому,що в мені.
В мені - твій образ, обрисів вогні.
І якщо що,тебе завжди привітно
Зустріну й наяву,і уві сні...
А нащо мені сни?
З цього моменту
За мною привиди весни.
Шугати біля мене будуть,
Чекатимусь, либонь, вони,
Допоки не забуду
Ті дні, що були, ніби сни.

Я дякую тобі і проклинаю
За те, що так бездумно мене вчив,
За те, що прямо в пекло прямо з раю,
Так, прямо в морок з-під покрову див
Завів мене й, не озирнувшися, лишив!

Ти, як прийшов, так і пішов в нікуди.
Ти зникнув, як зникають всі дива.
Ти виділив з людей - і кинув в люди,
Зробив безсмертною - а зараз знов жива.

Я дякую тобі і проклинаю.
Я силою думок в тобі згораю.
Я мерзну під гнилим покровом див.
Я рада,що знайшов,
Сумна, бо залишив.

Душі,що гаснуть вже третю добу.
Я - одна з них. Решту світ вже забув.
Світ їх давно вже на собі не бачив...
Я час від часу за ними ще плачу.

Бються об скло металеві дзьоби
Моїх бажань, нездійсненних "якби".
Корчаться, тліють і гаснуть красиво,
Часом фарбоване піря на сиво.

Я так давно у собі їх закрила.
Я їх боюсь. Невідома та сила...
Світлі, красиві - й скаженії! - крила.

Ти розчинаєшся в мені,
І скрапує волога з пальців...
Затягуєш у вир,де дні
Ще божевільні і дурні,
Ще теплі,але вже сумні.
Барвистого часу кружальця.


Ти причащаєшся вогнем,
Вилизуєш терпкі тарілки,
Солоднкі трунки ці... Але
Як тільки я шепну - Ідем!
Ти йдеш...
(Невже впливаю я настільки?)


Ти залишаєшся на шкірі,
Ти - синій слід.
І ось ми вже як дикі звірі.
Руді, плямисті, чорі, сірі,
З мітками синяви на тілі,
З очима теплими,як мід.


2011 р. 10 березня.

Другий день мої очі сумні й
Перелякані. Мій таємний психоз
Мене страхає - ніби мій, та НЕ МІЙ.
Я не дівчина мрій, не безодня натхнення.
Мої мислі - гарячі, як прірва огненна.
Я світаю вночі, на світанку темнію.
Все що можете ви, я давно вже не вмію.
Все, що хочете ви, я умить здобуваю...
Й прокидаюсь.
Згадаю.
Згасаю...

03. 04. 20011

Ви пролились на мене світлом,
Нежданно...
...й неминуче.
Обличчя Ваше ніжно зблідло,
Волосся ж відливало літом,
Любов мені несучи.

Ваш силует беззвучно ріже тіні,
Блиск Ваших віч подібний...
...аметисту.
Горить і гасне
Зимним полумям на стінах
Як квіти,гарно. Ніби небо,чисто.

Які ж в тебе гарні брови...
(Сука.
Дивитись на тебе мука.)
А ти все зникаєш...
( межі своєї жорстокості
видно,не знаєш...
й коли засинаєш,
видно ,не знаєш -
я вже на краю згуби...)
Я б твої ніжні губи...
(...зкусала до крові )
Я б щоки твої ружові...
(так дряпала б ніжно
і довго )
Я б очі твої зелені...
( повиривала б,
щоб вічно дивились на мене )
Я б тіло твоє
Закутала в теплі пелени
( якщо б не вдалося
із серця мого
видерти твоє знамено.)

Мальви - твої руки
Вітер - твої коси ,
Що мій ум широкий
В даль глуху відносить.

Ти зіткана з світла,
Що ясніш за зорі.
У танок осінній
Ти зайшла поволі,

Ніби в теплу воду.
І не озирнулась...
Весни йдуть зі сходу,
Весни сяють світлом.
Вітер вже не грає
Мальви диким цвітом.

( ті вітри батистові
в теплий край тебе несуть
разом з моїми мислями,
що зачепилися шпилькою
за твою красу )

Чи казали,чи лякали,
На вас страху наганяли
повістю про дух поганий -
Злую Бузинову пані?

Трапилось це на Знесінні
З Лесиком та його татом,
коли клопоти осінні
Праці додали багато.
Ходив батечко до лісу
На продаж дрова рубати,
А коли і син підріс вже -
Став його з собою брати.

Раз,осіннього ранечку,
Як завжди ,запрягли коней
І поїхали до лісу.
ранок видався холодний...
Хлопчик цокотів зубами,
Хоч і в кожушок вдягнився,
Що старенький був і рваний...
"Ти,мій сниу,не хвилюйся"
- батько мовив, - " від роботи
Ти зігрієшся вже скоро...
А от як-то взимку бути....
Та придумаєм,їй-богу.
Жаль,що Бузинова пані -
Дух злий,то і не поможе...
Ще й зламала мені сани,
Що ніяк не полагоджу."
"- А яка вона - та пані?"
"- Синку ,навіть не питай."
"- Чом ти так її боїшся?"
"- Хто ж не страшиться! Гай-гай!
От би бачити сміливця,
Що наважився б зустріться
У Бузиновім яру..."
"- У яру?" - спитав хлопчисько,
І додав - " Та це ж так близько"
Я і сам не раз там був."
"- Ти,мій сину,вже гляди!
Це тобі поміг сам Бог.
Від сьогодні ж ти туди,
Поклянися - ні на крок!"
Син кивнув лиш головою,
Думкою ж до яру ходить...
Так хотілось запитати,
Чому людям пані шкодить.

Спинися, мите... Ні, ти не прекрасна.
Ти переломна, дивна. Ти старшна.
За довгий час нарешті стало ясно,
Що він спливає... Як бокал вина.,
Який я ще не дуже полюбила,
Та ось отямилась - та скільки там до дна...
Я ж тільки-но відчула його силу,
Я ж тільки-но прокинулась зі сна...
Мій час, моє прокляття,моя радість.
Лише від ного ліків не знайти,
Хоч як би сильно ми усі старались...
Та як кінчаєтся, не хочемо іти.

В палючім сні,
Немов в огні,
Являлись янголи мені.
Курили,пили,усміхались,
Мене неначе зачекались,
Гарячі плечі підставляли.
А навкруги чорти гасали,
Також пили,також курили,
Гидоту всяку говорили...
І було жарко,було дивно,
І вже не було місця винам,
Не було видно поза димом,
Як ангели мені всміхались,
Я чула лиш,як розмовляли
І тим на небо підіймали,
А я із ними - по-французьки...
Розсипалося небо в друзки,
Не зрозуміли янголи мене
О, диво дивне і з чудес...
Не думала,що сон оцей мине.
Мій ангел цьої ночі не засне -
Наш одяг в білім пірї весь.