Прокинувся в корчмі. Відчувши поруч рух,
Іван приміщення окинув оком.
Від "друзів" не лишився навіть дух.
Нічна гулянка вивернулась боком.

Нема здоров”я, голова тріщить.
Про гроші в гаманці не має і розмови.
Жидок-господар злістю аж пашить.
Виходить, у шинку “ламались дрова”.

Побачив, що Іван розплющив очі,
Шинкар з листком паперу йшов до столу,
сидів де хлоп наш. Інші серед ночі
розламано розкидано додолу.

Не зовсім розуміючи картину,
поглянувши на двері з охоронцем,
Злякавсь Іван, покрило потом спину,
Схотілося побачить небо й сонце.

Корчмар почав розмову свою з лайки.
Що ти накоїв, бісова дитина?
Розніс корчму, занапастив гешефт,
Пустив по світу всю мою родину.

Розписано,ось тут, є на папері
Біда, яку накоїв, усі збитки.
Почав із глечиків, столів, розтрощив двері,
скінчивши охоронцем, їм розніс калитку.

Тепер, ти мій до скону гультіпаче!
Не відробити тобі тої шкоди,
що з друзями накоїв ти хлопаче,
не видіти ясного світу вроди.

Підем до пана, розбишако, ми з тобою.
Най нас розсудить, як нам далі бути.
І хай підпише власною рукою
злодюзі вирок , втрати ж повернути.

Привезли хлопа до маєтку пана,
поставили під ясні його очі.
Вчепившись за червоного жупана,
став скиглити пейсатий про хід ночі.

Ой лишенько, спалив корчму проклятий.
Добро пограбував падлюка.
Тварина то, не хлоп. То гайдамак піддатий,
Упир, безбожник, хижая тварюка.

Прошу тебе,ясновельможний пане,
забрати всі у нього статки
віддать мені, а сам най за злодійство стане
у зашморг, про спасіння тут не може бути й гадки.

Трусило хлопа, в голові жевріла думка
За що? Чому я ніц не памятаю?
Як то спалив? Щось досі недотумкав.
Корчма ж стоїть. Чи щось не доганяю?

У пана ж суд швидкий на руку.
Не довго думав, скоро розсудив.
і щоб діток своїх повеселить задумав таку штуку
і батогів підсудному зо двадцять дать велів.

Мовляв, то буде лише для початку.
Розбою не потерпить в себе на землі
жидові передать хатину, хлопа статки.
Як плату за утрати грошові.

А завтра вранці взяти посіпаку
Перед селом повісить,знають най як бунтувати.
Так буде з кожним новим гайдамаком,
Наважиться що в нас злодіювати.

А Лейба, клятий жидів сину,
почувши вправно руки потирає.
Послав сватів до плетеного тину.
Де дівка молода з батьками проживає.

Тут, ясність повернулась козакові.
Який спектакль з ним розіграв пейсатий.
Бо ж діло є не в збитках , не в шинкові,
кохану дівчину до рук тягне носатий.

Від кожного удару світ не милий.
Батіг співає, рве на спині шкіру
Та в голові одне як вберегти Орисю.
Думки летять, закручуються виром.

До льоху темного Івана занесли
Скрутили руки й ноги мотузками.
Вістей батькам подати не дали.
Дізнаються зрання із кріпаками.

І хоч закони в королівстві ніби й діють,
дарма, що ніби шляхтич, хоч і бідний.
не того роду був наш бідолаха.
тут православні ледве животіють.

Настала ніч, темнота розверзлася.
Немає ж тиші, панство розгулялось.
Маєток щось святкує, шляхта обпилася.
і апогеєм празника смерть Йвана намічалась.

Та ось, хтось кличе пошепки з віконця
То зі сльозами на очах зове Орися.
Іванку, де ти зорі мої й сонце.
Чи є ти тут? Коханий обізвися.

Ой, леле, як знайшла мене ти тута.
Мене ж бо Лейба обкрутив дурного.
насипав в пійло бісову отруту.
до тями досі не прийду від нього.

Біжи Орисю в селище сусіднє,
проїздом реєстрове там козацтво.
Благай отамана спасти життя негідне
Скажи до смерті буду вірний його братству.

Повільно час тягнувся у чеканні.
Заснути не дали думки й побите тіло.
Спливла! Скінчилась ніч життя остання,
На горизонті сонце зажевріло.

Мурафських кріпаків зігнали до майдану.
Батьків не видно, не вважали за потрібне звати.
І дочекавшись помаху руки від пана,
Вели Івана в зашморг лаштувати.

Із острахом оглянувши торівку -
Стара дорога селища єднала.
Чекав на козаків, на поміч, на спасіння.
Надія, потихеньку, помирала.

До селища галопом прямували
Десяток вершників, не ті, кого чекає.
Драгуни королівські гарцювали.
УСЕ!!! Стара з косою руки простягає.

Та пан звелів військових почекати,
Похизуватися схотів мерзенний.
І ну десятникові зразу вихвалятись.
Він заколот згасив у зародку страшенний.

Старший драгун на Йвана гнівно глянув:
Цо то є ваш розбійник-гайдамака?
цо цей кріпак в Мурафі наробив? Цо він таке утнув,
що шибениця є на лобуряку?

Із натовпу сміливо крикнув хтось:
Який кріпак? Він шляхтич є бідовий.
То панові під хвіст попало щось.
Подав наклеп жидок наш гоноровий.

Цо то за бунт, де єден гайдамак?
Мурафський пан у відповідь вікрив був рота.
Драгун вусатий не зважав продовжив так:
Судить шляхетство то чия є квота?

Іван прозрів, вояка вмить життя вертає.
А пан Тишкевич зовсім розгубився.
Один із вершників з коня злізає,
Розрізав пута арештанту, пан же розлютився:

Це так тепер в нас судять розбишак?
Усіх до короля тягнути будем?
То в нас тут всіх поріжуть так,
про землі і права свої забудем.

Пся крев тут геть розперезалась,
А ти його від зашморгу рятуєш.
- Корони зЕмлі, так мені здавалось?
Чи, пане, проти Короля бунтуєш?

Так відповів йому драгун,
взлетіла шабля з піхов.
Замовк наш пан, стиснувши зуби.
Він вирішив не кликать злеє лихо.

Якщо щось маєш проти, пане,
звертайся до Потоцьких з клопотанням.
Та, раджу, не робити тих дурниць,
Навряд позбутися маєтку є бажання.

На коней сіли, рушили з Мурафи.
Робили швидко все, без зайвих рухів.
Тишкевича від люті шляк вже майже трафив
Він до роботи кріпосних погнав щодуху.


Несе гнідий Івана. серце рветься.
Життя ще тліє, то є неможливим.
Вже не гадав, що так Фортуна посміхнеться.
Та що візьме взамін за теє диво.

Загін влетів до лісу, стишив хід.
Драгун вусатий мусив розяснитись:
не польскі ми вояки , можеш звеселитись,
та все ж Удачу славити не слід.

Химерна пані, та, дарунків не прощає.
Те що у дар віддасть, сторицею відірве.
Життя тобі продовжила, та інше забирає,
дівчаче кинула до смерті в прірву.

У сні до мене дівчина прийшла,
через річище подолала кладку.
Розмову дивну тихо завела,
страшну спитала у мене загадку.

Не знаю, хто була ота дівчина,
- Благаю допомоги, - так мені казала.
До річки мене за руку водила
і на воді картину розписала.

Гуляє шляхта моцно, щось святкує.
Пісні волають, дико веселяться.
Вовчиська пан у зашморга лаштує.
Не зміг я в тім відразу розібраться.

Прокинувсь різко, з ліжка скочив.
Побіг до річки, та було вже марно.
Лежить дівчина у воді загасли ясні очі.
Зоря її не світе в небі хмарнім.

Упала певно з кладки, коли бігла
Тебе, спішила дуже рятувати.
Чогось злякалась,потім зачепилась.
Судилося води їй наковтатись.

Згадавши вовчий сон, до братчиків побіг.
Гуртом летіли скоро до Мурафи.
Най рятувать дівчину я не встиг
Та вовка не впущу, най шляк би пана трафив.

Зоблід Іван: Орися...,- шепотів.
Невже тебе немає на цім світі?!!
Тепер нікому не потрібен й поготів.
Куди такий нещасний маю дітись?

Неначе сірий вовк, що втратив зграю.
точнісінько як той, що в лісі здибав.
Неначе наяву дитинство пригадаю.
Малий вовчисько біля матері як стрибав.

Загинула вовчиця, не дійшло малому.
Немає мами, світ такий жорстокий.
Іван тоді забрав його додому.
Зростивши, відпустив у ліс за пару років.

Пусти мене , отАман, на годину!
Бо маю незакінчену я справу.
Останній раз увидіти родину
і мушу відповісти на розправу.

А згодом я до тебе повернуся,
життя до скону все віддам я війську.
Піду на Хортицю, до Січі притулюся,
Щоб Славу здобувати Запорізьку.

Шинок палає, димом застеляє.
На брамі розіпятий чорт пейсатий.
Висить тихенько,мертві не волають.
То за Орисю ,наволоч проклята!!!

На спині напис сяє красномовний.
Відразу ясно в чім його провина.
Лиш жаль, що те в чому виновний,
не виправить ніяк,нема людини.

Була й нема, така невтішна доля.
не наче сонце серед хмар загасло.
Життя прожито весь час у неволі.
Свободи не відчула та нещасна.

Вернувсь до лісу, хлопців віднайшов.
Повідав він життя своє козацтву.
Біди якої з п"яну напоров,
а може й не робив, та всеж клянувся братству:

Ніколи у майбутньому, Їй Богу,
кріпкого пійла більше не вживати.
У дальнюю зібралися дорогу.
Щоправда, в різні боки вирушати.

В село девятка вершників вернулась,
туди, де реєстрове військо стало.
А як за обрій сонце промайнуло,
Іван й десятник тихо вирушали.

Не легкий шлях їм доля малювала.
Добратись за пороги непомітно.
Доїхать до Січі то так немало,
та рухатись вночі, щоби не будо видно.

Роз"їздів польських валом навкруги.
Нелегкий час прийшов у Королівство.
То шляхта рве хлопацькії чуби,
у відповідь козаки чинять звірство.

На носі вже не жевріє війна...
Вона смердить в повітрі вже давно.
Ось тільки де прорветься та ріка?
Коли і як, питання заодно...

Десь пару днів пройшло від того.
Удвох вони сиділи за багаттям,
згадали річку, ніч, небогу,
а також вовчий сон та спини шмаття.

Десятник розказав про себе.
Про те що з “характерних” він.
Ще до того, як блисне спалах в небі,
нутром своїм він чує грім.

Буває так, що серед ночі,
він душі неспокійні відчуває.
А вранці вже розплющив очі,
розмов із ними він не забуває.

Здавалося, із снів що може буть такого,
ось тут реального в житті.
Та все ж, не раз, той відблиск “неземного”
був рятував їх потім в майбутті.

Десь засторога від засади,
а там от буде бій невдало.
І якщо сон сприйняти як пораду,
то користі від того є немало.

Назар Сновида - так його прозвали.
За дар віщунський ймення мав.
Та на Січі у братство “характерних” взяли.
Поважною особою він став.

Скажи тепер мені,Іване,
чому у сні ти вовком показався?
Чому отам на шибениці в пана,
високо в хутрі сірім теліпався?

Іван йому у відповідь зізнався,
що має по життю таку халепу -
як до “чортів” бувало напивався,
по лісу вовком мандрував далеко.

Ось, ніби глузд я людський маю,
а тіло вовче, лапи, хвіст...
І там я вовком пролізаю,
де хлоп не пройде навіть в Великодній піст.

На місяць вити також тягне.
До м”яса з кровю тяга є.
До полювання тіло прагне,
та розум повністю піддатись не дає.

Ти маєш дар прекрасний від природи -
казав Назар, Івану глянув в вічі.
Та щоб із ним не впасти у негоду,
навчися керувати ним до Січі.

Іван повідав, як то почалося.
Як в лісі вовченя знайшов.
У сні було такеє приверзлося:
кабан вовчицю в лісі запоров.

Вона ж останній подих віддавала,
на мене погляд кинула в пітьмах.
Спаси малого мовила й сконала.
Маля ж знайшлось по тому у кущах.

Зростив як пса у себе вдома.
Та всеж Сірко є вовк, то дикий звір.
Пустив як виріс в ліс я його.
Хоч, іноді, він забігає в двір.