мені сьогодні особливо хочеться додому
там сніг, Різдво й родина за столом
рука раз по раз тягнеться до телефону
нервовий сум затиснених долонь

пройдуть роки, я повернусь, хоча навіщо
щоб знову й знову дивуватись - все таке саме
якщо моя країне встала на коліна й нищить
усіх, хто хоче бачити її обличчя горде і пряме

мене питають часто тут, чи справді все погано
чи Україна зможе протягнути до весни...
моя сутула постать на вітрах Монатни
схиляється перед потоками Десни

що можна відповісти їм? це справжня ностальгія
там, за Карпатами, вирує інший світ
нехай недосконалий, та повільно тане
мороз облич, що тягнуть нас у брід

тіні чужі
і ракурс падіння променів,
і місто між іншим якесь провінційне.

підозри-вужі
чорнять мене наче сажа в комині,
хоч я не така й претензійна.

слова - стиглі сливи
із реготом вниз і вщент
ну що за біда, що мені за потреба
шукати у хмільних міркуваннях дзен?!

гори випустять дим і стануть чекати
кому скинути своЇ перші роси
день як заспаний дід скоро вийде із хати
покурити на ганку товсті папіроси

і ось сонце знімає з очей всі вуалі
потім вітер запхав свого носа в бузки
Піп Іван настромив синє небо на палі
вийшли рівні трикутні куски

колись вітрами розносились новини про погоду
і древні люди малювали на деревах вічність
і кожен знав, чого вартий і з якого роду
і новий рік вітали десьу жовтні а не в січні

а все змінилось й більшість з нас живе як більшість
і меншості нема цікавості плести дурниці
хтось думає що стали люди розумніші
й розмінює життя на теревені та дрібниці

крокуючи попереду засуджених на вічні пустощі
сталевими рапірами він ранить прокажених
у них серця гарячі, хоч ослаблі нутрощі
не здатні стримати дволичних й навіжених...

Ребекка живе у Сірії
у неї тут своя Мекка
хоч згодом і це посіріє
рахує щодня поденні
і прокидається пообід
Ребекка кохає Реммі
ну а від неї божеволіє Сід
нарощені нігтики, вії
розкидане по плечах волосся
в Ребецці є щось від повії
а може мені це здалося
розтрощені тишею мрії
і день наче танучий лід
Реммі її не зігріє
можливо зігріє Сід

У будь-якій ідеї
сльози - вічні,
але блукання й промахи
стирають нанівець
думки дотичні
і пальці скуті
дивними судомами
тож краще йти сміливо
навпростець

А почуття
Бог розділив крапками й комами.
на всіх шосе столичних
фонить у рудаментах
біль содомами
засвідчивши
твою дволичність

У пізнанні
не варто йти навпомацки:
від цього забагато ран та вивихів.
нова невдача відгудить,
але хронічні коменти
пищать на дні,
а ми ж не вічні ..