Не бійся, маленька, ті краплі на віях
Блакитного кольору линуть на спад,
У м’якоті ранку стихії у мріях
Такі перелітні, як той зорепад.

Бурлять тихі води, не склалося, годі,
Удосталь печалі цієї журби.
Застуджене літо із хрускотом в тобі
Теплом сповиває у душі скарби.

Не бійся, маленька, за ширмою осінь
Кориця так ніжно у листя вросла.
Забудеться все і за схилами просинь
Все небо розрізує швидше орла.

Ти її відпусти, не тримай, не твоя уже пташка,
Не приборкаєш біль, не відродиш усе що було.
Та любов збережи, хоч би як було боляче, важко,
Відложи в скрині пам’яті те, що так буйно цвіло.

Поклади в її серце шматочок тепла і надії,
Набери сповна світла у душу її молитов.
Замалюй, заліпи свої сумніви і недовіру…
Отака незбагненна буває, мій друже, любов.

Березень розкидає своє тепло,
Зриває з душі холод і втому,
Скільки віри отак просто витекло
З кишені серця, - що ж в ньому?

Вистоїш, правда? Перед недосконалістю
Світу цього…Сильною станеш.
Скільки підкориш висот сміливістю –
Стільки і мрій дістанеш.

Зимно дівчинко,
за плечима ніч
Розгойдує місяць червоний,
теплом його дише.
Викинь вчорашні утрати,
дівчинко, увсебіч
Всі до єдиної викинь
із себе глибше.
Не змінити того, що минуло,
не зберегти,
Спіймане світло малює в куточку душі
квіти.
Дівчинко, ти у собі постарайся його вберегти –
Воно здолає негоду
і буде гріти.

Молилось дитя ,
в трійцю пальці
тихенько складало,
у словах не вмістити
йому всього смутку зими,
Ніжне серце малечі
неупинно так дива чекало
поки ангельські слуги
почують
святі молитви.
У вечірньому небі
вже щезли давно блискавиці,
розтелився в сузір’я
розлогий,барвистий шлях
Тільки сон не торкнеться
сьогодні малого зіниці -
доти поки сам Бог
не вколише
його на руках.

А небо також плаче, і сльози наче бісер
Розсипались додолу, зібравши з неба пил.
На підвіконнях срібних малює щедрий вітер
Маленькі зорепади - людських великих мрій.
І мовчки п’є з поверхні німу, свавільну тишу,
Що заховалась нишком у обрисах дерев.
А небо також плаче, гнів кидає донизу,
І чути стоголосний бентежний грізний рев.

Сьогодні в повітрі запахло корицею з мятою
Ванільною ніжністю ранньої Пані Весни,
Глазурю, коктельно - молочною ,білою ватою
Зануреним подихом сонця у водах Десни…
Хмільним ароматом - оспіваним сонячним світлом,
Маленьких краплинок на листях дерев, роси
Мереживним дотиком сріблистого ,чистого вітру
Синхронним приходом на блюдечку неба весни.
09/03/2013

Сонячна дівчинко більше не плач
Сльози - це вирій яскравих емоцій,
Серце на ключик закрий і пробач
Серцем танцюй у кожному кроці.
Сонячна дівчинко більше не плач
Щастя - як помах пір’їнок по тілу,
Просто всміхнися йому, ти пробач
Ти не врятуєш любов погорілу!

Життя кидає нас із крайнощів у крайнощі,
Змагається із тінню страхів і перешкод.
Та кожен прагне в світі свої знайти коштовності,
Завчасу розгадати до скрині щастя код.

Життя кидає нас із крайнощів у крайнощі
Усупереч законам людської доброти.
Та часом сильні світу у своїй досконалості,
Беруть у слабших приклад, щоби сягнуть мети…

Яблуневим цвітом з-поміж тихих ранків
Крізь осінній дощик ,дотику танок
Через призму в мрії збудованих замків
До шквалу емоцій,ще один крок..

Літнім чеканням,в двобої за правду
Схрещенням руки,дотиком зорі
Ми пізнали щастя,довели до ладу
Наші відчуття у стержні в корі.
(О.Р)

Стулю повіки, наче крила, і полечу в таємні сни,
Де ти являєшся мені, і тихо кажеш: "Моя мила"...
А я ж, неначе навмання, знайшла чатинки таїни,
в долонях їх заколисала й сльозу тихесенько зронила...

Я посміхнуся уві сні, коли ти скажеш, що кохаєш,
І подарую лиш тобі всі найчарівніші світи -
Там наші мрії, наші сни, які ти добре пам*ятаєш...
Стулю повіки, наче крила. Мені наснишся тільки ти...


у співавторстві з Romantic lady

Обійми мене так, наче зорі що спраглі у місяця
П’ють ранкову росу, де співають осінні птахи;
Обійми мене міцно і я тобі сонце, що світиться –
Принесу у долонях для щастя на різні шляхи.

У цих вулицях із декорацій осінніх художників
Пестить душу і тіло розчинена ніжністю кров…
Обійми мене наче у небі хмарини із дощиком
Замінила дрейфуюча світом пречиста любов.

симфонія дощу крізь музику любові,
розстелена в зневірі й раптових перемог
крізь простори часів, де мрії волошкові,
до голосу в собі як чистий епілог.

Крізь місто парасоль, до подиху у вірності
Ще крок один лишився і йдемо ми у бій,
Лиш Ти і я з мечами за крахом нерозбірності
До самого вершка від наших світлих мрій.

Просто кохай мене сильно
Більше нічого не треба
Щастя віддай. Я вже вільна
Шлях нам обрати у небо.

Просто тримай мене ніжно
В сильних руках до несхочу
Я ж від кохання крізь стіни
Зможу пройти серед ночі.

«Скажи мені, мамо, це правда, що рай є на небі,
І щоб долетіти туди - крил дитині не треба?
Устелений сонцем, теплом і стежинкою світла,
І той хто попросить всім серцем, здійсниться молитва.»

Цілую дитину в чоло і до себе її пригортаю.
«Так, доню моя. Бог усіх береже, і про всі нужди знає.
Душа, мов кораблик, пливе по життю. Бог нас любить.
А той, в кого в серці добро – він цього не загубить».

Я втомилась чекати поки Сонце вже зійде над Містом
щастя в наших очах зупинилось, мов кинутий потяг
крикнув хтось мені „Стоп” - та тепер зупинятися пізно,
бо чекання болить та пригнічує серце, мов протяг.

Я б хотіла, щоб все, мов у кадрі застигло з тобою
ти не скажеш прости за слова, що поранили душу
нехай серце моє ще не раз обливається кров'ю
а я просто піду, бо кохати тебе вже не мушу...

Не цінуєш її та не віриш в любов її світлу
наче камінь покинув під ноги своїм ворогам
а вона своїм серцем хотіла байдужість зігріти
та прощала слова, у яких ти зневірився сам..

Відкривала щоразу тобі свою душу, мов сонце
прилітала мов птаха, коли ти один сумував,
наче дощ навесні тихо стукала в твоє віконце
за яким ти кохання й ненависть і ще розрізняв.

В її зіницях піщинки смутку,
Що зостаються на ніжній шкірі;
В її долонях зернинок грудка,
Що із любові зростуть в довірі.

Такі тепленькі і зовсім ніжні
Зібрали в світі всі сльози-роси;
В її долонях скарби чудесні,
Щоб поділитись із тим, хто просить.

Торкнувшись їх – вмить втрачаєш мову;
Рука тремтяча цей скарб ласкає…
Любов, мов пташка, злетіла знову
Щоб поділитись з тим хто чекає

Спини мене спини!! Зостанусь на хвилину і залишусь на віки,
Дарованою днем - із дна перлини що засвітила світлом уночі.
Спини мене і залишись! Тримаючи чимдужче біля себе на одинці
А іншим всім хто не байдужий до почуттів Твоїх – дозволь піти .

Я залишусь і з місяцем зійду на Небосхил - цілуючи світанок аж до ночі
Торкаючись думок Твоїх і мрій – зіллюся з променем ранковим аж до скронь,
Спини мене спини! Нехай із серця вилетять метелики Любові, віри і надії
І спокій огорне мене і забере у тихий й веселковий диво ніжний сон.

Одного дня дівча повірить в диво, в повіках заблищать краплини радості,
Без сумніву, вона така щаслива, і в світі вже такої більш не знайдеться.
Загляне в сон відкритим ніжним променем, крізь ранок мальовничої чарівності,
І усміхом незмушеним, нескованим, на крок підійде вдосвіта до зрілості.

І ось дівча стоїть - в руках з кинжалами, від болю ними кволо прикриваючись,
Із спогадами теплими, недавніми, відбитки слів у мороці ховаючи.
Ця дівчина тепер з вітрами сильними зрівняється у мужній неприступності,
Щоб в небо – з неполаманими крилами, щоб в темряву – без натяку байдужості.

Лети моя доню, мов пташка,здіймаючись в небо бездонне
хай вітер колише у травах солодким, нестримним дощем
іскриться хай барвами радість,а ночі зникають, мов коні,
які на змаганні з любов'ю у душах зворушили щем..

Ти поверни йому нетлінну пам'ять
Віддай тепло недоспаних ночей
Нехай в душі фіалки не зів'януть
Від тих буденних та складних речей.

Віддавши все до краплі,оп'яніла
Згораєш ти від тіла, мов в вогні
В душі ти світла вогник запалила
Тож поцілунки квітнуть хай шальні...


18.03.2011

Як важко кохати всім серцем великого генія
як важко у генія в серці знайти, хоч клітиночку
у світі де морок вклоняється чистому кремнію
нарешті знайшла для душі я свою половиночку

Я знаю, фіалки в саду навесні розкриваються,
своїм ароматом наповнюють груди до стогону
не тільки лебідка із лебедем знову стрічаються
а генії теж від кохання втрачатимуть голову…