А надвечір до неї знову приходять тіні тих, кого вона ще не встигла урятувати. І все звужують коло своє здичавілі стіни, втім, вона вже й не нарікає, бо це – розплата за найгірше з умінь – не вірити в епілоги, в безнадійність крапки, хижої, наче куля…
Вони кличуть її зі своєї не-перемоги, і вона самими губами шепоче: "Врятую!"