Ми ліпимо наше щастя з дрібних піщинок буднів, а вітри конфліктів та непорозуміння навіюють щоразу страх, а раптом все закінчиться. Ми пишемо імена найдорожчих людей на холодній землі, боячись, що завтрашній дощ змиє літери, які вже встигли закарбуватися в серці. Ми доторкаємось плечей коханої людини, а в голові раптовим вихором проносяться ревність та страшенна думка про те, що ти можеш бути не єдиним/єдиною, хто обіймає ці ніжні білосніжні плечі.
А час минає…Постійна присутність страху трансформує нашу свідомість, поступово переростаючи у злобу, заздрість, а відтак і ненависть. Тоді ми віддаляємось від таких близьких і потрібних людей, наші слова проростають бур’янами зайвих грубощів, ми втрачаємо найважливіше, найдорожче, те, що не порівняти з діамантами й злотами, які здаються дріб’язком в порівнянні з чимось по-справжньому важливим, хай і не купленому за гроші. А відтак – руйнуємо наше щастя. І тоді короткі списки близьких та рідних людей стають ще коротшими, пісок нашої, здавалося б, непорушної фортеці щастя, відлітає з вітром непорозумінь та образ. І коли ми нарешті згадуємо, наскільки це важливо – бути поруч з рідною, близькою чи коханою людиною, тоді, коли наш мозок перестає керуватись емоціями, а починає раціонально мислити – розуміємо, що вже надто пізно все повертати. Зруйновано те, що будувалось, кувалось, створювалось місяцями, роками, вічністю. А розбиту чашу, як відомо, вже й не склеїш. Хіба що спробуєш обмотати штучністю почуттів, які давно не такі, як були, пишністю фраз, що не такі вже й щирі, як колись… Але той скоч все-одно не врятує тебе і твоє щастя.
І якби з самого початку ми думали не лише про себе, власні амбіції та переконання, якби пішли на поступки, на мить сказавши власній гордості: «Досить», якби ще раз сказали ті слова, що вже давно, може навіть ніколи, не говорили уста: «ти важливий/ва мені», «давай почнемо спочатку», «я люблю тебе» або навіть банальне, та таке щире «вибач»…