"Люблю" – скажу, чи промовчу?
Чи покажу, або навчу
Себе любити і мене…
Життя прожити? Чи мине
Воно як вітер у полях?
Не знаю звідки той мій страх…

Я у безодню наших снів
Піду сьогодні. Мало слів,
Щоб розказати хоч півсловом.
Прошепотіти але мова
Спинилась. Годі зайвих слів!
Якщо сказати не зумів –
Не треба й навіть пам’ятати,
Просити небо щось там дати…

Посеред тих моїх думок
Вогонь затих, і на замок
Своє я серце зачинив,
Неначе дверці в твої сни.
Ключі згубив я назавжди,
І сам не знаю вже куди…
Куди іти і що робити?
Звести мости, чи знов палити?

…Так довго думав і не знав я,
Бо говорив або ж мовчав,
Але усе, ти знаєш, зайве,
Як головного не сказав.
Тож годі з мене зайвих слів.
Тепер я знаю, що зроблю:
Про те, що так давно хотів
Не промовчу. Скажу: "Люблю!"


Роман Дука 2010г.

Скрижать молекули довіри
І слів натягнута струна.
Цитую вічного Шекспіра,
А за вікном не спить весна.
Вона з усміхом споглядає
На нас, п’янких рабів турбот,
Що у своїх земних сараях
Згортають в купку кілька нот.
І ллється пісня по домівках.
Щоденна пісня почуттів.
Я на вчорашніх кіноплівках
Недорахуюся років.
І буду жити кожним ранком,
Неначе вперше у житті.
З’їдати пам'ять за сніданком,
Добро шукаючи в смітті…

Не ті давно уже закони,
Не ті турботи і слова.
Ми всі – заручники озону,
Наш час не множиться на два.
Та часто в вир кидають нас
Чуттєві пута почуттів.
Ну а коли приходить час –
Нам бракне смілості і слів,
Або спроможності забути,
Який в мені таїться звір.
Промовить «Бути чи не бути?»
Очима осені Шекспір…

Життя прожити, як то кажуть,
Не поле пішки перейти.
Нас по новинах не покажуть,
Бо не нові ні я, ні ти.
Оксюмороном почуттів
Дощу в’їдається волога.
Ти, кроком пройдених років,
Пройдеш зі мною до порога.

І знов довіра на ножі,
І звук струни, що кане в небо, –
Усе, що хочеш розкажи!
Усе, що треба і не треба…

КругОм кохання і зітхання,
А я тобі, одній тобі
Все задаю одне питання:
«My sweet, to be
or not to be..?».