Іван Франко (1856 - 1916)
Феномен Івана Франка - універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня - ще чекає на осмислення й переосмислення. Франко-революціонер, яким його творила радянська ідеологія, відступає в минуле, і постає сьогодні в іпостасях поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора, а також політика, патріота. "Усе, що йде поза рами нації, - писав Франко, - се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації". І сьогодні актуальні його слова про те, що "ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів". Іван Франко відомий визначними творами політичної лірики: "Гімн", "Каменярі", "Товаришам із тюрми", поемами "Панські жарти", "Смерть Каїна", "Похорон", "Іван Вишенський","Мойсей", оповіданнями "бориславського циклу", повістями "Борислав сміється", "Захар Беркут", "Для домашнього вогнища", "Перехресні стежки". У збірках "Зів'яле листя", "Мій ізмарагд" переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Йому належать драматичні твори "Сон князя Святослава", "Кам'яна душа", "Украдене щастя".
Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Навчався у Дрогобицькій гімназії, у Львівському університеті. Ступінь доктора філософських наук одержав у Відні, з 1894 року він - професор кафедри історії української літератури і мови Львівського університету. Початок Першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини - в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер Іван Франко 27 травня 1916 року, поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові.
Беркут (уривок)
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!
За те, що в груді ти ховаєш серце люте,
За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих
З погордою глядиш, хоч сам живеш із них;
За те, що так тебе боїться слабша твар,
Ненавиджу тебе за теє, що ти цар!
І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен,
І вбійчеє ядро під хмари понесе він.
І замість нести смерть згори на земне ложе,
Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже.
І не як божий суд, але як труп бездушний
Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний.
І не остатній ти! Нас є стрільців стосот;
І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот,
Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, —
Те кулі не уйде, як слушний час наспіє.
А труп бездушний ми без жалю, без промови
Ногою копнемо й підемо дальш на лови.
22—24 мая 1883 .