Запахло небо полем волошковим.
І весь той світ, наповнений тобою,
ЗНИК.
Все стало маковим, забарвленим червоним,
І ти, мій загадковий чарівник,
Залишив знов мене у яблуневим цвіті.
І я не знаю вже - де сон, де вітер,
Де тільки відгомін твоїх чудес.
Бо я згубилась в одинокім
ДЕСЬ.
І тільки музика твоя казкова і п"янка
Лунає у мені немов буття шалене.
І щось таке незриме і натхненне
Веде мене у той примарний світ,
Де знов таки скажу тобі: "Привіт..."
І намалюю в небі поле волошкове.
Таке яскраво-синє, не червоне.
І подихом своїм - і першим, і останнім,
Я прокричу тобі своє кохання.
2013 р.

Мене скували ланцюгами слів.
І в тих словах немає й крихти волі.
Та я лечу собі - у полотно забутих снів.
Туди, де вітер Є й танцюють зорі.

На тому полотні цвіту я і співаю.
Там є не тільки я, а всі мої світи.
Там дотик є твій. І відлуння раю.
Там я кохаю... І кохаєш ти.

2013 р.

До мене ти приходиш лиш у сні...
І в тому сні цілую твої очі.
Такі яскраво-ніжні і сумні, як всі мої самотні ночі...
У сні торкаюся твоїх долонь і вуст,
І обіймаю сильно й тихо так!
Щоб ти мене ніколи не забув!
Щоб ти співав моєму серцю в такт.

2012 р.

Я ворог для тебе - лиш сумнів і гріх.
Й слова линуть в небо. І сльози, і сміх.
І снігом стають всі молитви і сни.
Вмирають у льоді всі пристрасті й ми.

І знову прошу я: "не йди", і пробачення.
І в сутінках цих не сміюсь - знову плачу я.
Забутись так прагну в обіймах я сну - не твоїх.
І знову з небес лине дощ... чи то сніг?

А може, то сльози мої у небі згасають?
Десь там - де зірки так сміються і сяють!
А я тільки фарби несла в цей нескорений світ,
Та зникли ті фарби... Лишився лиш сніг.
2012

І небеса для мене запалали новим світлом.
І я застигла в дотику та погляді твоїм.
Для мене не було вже сутінків і вітру…
Для мене не було вже ані сліз, ні слів…

Я засвітилась почуттям тим, супокоєм…
Я зняла свій безликий обладунок…
Для мене зник вже сум мій – моя зброя…
І став для мене світ усім, мов твій цілунок…

Я зупинилась на межі тієї прірви самоти.
Я просто так затихла, й озирнулась…
І там, за обрій, де все мене чекаєш ти,
Я полетіла враз… й в коханні усміхнулась…
2010

Усе життя – це мертва п»єса!
І не акторка в ній я – тільки поетеса..
І зайвими є в ній моїх поезій рими,
Бо все це інша гра, в ній тільки прози ритми…

На сцені тій всі дні виконують безликі ролі,
Своєї ж партії не знаю я – я мріями говорю…
Зітхаю між всіх реплік посміхом й зітханням,
Ламаю той сценарій я то щастям, то стражданням…

Цю гру створив жорстокий геній – не поети!!!
В ній вже немає місця почуттям Ромео і Джульєтти!
Й якщо б залежало все від мого пера,
Фіналом було б лиш ЖИТТЯ, а не бездарна гра…

2009 р.

Мов відблиск літа,
з букетом зелені і світла,
я йду.
Й те чудернацьке небо,
із поглядом глибинно-синім,
неначе втомленим, зітхає уві сні…
Захвилювалось листя –
шал мого проміння –
і подих долі з вітром у вікні –
і дар життя,
мов жар вогню у сіні…
пелюстками зірок зникають стіни,
а у очах згорають білі тіні…

Мовчить земля –
й лиш хмарою хмільною
здіймає подихи у небо слів…
Мовчу і я –
слова залишились з тобою
на полотні примарних днів…
І думка –
наче примха із туману –
летить самотньо в світле поле…
а я напружена, неначе срібна струнка,
із вітром блідну… квітну…тану –
спішу в самотнє небо–море.
2010 р.

Дістати б до неба і в ньому згоріти!
І стати для всіх наче тінь, наче вітер!
Та крил вже нема - є тільки уламки,
Є ночі з тобою й самотні світанки…

Є усмішки ніжні, тобою забарвлені,
І зорі, що їх я створила слізьми, а не фарбами.
Є запах дощу, солодкий, блакитний,
І дотик мого, ще не мертвого світу…
2010 р.

Ми все залишили на потім.
І сумніви усі… і кожен докір.
Розбіглися шляхами існування,
Відкинувши усі німі благання.

Ми все залишили у білій тиші.
Й віршами в небі послання ми пишем.
А доля, насміхаючись мабуть,
На спомин залишила щастя суть.
2010 р.

Чомусь все відцвіло,
Згубило вже свої останні барви…
Весни неначе й не було,
Неначе Все було намарно!

Немов даремно сутінки співали,
І без мети в них шелестіли квіти…
І нам цього сьогодні вже замало,
Бо ми змінилися, - ми вже не діти…

Наївно так ми в літо крокували,
Немов не було ні невинності, ані весни…
Комусь ми ще щось обіцяли,
Чогось СВЯТОГО ще хотіли ми!

Але це все забулося… спинилось,
Завмерло в безколірному бутті…
Йому ми все таки скорились,
Хоча й сьогодні ми ще не чужі!...
2009 р.

В моїй душі звучить дощу мелодія,
У ній тебе не чую – у тривозі я...
Й самотньо плаче серце в цьому напівсні,
І я стихаю в цім осіннім темнім дні.

В моїм саду лише зів»ялих квітів аромат,
Пожовкле листя й білі пелюстки троянд,
І тільки спогади цілунків на вустах,
Й мого кохання полонений птах...
2010 р.

Я знов позву тебе. І в тиші
Своє кохання заколишу.
Й тобі, знайомому такому,
такому ідеально – неземному,
Писатиму свої вірші.

І щось воскресне у душі.
Я щось покину в сірім дні,
Й співатиму тобі свої пісні
Допоки не прокинусь! Знову й знову!

Забуду це невтішне, невловиме слово,
І тільки поцілунком, дотиком нестримним,
Усім, чим зможу, поки не загину,
Я малюватиму тобі своє кохання!
Допоки не народиться останній
Мій подих-погляд. І зітхання
Не зрине тихо з твоїх вуст.

Й щоб ти мене ніколи не забув,
Я вітром даруватиму тобі любов,
Щоб пам’ятав мене. І знову... знов!!!
Любов мені свою, і пристрасть, і кохання –
Віддав уперше. І востаннє.
2008 р.

Це все – моя остання золота симфонія:
Весни зажурена мелодія,
І вальсу білий невгамовний дим…

Засяяв вечір – й у тривозі я…
В повітрі золота поезія
Спокійних крихітних хвилин…

В душі ворушиться стара трагедія…
Чарівних мрій сумна елегія
Шепоче голосом чужим…

До задзеркалля ще залишилось
чотири кроки.
Через туман і морок,
небо й сонце.
Трохи.
Ще трохи пристрасті на білім полотні.
Самотньо так співають яблука у сні…
А у вікні,
далекому, прозорому й дзвінкому,
зникає час.
І в настрої такому
чомусь розквітнув сніг,
мій загадковий оберіг…
Та й лід – блакитний вірний друг –
засяяв, з подивом, в обіймах
твоїх рук!
2001р.