Я всегда считала, что можно сделать что-то, если очень хочется...
Например, купаться в фонтане, вслух и громко послать человека на улице, соврать, поцеловать друга, ходить по городу в маскарадном костюме, не брать трубку, спать на паре, простить измену, вырывать из дневника страници с двойками, гулять босиком по городу, ходить в купальнике по улице, убегать ночью из дома, купаться в море голышом, купаться в озере одетым, смотреть Поле Чудес,исчезнуть на месяц из чьей-то жизни и купить какую-то дорогую но совершенно безполезную вещь....
Я делала все это. Давно. Недавно. Редко. Часто. Однажды.
За те вещи, которые ты очень хочешь сделать стыдно не бывает. Ни сразу. Ни через день. Ни через месяц. Никогда.
О них легко говорить. Подругам. Друзьям. Родителям. Даже ему.
Но почему-то другие за них тебя осуждают. Мне искренне жаль тех, кто неможет жить так, как хочет и совершать то, что желает. Тех, кто позже будет жалеть о том, что не сделал, а не о том, что сделал. Тех, кто вечно лезет в чужую жизнь, забывая развивать свою собственную. Тех, кто рассказывает чужые тайны, потому что у них нет своих.

2011

я сумую за тобою...
я сумую за тобою так, що здається час заснув, і я кричу у весь голос, щоб розбудити його. Небо пливе так повільно, що, здається, я проживу тисячу життів без тебе.. вдивляюсь крізь вікно, хмари збігаються докупи, зливаються в твій образ..щойно я хотіла доторкнутися до твоєї щоки, як вони розповзлися, залишивши лише тінь спогадів...
я сумую за тобою...
так хочеться обійняти тебе міцно-міцно, і тримати..довго-довго, поки не втомляться руки..Оповити тебе своєю любов'ю..відчувати твоє тепло..і щоб нікого навколо..лише тихе биття наших сердець..
я сумую за тобою...
хочу взяти твою долоню, поцілувати і прикласти до своєї щоки. І потертися щокою об твою руку, заглядаючи в твої очі. А потім поцілувати тебе в краєчок посмішки, цілуючи твій голос, ловити губами твій сміх..
я сумую за тобою...
так, що ніжність рветься назовні..
я сумую за тобою...
дощ настукує на підвіконні твоє ім'я, заколисуючи мене. Подихаю на вікно, а потім виведу пальцем на запітнілому склі: Я сумую за тобою!

2010

Емоції зашкалюють. Пульс пришвидшився. Серце, здається, зараз вискоче з орбіти. Їх немає...
...сміх...страх...гордість...невпевненість...все змішалося в одне. Стало колючим комком в горлі, наче той лінивий їжак у норі, і заважало дихати, говорити... Сльози? Ні..їх вже не буде. На щастя, вона стала розумнішою. Сезон дощів покинув її життя, напевно, назавжди...
...і постійно заважало те дивне відчуття всередині, гидке, неприємне...ніби хтось перекладає твої кишки з місця на місце, вивертає навиворіт! Фе! Вона ненавиділа, коли таке траплялося!

...Холодні стіни пустої кімнати ще більше пригнічували обстановку. Дурні думки, ці непотрібні спогади про їхні стосунки, минуле кохання, і...та остання розмова... - все переплелося грубими вузлами і не поміщалося в голові...

Серед гробової тиші хід годинника нагадував чиїсь кроки...Так, глухі кроки самотності...що поглинала її цілою, повністю, з головою... як цунамі, але повільно...нудно...
...хотілося кричати, бігти, втікати від цього божевілля!Куди? Куди?...На вулицю? Там гірше...Напівмертве, нещадно покинуте осінню листя, шепотіло під ногами: "А тепер...кінець..."
...відчай

2010