Пожовклим листям вся земля покрита,
Померкло світло і пора платити,
За все, що бУло щастям і життям…

І відлітає, як листок опалий,
Вздовж сірого асфальту тротуару,
Все те, що не вернути з небуття…

Безглуздо жити і не віддавати,
По закутках таїти і ховати
Найкращі почуття, душі палке тепло…

Все віддаю, але це зовсім мало...
Лиш хочу я, чого б не вартувало,
Надії зберегти тонке стебло…

І віру в те, що не живу даремно...,
Що не здолає підла сила темна
Все, що в житті є світле і святе…

Якщо ж колись зречусь такої віри,
Нехай мене у пОлудень цей сірий,
Осіннім вітром з цих доріг змете.

Осіннім вітром з цих доріг змете...

Коли серце буває у згоді з рукою,
Я малюю усе, що воно мені каже:
Стіни древнього замку над Стиром-рікою,
Мальовничого парку осінні пейзажі.

Я малюю і вулицю нашу, й домівку,
Біля неї садок, а в нім маму і татка -
Вони будуть щасливі віднині й довіку,
І не знатимуть горя, хвороб і нестатку.

Намалюю я луг у веснЯному цвіті
І, якщо кольори підібрати я зможу,
Намалюю тебе серед трав, серед квітів,
А внизу підпишу:
"Невідомий художник".