Коли нам буде по сто, а чи – двісті, чи навіть – по триста....
І хмари стечуть із небес, і просочаться вглиб...
І сотні разів опаде й знов розпуститься лагідне листя,
Що ми його пальцями рук доторкнутись могли б...

Якби через - сто, через – двісті... Немов – із туману
Ми вийшли б і стали на склі молодої води,
І знов би, як – вперше, а може як - вперше й востаннє
Спустились фламінгами біло-рожеві сади...

Якби то, якби... сонце вийшло із іншого краю
І все навпаки розкрутилося, наче – сувій...
… Ми знов пролетіли б ясним фіолетовим маєм
З коронами срібними на голові.

Фіолетом достигає вечір,
Хмари повлягалися в траві,
Холодок торкається за плечі,
Солодко п’яниться голові…

Тулиться до стежки матіола,
Зігріває лагідним вогнем,
Ароматом розлилась довкола
І створила на землі… Едем.


…Мов - шедевр духмяного творіння,
Коли в серце проситься блакить!
Наче в матіолі цій – спасіння!
Наче вже без неї й не прожить!..

Перегоріло все. Перебуло.
І ревнощі всі згасли, мов – багаття,
Ти скинула їх з себе, наче – плаття,
І руку опустила, мов – крило…

На плечі місяць золото розлив,
Воно по грудях лагідно стікало…
І вперше ти Його вже не чекала,
І вперше він Тебе вже не любив…

Розсипалось. Розбилось. Розпливлось.
Два береги, немов дві свіжі рани
Вгорталися стерильними туманами
Замерзло. Стужавіло. Замело...

Зазеленію рястом, зацвіту.
Скажу, що народився лиш для тебе…
І відштовхну галактики від себе,
І пригорну тебе лиш на льоту.

Ти не збагнеш. Сама ж бо – незбагненна!
Не зрозумієш… Що тут розуміть?!
Лиш ніжно так притулишся до мене,
Щоб легше нам обом було летіть.

Узвишшя гір, мов кучугури снігу,
А сонце, наче – сонях, що розцвів!
І хмари, ніби – військо печенігів,
Яке ніхто здолати не зумів!
Ми летимо! У цьому леті – сила!
І – вітер! І – проміння навскоси!
І ми обоє, дужі та щасливі,
В полоні поцейбічної краси.

Перезорює ніч… І стане – біло!
Розгорнеться сувоєм новий день.
… Я поцілунок покладу, несмілий,
Немов троянду між твоїх грудей.

У цім світі тебе ще нема.
У цім світі мене вже не буде.

… Коням ніздрі лоскоче зима
І дерева тремтять, наче люди.

І така настає благодать
Серед простору неба і снігу!..

Мов стонадцять чортів і проклять
Тут розбились об біле з розбігу.

Серед чистих, незайманих див
Образ твій лиш на мить заяскріє,

Що його я в уяві створив,
Що створити вже більше не смію…

Пароконку лякну батогом,
Від полоззя розсипляться іскри!

І не знатимуть коні чого
Не було кому в сани ці сісти…