Не встигла. Чи я прийшла за швидко?
Все ж розминулися, чи ще чекати треба?
І потяга не чути і не видко...
Якась у мене дивна є потреба
Себе терзати вже осточортілим:
"Якби назад вернутися - ніколи б..."
А мить минулим стала, чорно-білим
Затертим фото - у товстім альбомі,
Приречено зникає в небутті.

2014

Втомилася стояти біля хвіртки,
Вдивлятися у далі неозорі...
Занадто щедрі в тебе, доле, мірки,
Що ними в серце насипаєш болю.

Піти назад? Сховатися в землянці,
Сльозами омивати давні рани?
Чи все ж таки чекати? Може вранці
Мій біль туманом стане і розтане?

Залишуся. Ще трішечки...Світає...
Жевріє ще вуглиночка надії,
Скупу на радість, долю виглядаю.
Йде день новий. На обрії світліє.

Спи, Івасю, спи, синочку.
Тобі вишию сорочку
Кольоровими нитками,
Наче долю - молитвами.
Закривай, серденько, вічка,
Вже прийшла до хати нічка.
Сон вмостився у колисці,
Зорі сяють низько-низько.
Поки спиш - я вишиваю,
З Богом в тиші розмовляю.
Він все чує, він все знає,
Мої ниточки приймає.
Спи Івасику, спи сину,
Знай - минає всяка злива,
Все минає, все проходить,
Після ночі сонце сходить.
Спи дитинко, твій час спати,
А я буду вишивати.

Привіт, берізко - сестро білокора,
Ти ще дрімаєш? Так, авжеж - зима...
Я знов прийшла, хоча була тут вчора -
В життя моє вповзла сумна пора.

Ти спи, ти спи, а я тут біля тебе
Тихенько постою. Втікаю від людей -
Хочу поплакати, щоб чуло тільки небо,
Подалі від допитливих очей.

Прийшла печаль - несу до тебе сльози.
Ти не осудиш, мовчки все приймеш.
І незважаючи, чи сонячно, чи грози,
Ти віддано мене чекаєш все ж.

Я обійму, хоч трішечки зігрію,
Тебе холодну, сонну, дорогу.
Ти в мене є - це живить ще надію.
І хай болить - це значить, що живу.

Вечір тихо прибрав кожен промінь, що сонце згубило.
І намета розбив - ген від краю й до краю землі.
Ніч, сховавшись у нім, навіть місяця не засвітила.
Одинокі вогні - зорі блимкають сонно вгорі.

Колискову воркує голуб ніжно голубці коханій.
Вітер лагідно косу вербі заплітає сумній...
Хтось торкнувся струни - і порушило тишу зітхання...
Залишилось у серці тепло від сполоханих мрій.

Я дякую, мій Боже, за страждання,
Що дав мені їх серцем пережити.
Вони збудили приспане бажання
Піднятися і йти, навіть любити.

Безцінна мить-ковток один життя,
Коли відкриті двері в небуття.

А я хотіла лиш одне - любити,
Щоб мати змогу приносИти в дар
Життя своє. Щоб був хтось поруч. Жити
Без монотонних буднів і примар.

А ти хотів, щоб все було за планом.
Ти лиш забув, що я - не телепат,
Не робот, що виконує програми:
Всміхайся! Стій! Ану, бігом назад!

Ти вбив мене! (Так,так тобі вдалося).
Зламав, принизив. Просто розтоптав.
Чи це прокляття злих людей збулося,
Чи так життя приноситься у дар?

А я хотіла лиш одне - любити...


24,09,12

"Той день страшний ніколи не забуду-
(і дві сьозинки впали у траву)
Як біль із страхом розривали груди,
Кричали діти, голосили люди-
до Бога слали відчаю мольбу.

Лишень світало. Ми ще міцно спали.
(Стиснула руки-аж до білих плям)
Під хатою вантажівка в нас стала.
Збиратися! Сибір! Горлали.
Пекучий в серці залишився шрам.

Я памятаю жах тієї миті,
як віддалявся любий серцю дім.
І від тоді, аж поки буду жити,
неперестану Господа молити,
щоби такого більш не було в нім."

Було давно. Бабусі вже не має.
Її ж слова у серці проросли.
Молитву бабину щомиті промовляю,
і неустанно Господа благаю,
щоб більше в світі не було війни.

Ще день один у довгім списку днів
прожитих мною. Ніч настала.
Злотавий диск на небі догорів,
за обрій впав - і дня не стало.

Заснуло місто, втомлене цим днем -
погасли вікна. Спокій, тиша...
А місяць в небі срібним кораблем
пливе кудись. Сиджу і пишу.

І слів роїться безліч в голові -
нема спочинку. А серцем лину
у небеса. Шукаю у горі
свою зорю одну, єдину.

Блукає сон, що снитись мав мені.
Завмерло місто. Ніч настала.
Ще день один у довгім списку днів
прожитих мною. Часу мало.

І не помітила як вишні зацвіли,
Як сповнилось повітря ароматом
П'янкого цвіту чистої весни...
Прогавила весілля мого саду.

І не помітила як цвіт на землю впав,
Як закружляло літо в квітопаді,
Одягнене у шати світлих барв...
Я пропустила радість мого саду.

І не помітила як сад багряним став,
(Прийшла до нього золотава осінь),
Як лист останній вальс свій відкружляв...
Я не обтерла саду мого сльзи.

І не помітила як випав перший сніг,
Як закружляла віхола у танці,
На шибку дивний візерунок ліг...
Не встигла я - мій сад заснув ще вранці.