Були в цім домі радості й печалі,
Бриніли тут дитячі голоси,
Про Пушкіна й Шевченка сперечались,
І прагнули любові і краси.

В цім домі анонімки не писались,
Тут дух просвітництва і правди панував,
Любили тут, творили і навчались,
І дім з любов'ю друзів зустрічав.

Росли навколо дому диво-квіти,
Черемха і берізка - вартові,
Тут вміли обігріти й зрозуміти,
Бо діти тут жили і вчителі.

І часто дім цей разом з фортеп'яно
Співав душею і щасливим був,
Та склалось так, що всі порозлітались,
Втомився дім від тиші і заснув.

Прокинься, вже не мій, будинок отчий,
Тебе ми в добрі руки віддаєм,
Прийшли до тебе щирі, юні зодчі,
Ти будеш молодіти день за днем.

Ти будеш знову щедрим і багатим,
Ти будеш в квітах, щасті і любові,
Ти будеш знову діток зустрічати,
І всі тут будуть гарні і здорові.

Тебе я із любов'ю відпускаю,
Із вдячністю за все, що тут було,
І де б я не жила, та добре знаю,
Що буде у душі твоє тепло.

2009р.

Стоїш над прірвою із назвою "депресія",
Ще крок - і ти в обійми їй впадеш,
Немає сили для банальної агресії,
Душа далека від польотів і пожеж.

Ще крок до хворобливої байдужості,
Ще крок - і заповзе в життя змія,
Яка забрати хоче крихти мужності,
Прошепотівши: "Тихо, я - своя!..."

Ще крок - і будеш в прірві животіти,
А чудо може просто не прийти,
То ж зупинись, наважся не ступити,
І нитку рятівну в душі знайти.

То ж розвернись, іди від прірви геть,
Вже краще сльози, рани і падіння,
І краще вже шалена круговерть,
Що стане як початок воскресіння.

Вже краще закричи і розізлись,
Побий усе, що тільки може битись,
Наважся, і в житті своїм знайдись,
Бо найстрашніше - просто загубитись.

Коли кохання має два крила -
Одне земне, а друге - піднебесне,
В душі земній не вистачить тепла,
Щоб до небес хмаринкою піднестись.

Земне кохання буде на землі,
Хоч піднебесне кличе за собою,
... Я з неба кину зірочку тобі,
Будь на землі, прощай, і Бог з тобою.

Скажіть мені, як з серцем розумітись,
Коли воно так рветься в двері волі,
А виривається шалено у неволю?
Закрити на замок чи відпустити,
Якщо не можеш з ним у злагоді прожити.

Буває так,
Що вранці відмирає
Все те, що вчора
Головним було,
Неначе лист осінній
Опадає,
Щоб лист весняний
Зріс тузі назло.

Хоч буде довгим
Сон душі зимовий,
Та холод цей -
Не вічна мерзлота,
Бо наші душі
Не в полярнім колі -
Не той меридіан
І широта.

Якщо в душі
Анабіоз холодний,
Не намагайся
Душу роззбудить.
Щоб вишня стала
Біла і духмяна
Їй треба мужньо
Зиму пережить.
1993р.

Іроніє! Не зрадь мені хоч ти,
Коли на серці холодно й похмуро,
Мій глузд побережи від суєти,
І будь мені фортецею і муром.
1993р.

Поезію народжують страждання,
І ночі полинові, мов віки...
Коли згасає свічка сподівання,
Поезія запалює свічки.
1993р.

Затьмарення у хворої пройшло,
вона всміхнулась, потихеньку встала,
відчула знову сонячне тепло,
яке віками хмара закривала.
Співають: "Ще не вмерла...", - її діти,
І смерть сказати "Вже!", - не раз хотіла,
Та хто від Сонця в світ приходить жити,
Той не вмирає ні душею, ані тілом.
Бог Сонця так сказав доньці своїй:
"Прокинься!
І знай, Ти не раба, моя дитино,
Не дарма імена Тобі давали -
Аратта, Русь, а нині - Україна.
Твоїх дітей забрали в рабство Боже,
Поставили молитись на коліна.
Хіба Любов таке вчинити може?
Прокинься, схаменися, Україно!
Тебе рабинею Твій Бог не назове,
Дітей не буде він єлеєм присипати,
Пора відкрити дихання нове,
Дітей з колін давно пора підняти!"
І Сонячна Донька відкрила очі,
і підняла дітей на повний зріст,
Сини могутні і прекрасні доньки
Згадали свій талант й до щастя хист.
Згадали, що Земля для них - це мати,
А не брудний могильник-полігон,
Згадали, що пора собі сказати,
Що цар земний для всіх один - Закон.
Наука і Культура - дві цариці,
А Бізнес - наймоторніший козак,
І що в омані жити не годиться,
І правда - це найліпший добрий знак...
... Та й повернулись діти з-за кордонів -
Доволі бути наймитами в світі,
І зацвіли в давно забутих селах
Казковим розмаїттям диво-квіти.
Дух аріїв прокинувся могутній,
І страх розвіявся, як вранішній туман.
Доволі вже стояти на розпутті,
Не знаючи, де правда, де обман.
І відродилась, як не раз було,
Країна-мрія, казка калинова.
... Затьмарення у хворої пройшло -
Своїх Богів Вона згадала Слово.