увесь твій достиглий біль висмоктані стигмати
твоя колискова
насніться браття чи ви мені браття?
лягаю все спок
і хай ти пройдеш по мені як радянські танки по цій америці
парадним маршем
мертвим чобітьми зробленими із жінок
що їм тепер там злюбиться що їм тепер там стерпиться
як їм тепер там зтертися

на польськім кордоні кинуті у болото
мов злоті
оті твої чоботи мертві жінки
бездзвінниці
церкви
оті твої першочергові призначення

безхатченка інвалід
платить за час ніби за кабельне телебачення
каже щось обрубок болить
щось і ртуть забилась під нігтями ховаючись від жалю
каже була і умене одна така варила дощі густіші за борщ
усе носила своєму знекоронованому королю
і дорогу оту пам’ятає уся до останньої нитки своєї весни
до сережки у носі
тому і тікає від мене досі

2011

травень темніє від опіків і вибухає на спеці
за травнем жалоба
його польова дружина цілує бинти і звісно що божеволіє
вганяє під ребра зубило
мовляв я ж його зазубрювала скільки років і зрештою зазубрила
я ж йому прала
ходила на ринок
купляла гострих до літа спецій

а я казала
натисни на гальма
бо прийде смерть і фіг ти у неї візьмеш конспекти лекцій

то як ти принаймні добрався
певно нормально не їв і не мився шістнадцять днів
а потім
обліплював жінку цю тілом своїм наче потом

але ти ж святий як душі загиблих сільських вчителів
тобі черга направо
коньяк Вальгалла
повага і спокій такі
ніби ти в смерті питався
а смерть тобі мовчки кивала

2011

Дивись, як мала пацанва із вирваним диханням каже – помри.
Тож годі ламати нігті об літературу,
цей час, який у тобі болить,
ніби коліно,
він протирає тебе як щасливу монету, жбурляє згори.

І не стільки мідь проростає, як ти накриваєш мідь.
І ота пацанва на сусідським городі накриває кущі малини,
сусіда в цей час займає процес гоління
і окремий вид танців – стійке відчуття іржі.

Що не кажи,

а життя клітинами схоже на арафатку,
не знаєш навіть кому зав’язати на згадку.

2011

Але беззаперечно, у Давньому Римі на пальцях твоїх існувала б законність сенату.
І метелики з напівпрозорими шкірою/пилом/серцями розсипані уночі,
і твій внутрішній снайпер іде полювати,
як ідуть по лісах втомлені утікачі,
кожен з важкою надією на плечі.

Але беззаперечно, що кров перетреться своїм носієм на олію,
і що пальці, немов провінційні актори, знервовано дряпають скло.
І шамани в обряд воскресіння пітніють, біліють,
ніби справді чекають, щоб перетекло
життя
відповідно до графіку воскресінь,
життя і тепло.

2011

Коли хтось про тебе спить, перегортаючи із кінця на початок,
наче шляхи додому,
а вірніше китів попід цими шляхами,
тоді червоніють вуха,
саме з них колір і починає тебе вивчати.
Обростаєш ним, ніби Карпати, поступово обростаючі пастухами.

І колір так
дійшовши своєї мети,
себто хтось там прокинувся, зібравши докупи думки й урожай,
без шуму, без болю відходить у кращі світи,
не лишаючи по собі рівно нічого — не по-людськи, але все одно вражає.
Мається на увазі, що внутрішня сторона навіть і у ножа є.

І коли хтось про тебе спить,
наприклад у далекому приймальному покої,
то якщо все нормально,
ти прокидаєшся у цей час від важкого холодного поту,
і червоні краплі його дорівнюють кількості кабінетів, шприців, набоїв.

А якщо не нормально,
то прокидаєшся і
просто
ідеш
на
роботу.

2011

Це не піді мною плаче затоплена Японія,
і не під моїми ногами ламаються шкільні дошки і дошки гробів.
Але моє внутрішнє місто губиться серед кішок, котів і старих вагонів,
місто, яке навіть у епоху великих географічних відкриттів так ніхто й не відкрив.

Пора року така,
і дерева стоять, ніби порожні обойми.
Дівчинка малює великі очі молоком на стіні.
Дівчинка холодна, темна, глибока, неначе північні водойми,
і, Господи, ця північ цілком у мені.

2011

Поїзду врешті насниться Харків, а поки –дартс, станції, мов мішені.
Перші подряпини квітня,
провідник по-вітчизняному злий,
жінці на нижній полиці сняться дощі і леопарди,
потім школа,
вона заграє з хуліганом із задньої парти,
далі інтимне.
Жінка вросла у полицю, наче корінь женьшеню.

Ти навіть не повертаєшся,

по-дитячому тулишся до вікна,
перед тобою весна,
зліва-тамбур.

Ти навіть не повертаєшся,

я, як, зрештою, і цигарки,
мнусь у твоїх кишенях.
Вагони – єдині, хто спить попарно.

Місця навколо важкі, мов заспокійливе санітара.

Ти навіть не повертаєшся,

губишся у собі, наче життя у операційній,
кажеш: якого чорта,
все в нормі,
це більше відпустка,
жодного карантину,
звичайно, холод, вітер і жах, але це не суцільно.

Провідник погоджується: якого чорта,
все в нормі,
поїзду врешті насниться Харків
через п’ять годин і тридцять одну хвилину.

2011

певно деревам сняться цукерки тому що дерева це дитинчата
їм сняться цукерки навіть коли ніч мов підбитий танкер заливає нафтовою чорнотою
коли капітан мовчить бо капітан повинен мовчати
згідно з уставом ніколи не збиратися навіть по двоє

коли берези
троянський кінь
дуби
Ахіллес
а решта
дрімуча Троя

певно і духи що вкручені в ці дерева повинні деревам наснитись
бо провінційні ліси зі своїми казками більш потойбічні за Прованс
більш потойбічні навіть за серце що змушене буде назавжди спинитись
як зупиняється транс

2011

дівчинка яка ніколи не співала у церковному хорі
вона до
осточортіння збирала листя
себе
недоліки
і їй особисто Моцарт
відшаровуючись від
леза іржавих колій
заточував реквієм за недопалки

і не прокидаюся так
перекидаються мов стовп
міняючи напрям руху
сузір’я
і розташування строф

загинаючи пальці життя до
збочення у
трудодосвід

і так по-монголотатарськи ламає ребра що
з тебе досить

допоки тебе набивали зірками лузаними наче насіння
допоки ти у сирій землі перетворювався на квіти
дівчинка ховалася від цього насильства
шість днів не співала а сьомому взагалі відмовлялась вірити

2011