Чи потрібні дурні кумири,
Філософські думки про світ,
Коли в серці сміється щиро
Тепла радість юнацьких літ?

Коли сльози – лише від щастя,
А від лиха думки біжать...
Може, й справді мені ще вдасться
Сонце потай поцілувать?

Може, й справді усе погане –
То лиш тінь від веселих хмар...
Крига посмішки не розтане,
І не згасне любові жар.

І ніколи, почуй, ніколи
Не забуду шалені дні,
Коли ніжно-тремтячі зорі
Посміхалися лиш мені!

Троянди плакали...
Рясним дощем пелюсток
Палахкотіли сльози золоті.
Їх серце зрадило.
У серці тихо й пусто -
Думки і почуття уже не ті.
Сльозини “дзень” та “дзень”
По кризі підвіконня –
То спогади тікали за вікно...
Мереживо пісень розкраяло долоню...
І кров тече з пелюсток – не вино.

Я тебе зустріла вранці...
Ще плив туман,
Ще кружляв у вільнім танці
Володар-Пан,
Ніч завершитись не встигла,
Була сльота...
Я зустріла твої стиглі
Важкі вуста...
Я поглянула в байдужі
Зіниці...
Мить.
Я тебе хотіла дуже
Не загубить...
Ще секунда... Ти побачив
мене у склі...
І мені здалося, плачуть
Десь журавлі...
В твоїм серці пронеслися
важкі роки,
В мене байдуже дивився...
Лиш дрож руки
Я помітила раптово...
Ну що ж, бувай...
З твоїх губ злетіло слово...
Мовчи, тікай...
У моєму серці спогад...
Осінні дні...

Я зустріла тільки погляд,
чужий мені...

Розумні й мудрі стверджують щоднини:
“Інтелігенція – це п’єси і картини,
Інтелігенція – мистецтво і наука,
Інтелігенція – думок і серця злука.”
Філософи! Прислухайтесь до думки,
Не думайте про фрески і малюнки:
Інтелігенція – майбутнього аорта?
– Інтелігенція – це посилать до чорта!

Зривається хмаринкою відважною
Блакитне сяйво радощів і спокою...
І далечінь здається недосяжною,
А відтак – глибокою.

І ти як чайка сонця вересневого
Вриваєшся у посмішки незаймані,
Народжені від подиху серцевого,
А відтак – незгаяні.

Кричить життя, шаліє, б’ється-піниться,
Даруючи свої щасливі струмені...
Від Суму все погане, що зустрінеться,
А відтак – надумане.

З-під моїх ніг тікає авеню...
Мені назустріч віє голубіння,
Зіниці сліпить крижане проміння...
Ну що ж, я непогана інженю!

Тоненька шпилька знову лічить час,
Секунди перетворює в хвилини...
Ця мить – лише у Вічності світлина,
Але ця мить – вся Вічність є для нас.

Відлуння змусить шибки задзвеніть –
Ти усміхнешся уві сні невинно...
Я? – Я завжди тікаю... Це не дивно.
А дивно – це сльозина мимохіть...

Я дивлюсь в розріджене повітря
Як вмирає моя мила осінь...
Хто вколов у тебе теє вістря,
Що від нього ти втекти не в змозі?

Хто тебе побив одичавілий,
Обірвав твої чарівні шати?
Хто затримав подих твій сп’янілий,
Наказав принизливо мовчати?

Де твої небесні оксамити?
Де те сонце сумно-ностальгічне?
Залишись! Не помирай! Куди ти?!
Я гадала, ти прийшла навічно...

Я гадала, незнищенні чари,
Що красою серце виривають.
Я гадала, вогняні стожари
На кленовім листі вічно грають...

О, якби ті багрянисті клени
Залишились в серці моїм досі!
Мить зрадлива! Ти пішла від мене!
Осінь – помарніла. Хвора осінь.

Чіпляючись за змучені верхів'я
Ранкове сонце змінюэ свій шлях...
Воно не знає, як пашать сузір'я,
Бо не кружляло небом у зірках.

Його не цілував ніколи місяць
своїм цілунком ніжно-сніговим.
І жоден раз його не міг порізать
Його ж серпанку багрянистий дим.

А ти питаєш, з чого сонце плаче,
Чого його зіниці золоті
Враз стали мокрі і такі гарячі,
І тліють ще сльозини у руці.

А ти чекаєш сонячної днини,
Проміння з теплих сонячних легень...
Воно ж готове впасти у крижини,
Аби не помирати кожен день...

Вельмишановні пані та панове!
Собі затямте:що ви не робіть,
Мій голос буде змінювать закони,
Мій голос буде вам у серце бить!

Мій голос приведе до справжніх зрушень,
Мене ж із пекла виведе на світ.
Мій голос без нахабства і порушень
Мені ж прослужить сотні тисяч літ.

Так, зараз я ніщо, скажу вам правду.
Я сплю ще зараз ,набираюсь сил,
Та прийде час ,і голосом я радо
Прикрашу дорогий дніпровський схил.

Та прийде час, хай, може, і не скоро,
Але ми зробим цей великий крок,
Коли ми ГОЛОСОМ розіб'єм морок
І поведем Вкраїну до зірок!

Сьозина впала по усміхнених вустах.
У ритмі юності співає промінь оду.
І я так мрію тихо зникнути в листах
І в них зустріти твою ранню свіжу вроду.
Ти чуєш, я ніколи не піду!
Бо просто невіддільна від відлиги.
Я глорію здобуду молоду
І увіллю її в твої зіниці тихі.
Я не покину цю життєву чесну гру
І не шукатиму без тебе в світі долі.
Ти знай, що я ніколи не помру.
І не заплачу при тобі ніколи

Мене Ви не раз зустрічали, Мілорд,
Коли виїжджали дивитись маєток,
Та я – не одна з Ваших маріонеток,
Сміюся від погладів, повних погорд.

Ви кажете всім, моя сутність легка
І в цьому вбачаєте дещо богемне.
Ви кажете, я пламенію даремно...
Та, Ваше Величносте, я не така.

Як тільки в палаці з’являюся я,
Ви кажете щось неприємне до сміху,
Та очі зрадливі виказують втіху,
І я розумію, що все це брехня.

Ви кажете: ”Геть!” Розуміється: „Стій!
Не йди, залишись хоч на хвильку, благаю!”
Та в мене до Вас прорахунку немає,
І я безсердечна у правді своїй.

Я, Ваше Величносте, може, на жаль,
А, може, на щастя, не Вашого роду.
Люблю водоспади, сп’янілу природу,
Мене не приваблює цінна скрижаль.

Ви надто розпещені, пане Король!
Так, Вам підкоряється все королівство.
Та Вам не вклоняються мальви й любисток,
І Ви не керуєте силами доль.

Ви хочете грати? Я згодна зіграть
Із мрією дам у коштовнім камінні.
Я згодна забути пихату гординю,
Наївне дівчисько із себе вдавать.

Та варто лише Вам промовить в словах
Усе, що в душі Вашій грало донині,
Я гру зупиню і у тій же хвилині
Залишу палац Ваш зі сміхом в очах.

Ви будете згадувать довго мої
Бездумно веселі замріяні пісні,
А я лиш згадаю оту ненависну
Смарагдову розкіш в шовковій імлі.

Тож, Ваше Величносте, краще для Вас,
Якщо Ви припинете ігри й образи,
Якщо Ви відверто все скажете зразу,
І я не прийматиму Ваших прикрас,

А просто, як гра непотрібна мине,
У ту саму мить, як почую всю правду
Відкриюся тою, яка є насправді,
Щоб Ви пам’ятали такою мене.

І може... можливо, якщо стане сил,
Цілунок душі подарую єдиний
І легко в безвітряне небо полину,
Розправивши відданість замість вітрил.

Біло-біле, біло-чорне, біло-червоне місто
Білим небом, чорною землею, червоним прадавнім намистом,
Сецем червони, долонями білими, зіницями вічно чорними
Мої сонячні заповіти вбивають між дикими жорнами.

Білою правдою, чорнем жалем, червоною важкою пристрастю
Заносить меч над моєю дзвінкою слабкою Неособистістю.
Чорним минулим, червоним „сьогодні”, білим туманним майбутнім
Зачіпає струни сеця мого, що у кожному слові відчутні.

Біло-біле, біло-чорне, біло-червоне місто
Планує неперевешене і таке непомітне вбивство.
Та я чорною тінню, червоним променем, білою хмарою
Пройду крізь залізні грати і розтану в небі примарою.

Ти холодний, мов осінній сніг,
Ти прокинешся у жовтім небі,
Ти поринеш у небесний гребінь
І згори подивишся на всіх.

Ти знайдеш у кризі день новий,
І вона розтане на долоні.
Ти життя тримаєш у полоні,
Бережеш, щоб не програти бій.

Я холодна, мов весняна ніч,
Мій будинок темрявою зветься.
Я порину трохи вище серця
І усім погляну віч-у-віч.

Я тримаю таємницю снів,
І вони ніколи не розтануть.
І, клянусь, допоки сили стане,
Я не вб’ю життєвих голосів.

Ти злетиш додолу до землі,
Я полину в небо лебедине.
Холод наш зіллється у єдине,
Ми – землі і неба королі.

Поодинці ми – таке просте,
Ми НІЩО, порожнє, половинне.
Разом наша глорія нетлінна.
Разом ми величне і святе.

Це ти? Це правда ти? – Я не впізнала...
Та вибач, винувата тут не я.
Якби я знала... О! Якби я знала!
То не ступила би сюди нога моя.

Тепер ти вся така новаторська, елітна...
Але ж нетлінність – то частина давнини...
У тебе вже її нема, моя амбітна.
Прошу, мої дарунки поверни.

Ти засмієшся – зверхньо і жорстоко –
То ось, яка ти стала від вина!..
Я так тебе любила, світлооку!
- Тепер ти посіріла і нудна.

Тепер мої сліди стирає злото
І пелюстки розпещених троянд.
А я ж була з тобою, я ж достоту...
І без оціх привабливих принад.

Ти перейшла межу. У нас немає
Тепер нічого спільного в житті...
Лише душевний вогник ледь палає
Під дахом у страшному каятті...

Останнє марево надії
Серед розпечених сердець...
А сонце сяю, вітер віє,
Неначе це ще не кінець.
Неначе світові старому
Остання партія дана.
Та світ програє. Це відомо.
І не на нас лежить вина.
Бо це не ми його палили
І потай гралися вогнем.
Ми, люди, світу не створили –
Ми просто вдячно в нім живем.

А світ програє. І розтане...
Розтане посеред зими.
І нам ще, люди, страшно стане,
Що тут господарі – не ми.

І зникнуть велетні-машини,
Країни ляжуть долілиць.
І затріщать по жилах стіни
Залізно-лавових столиць

І вдарять блискавиці грому
По нашій трепетній землі.
А ми... ніхто на тлі земному,
Ніщо ми на небеснім тлі.

Люди! Підійдіть до мене!
Бо ж я божевільна.
Люди! Радійте за мене!
Бо ж я нещасна!
Люди! Слухайте мене!
Бо ж я німа.
А коли вислухаєте слово моє,
То вирвіть його собі в душу
Та стисніть якнайміцніше його серцем своїм.
Та пустіть серце своє світом великим.
А як пронесеться усім Всесвітом слово моє,
То підведіться високо до хмар та подивіться униз.
І побачите,
Що кожна людська душа на Землі
Чи божевільна,
Чи нещасна,
Чи німа.
Іншої долі не судилося людям.
Люди! Підійдіть до мене!
Бо ж я божевільна!

Це ти? Це правда ти? – Я не впізнала...
Та вибач, винувата тут не я.
Якби я знала... О! Якби я знала!
То не ступила би сюди нога моя.

Тепер ти вся така новаторська, елітна...
Але ж нетлінність – то частина давнини...
У тебе вже її нема, моя амбітна.
Прошу, мої дарунки поверни.

Ти засмієшся – зверхньо і жорстоко –
То ось, яка ти стала від вина!..
Я так тебе любила, світлооку!
- Тепер ти посіріла і нудна.

Тепер мої сліди стирає злото
І пелюстки розпещених троянд.
А я ж була з тобою, я ж достоту...
І без оціх привабливих принад.

Ти перейшла межу. У нас немає
Тепер нічого спільного в житті...
Лише душевний вогник ледь палає
Під дахом у страшному каятті...

У тебе на вустах краплини шоколаду.
Терпкі, мов кофеїн, солодкі, мов бузок.
Ти вільна мовить”ні”. У тебе в серці влада.
Я не нав’язую тобі своїх думок.

Ти надто горда часом, часом ти свавільна,
Але в твоїх очах немає зла.
Ти, мов розгублена збентежена царівна,
Що тільки вчора наймою була.

Ти, мово, не моя. Тебе не можна „мати”.
Тебе рабинею зробити я боюсь.
Але дозволь мені слухняно увібрати
Краплини шоколаду в тебе з вуст

Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.
Своїм теплом холодним обійма
Пожовклі квіти на морозних нивах.
Чорніли мертвим каменем дуби,
Заснувши від одвічного чекання.
І хмари, не минаючи журби,
Застигли у страшному хвилюванні.
Померла вся природа лиш за ніч.
Лише сніжинка падає тремтяча...
Та світ – не світ без дивних протиріч.
На противагу смерті – сміх дитячий.
На противагу болю – сміх дзвінкий,
Що розчиняє небеса поснулі.
На противагу горю – рік новий,
Що змушує забути про минуле.
На перевагу снігу – серця жар,
Який спроможний кригу розтопити.
На перевагу віхолі – стожар,
Який повинен долю освітити.
Різдвяна зірка сяє не дарма –
Її мороз затьмарити не в силах...
...Летіла білим голубом зима,
Святе Різдво тримаючи на крилах.

Прокралась в сон, шепоче в унісон
З моїм передосіннім хвилюванням,
Стоїть в очах, спаливши гнів і страх,
Переродилась з ніжного смеркання.

Колише мить і тишу боронить,
Щоб виплеснуть на зоряні обличчя.
І як же жаль, що темная печаль
Безслідно щезне в силі віковіччя.

Бо вдалині, як в сивій давнині,
Світанок, насуваючись, сміється.
Мечем надій, забутих свілих мрій
Розсік нічне пташине ніжне серце.

Померла ніч. Між тисячі облич
Лежить у світанковій домовині.
І сонця блиск, мов вічний обеліск
Її охоронятиме віднині.

Вона заганяє мене
У віхолу стрімких помилок,
І не сила їй опиратися.
Вона, неначе тендітна інфузорія
Війками непомітно підкрадається
До ураженого кислотою серця.
Вона прорізує ясновидющі щілини
На місці темних очей,
Безсердечно обтинаючи
Невагому млість та вибуховий екстаз.
Витанцьовуючи на гейзері самосвідомості,
Вона залишається непомітною та невловимою.
Золотокрила сарна вертикальних скель серця –
Моя гордість.

Яскрава свічка гине теплим жаром,
Стоїть свідоцтвом смерті на Землі.
І в темному вікні дзвенять примари,
Мов мертві затонулі кораблі.

В трояндах, захололих від спокою
Жевріють тихі очі півістот...
О, як знущалась доля над тобою,
Мій дорогий розстріляний народ!
Як смертю невідверною блищали
Хвилини льодового півжиття!
Як матері відважно захищали
Останнє з десяти своє дитя...
Чи нишком на пекельному вогні
Його варили з сіллю в казані...

Хіба це люди? Люди це чи звірі?
Хто їх довів до цих страшних висот?
Хто винен, що їх душі помарнілі
Вже душі не людей, а півістот?

Найбільше – варвари розореного поля,
Що знай співали в щасті та в біді,
Які у них мета, держава, доля,
Які у них турботливі вожді.
Вина у них на совісті зігріта,
Мов з домовини вряджений посол.
Бо не вожді підносяться над світом,
А світ неронів садить на престол.
Вожді ж тим зміям просто підіграли,
Сичали в такт, дивуючи людей.
І кожне те сичання спричиняло
Смертельний подих; тисячі смертей.
І люди винні... кожне мертве тіло,
Яке не ухопилося за ніж.
За те, що світлі міфи не палило –
Померли би всього на день раніш...
І винна я... мої щасливі очі,
Сп’янілі від щоденного вина,
І грім біди, який іще гуркоче...
Але ж не Україна, не вона!