Прош`у, давай обійдемось без сліз,
Хоча струмком з очей летять додолу.
Усі « прощай» повторимо на біс,
За мить Тобі вже стану я чужою.

Благаю, жодних зайвих слів чи мрій,
Дарма, що сни залишаться між нами.
А сльози- просто подих чорних вій,
Останній раз торкаєшся устами.

Не треба сліз, достатньо наковталась,
Прости, що я бул`а Тобі не Тою,
Так необачно в мрію закохалась ,
Сьогодні… Вже стаю Тобі чужою.

Ця зима, що торкалася подихом літа
Загубила всі барви казково-пророчі.
Поцілунком любов не можливо зігріти,
Залишаю весну, а думками - я в осінь.

Там зима чарувала весняним повітрям,
І Твій подих мене зігрівав на прощання.
Не можливо зі снігом поринути в літо,
А ця осінь пекуча, напевно, остання.

І зимові сюжети у спогадах в'януть.
Не весною зустрілись з Тобою, не літом.
Тож не можна ту осінь без болю чекати,
Бо кохання не вміло зиму цю зігріти...

І вирвані листки... Незрозумілі фрази...
Несказані слова у строках телеграм.
Нам не судилось, певно, більше бути разом...
Кричить душа рядком, який не дописав.

Слова всі між рядків... На жаль, не так читались...
Назавжди замовчить мобільний телефон...
не скажемо тепер, навіщо закохались...
Розходимося ми, полишивши цей сон.

Не думай... Не читай... Спинились на трьох крапках...
Продовження десь там втекло за горизонт...
давай повіримо, що раптом так, - зненацька,
розквітне всесвіт... З ним - наша любов.

Ти колись наслідив (пам'ятаєш?) у моїй душі.
Ти колись цілий всесвіт залишив мені в подарунок.
Де тепер ці ліси і моря?.. Там сьогодні дощі...
Куди зникли уста, що у снах залишили цілунок?


Ти колись відчував (чи забув?) стукіт серця (чи ні?).
Ти колись цілу вічність на мить лиш умів зупиняти.
Що навчився кохати колись ,не переч ти мені.
Бо цей дощ проливний не захоче тепер промовчати.


Ти колись (...пригадай...) дарував квітів цілі поля.
Ти колись і вінки із сузір'я вмів плести руками...
А для чого тепер ти на дощ мене знов проміняв?
Адже краплі дощу не говорять людськими словами...