..нести мене у серці кожну мить
тобі, мабуть, вже більше не під силу...
я знаю, як насправді все болить,
це - як живцем сховатися в могилу...
а ще сказав - "ніколи не збагну"
збагнула я ще більше, мій коханий.!.
тепер іду, неначе на війну...
а світ довкола - в чорному убраний.....

коли долонями торкаєшся душі,
коли вдихаєш зранку сонце з мого тіла,
здаються ангели тоді нам не чужі...
земля, здалось, у пульсі раптом затремтіла
коли настане день, сріблясто-золотий,
захочеш далі жити - дико і нестримно!
і поглядом - водночас грішним і святим,-
мене обіймеш так, неначе це таємно.
коли не стане сил, щоб встати і піти,
коли забракне слів, щоб знову попрощатись...
не йди! залиш свої надумані світи,-
дозволь мені тобою тихо милуватись.
коли долонями торкаєшся до мрій,
коли ти перед сном знімаєш свої крила...
коли ти не один... живи! кохай! радій!
тримай щодуху нас!... я так ще не любила....

на землю впала ніч, густа-густа,
з кишень своїх зірки навпомацки виймає,
прозорими крильми міцніше обіймає
і потай виціловує в уста...

як солодко, буває, дрімота
в закохані тіла по венах затікає....
між лабіринтами очей твоїх блукаю,
знімаючи мурашок з живота.

на землю впала ніч, густа-густа,
з кишень своїх зірки навпомацки виймає,
прозорими крильми міцніше обіймає
і потай виціловує в уста...

як солодко, буває, дрімота
в закохані тіла по венах затікає....
між лабіринтами очей твоїх блукаю,
знімаючи мурашок з живота.

чомусь закортіло зірвати весь одяг... й на себе весну одягти...
прокинутись там, де замріяні верби кохали її... там, де ти...

устами припасти до рук твоїх теплих, розтанути в них, наче сніг.
між твоїх артерій розлитись нектаром по тілу у сотні доріг.

за обрій хотілось летіти щодуху, збирати в долонях росу.
сплітати з дощу і придуманих лілій у полі дівочу косу.

упасти долів і забути про відчай, закрити під віями час.
завішати небо (...щоб було гарніше...) мільйонами срібних прикрас.

а ще захотілось тебе обійняти, від спеки й дощів берегти..
із сонцем у квітах в зеленім світанні для тебе лише розцвісти...

горіти багаттям в гарячому серці, продовженням стати у снах.
тобі рушниками любов простеляти, до щастя - хмаринковий шлях.


чомусь закортіло зірвати весь одяг... й на себе весну одягти...
прокинутись там, де замріяні верби кохали її... там, де ти...

Стихало понад гаєм сонце золотаве.
Зникали стрімголов хмаринки між дерев.
Заплутався в гіллі десь вітерець ласкавий.
Здавалось,моє щастя - існує(!) але...де?...
Кров*ю запалало на горизонті небо,
Розлилося луною в душі,мов каяття.
А Ти спитав мене?! Чи все було даремно?...
Розповіла даремно про свої почуття...
Даремно все було , однАково забудеш.
Нехай же Твоє щастя Тебе завжди знайде!
І річ не тільки в тім, що Ти мене (НЕ) любиш,
А тільки в тім (напевно), що я люблю Тебе...

Кожен подих пахне трояндами.
В кожнім дотику Твоїм є квіти.
Твоїх слів букети - гірляндами.
Ніжне серце у мріях сповите.
Кожен погляд - це промені сонця
З Твоїх вій, мов сніг, осипаються.
І в душі зашаріле віконце
Почуттям моїм відкривається.
Вкрай безмежно сумую без Тебе.
Пригадай,як ми вміли радіти!...
Бачу руки Твої,- в них є небо;
В кожнім дотику Твоїм є квіти.

2010

Дозволь мені ніжно впиватись Твоїми вустами,
Дозволь ще хоч раз доторкнутись до надміру мрій.
Я пестити буду тремтячими хвилі-руками
Від кінчиків пальців - крізь зорі - до кінчиків вій...
Дозволь цілувати Твоє найпрекрасніше тіло.
Вгризатись зубами...якщо Ти дозволиш мені...
У спину. У руки. У плоть... так чарівно-невміло...
Й несміло почути на вушко Твоє: Іще ні...
Я хочу почути,як б*ються у грудях вулкани!
Як моє волосся здіймає в думках буревій!
Дозволь Твої пестити руки ,закривши в кайдани.
Від кінчиків пальців (безумно) до краю всіх мрій...

Чи любив? Мабуть,ні,ти ніколи мене не любив.
Так буває - слова надто глибоко падають в серце.
Намалює уява краї, куди ти не ходив.
А насправді в житті усе це нам лиш тільки здається.
Так бажала тебе, пригортала завжди у думках.
А мене ти убив, поховавши на цвинтарі мрії.
Я тобі подарую весь світ! Принесу на руках
Всі скарби на землі, тисячі років щастя й надії.
Чи любив? Радше,- ні. Ти ніколи мене не любив.
Так буває, що сон зостається в реальному світі...
Ти мене в своїм серці колись уночі утопив.
Потім словом спалив і розвіяв мій попіл із вітром.

Я можу щоночі до Тебе приходити в снах
Й кохати безумно.
Палати вогнем і згоріти у Твоїх руках
Тобі вже не сумно?
Я можу щодня прилітати до Тебе в думки,
В них жити роками...
Злітати...торкатись устами Твоєї руки.
Кохай до безтями!
Я хочу морозом Тебе малювати на склі.
Щоб бачили хмари.
Я можу себе відродити на ТвОєму тлі.
Я-Твоя примара.
Я хочу щомиті вмирати від Твоїх очей...
Забути про світло.
Торкнутись до ніжних,гарячих, до сильних плечей.
Й воскреснути вітром.

Как хотелось дожить до рассвета!
Солнце краешком ока узреть...
И почувствовать жар,тёрпкость лета!...
И как птица - над полем лететь!
Досмотреть бы закат...(...эти краски -
Словно кровь за тенями лесов...)
Волноваться в преддверии сказки.
И любить переплёты цветов.
А побыть бы похожим на ветер!...
Просто так по траве убегать.
Так хотелось дожить до рассвета...
И с рассветом... в росу исчезать...





Всем безвременно умершим посвящается.

Якби Ти лиш вірив,як часто мені стає сумно...
Коли на світанку не хочу відкрити очей.
Коли мою душу ятрять лише мрії бездумні.
Буває так складно простих зрозуміти речей.

Якби Ти лиш вірив тривозі,що серце картає!
Тоді б Ти побачив цей відчай у моїх очах.
Життя мою душу-мов книжку листочки - гортає.
Й веде мої ноги по твоїх ще теплих слідах.

Якби Ти лиш вірив,що інколи душу тривожить.
Я очі закрию,щоб знову побачити сон,
В якому мій ангел до мене додому приходить.
І просто чекає всю ніч біля моїх вікон.

Якби Ти лиш вірив... як часто цей сум роз*їдає...
Якби тільки знав... Якби Ти лиш повірив мені!
Та тільки життя на стежках мої дні розкрадає...
Та молодість вічна буває лиш тільки у сні.