Потяг, мов течія,
Яка несе:
Кому дівчину, лелечиху,
Кому хлопця, лелека,
А мамі – серцебиття,
І не важливо куди він їде
Туди
Чи звідтіля.

Повітря пахне
свіжим молоком…
Коня хмар загнали.

Зимно дихає вітер…
Скло
побачило.

В голубому небі
хмарина вежу будує…
Білий кінь до принцеси скаче.

Зубами здираєш із губ
Осіннє листя
Забутого поцілунку…
Серцю зимно стає.

На бурштинову сльозу
сонце сіло…
Дерева усмішка.

Трави до ранку
танцювали…
Спітніли.

Літаки п’ють
нектар сонця…
Трутень заздрить.

Хутірні блискітки
небом розбіглися…
Місяць колядує.

На вершині гори
равлик місячним сяйвом
бавиться…
Дитина казку просить.

Чом Ви, Мамо, на квіти так пильно задивились?
Дивлюсь, як на пелюстках зморшки з’являються.
А навіщо Вам це?
Бо не можу їх бачити на твоєму чолі.

Я – дитина!
Домалював фантазії роги
й злякався.
Напевне дитина.

Я – юнак!
Домалював фантазії обличчя
й закохався.
Напевне юнак.

Я – молодий!
Домалював фантазії ноги
й заблукав.
Напевне молодий.

Я – дорослий!
Домалював фантазії кулак
й стійко терплю її побої.
Напевне дорослий.

Я – старий!
Домалював фантазії роги
й регочу з неї.
Напевне старий.

Де край у полонини?
Там, де вівці перелічені?
Де край у полонини?
Там, де небо хмари до смерек припинає?
Де край у полонини?
Там, де зорі росою вмиваються?
Де край у полонини?
Там, де вітер із бескиду вовком виє?
Де край у полонини?
Там, де сопілку гуцула чути!

Одягла сина у вишиту сорочку,
Спровадила до нареченої,
Сіла, а голка й досі руки коле...

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
І тут рибина,
І там рибина.
Та чайка уподобала собі кита.
Сіла на нього, та й дзьобає потроху,
А чи з’їсть?

Кит пливе морем.
Випускає фонтани.
Співає свою пісню.
Але щось його муляє.
Озирнувся, аж то чайка
Спину дзьобом длубає.
Пірнув кит на глибину.
Піднявся на поверхню,
А чайки немає.
Знову пливе,
Знову фонтани випускає,
Знову пісню співає,
А спину ще більше муляє,
Чайка ж бо з неї нечисть збирала?

Чайка летить над морем.
Скільки можливостей навколо!
Там рибину спіймає,
Сям рибину спіймає,
А все свого кита виглядає,
Який би не пірнав!

На твоєму весіллі
Гори додолу втоптали,
Черевики подерли
І росою їх напоїли.
На твоєму весіллі.

Ти, калино,
Намистини червоні
На груди лебедині
Зронила,
А одну намистину,
Та й за пазуху.
На твоєму весіллі.

Віддай, пастуше, ягня,
Віддай, небо, зірку,
Щоб не забувала
Пара молода,
Коли гірко.

На твоєму весіллі
Дівчата сльозами діл поливають,
Щоб пилюка за ногами не бралася,
Коли коломийка тобі коси заплітає.
На твоєму весіллі.

А ти така молода, як ягода неспіла,
Не поспіла, та й стемніла,
Уже коштувати можна,
Кому солодко,
А кому гірко.

На твоєму весіллі
Роси, як сльози,
А сльози,
Немов житом посипано
На довгу дорогу
Гірку.

Кам’яні сади
без застиглого сторожа,
який знайомий
із місцевими примарами…

Сонце випалило більше знаків,
ніж існує звуків,
бо дієслова до історії
перманентні…

Кам’яні сади не цвітуть,
щоб їхні сліди не вистежили
людомудри із лупами…

Стеблини-антени трав
транслюють музику цикад…

Життя записане на волосині,
що летить по вітру…