Две стороны медали -
радость и беда
по жизни бродят бок-о-бок всегда...
Веселье людям дарят и печаль.
Их розделить не получается...
А жаль...
2011р

В голове белеберда,
только это ерунда.
Раскладу мозги по полкам,
чтоб работать ими с толком,
звивины прочищу складно,
их проветрю - да и ладно...

Чтоб мозгам хотелось жить,
надо с головой дружить!

Живи щодня, немов востаннє…
Цілуй, неначе перший раз…
У серці бережи кохання
таке чутливе до образ.

Його, немов пелюстку ніжну
троянди в відблисках роси,
оберігай від віхол сніжних.
Люби й любов у світ неси…
22.06.11

Думками переповнена свідомість,
Я в мріях лину у далекий край.
Сказати хочу «почекай», натомість
Із вуст зривається гірке «прощай».

Як хочу я, щоб ти пішов зі мною
В мій світ, який придумала сама.
В цім світі не буваю я сумною,
Туди забула шлях німа зима.

Якби могли ми взятися за руки,
Ввійти в це царство, у любові світ…
Та серце обривається з розпуки.
Самотня я продовжую політ.

Лише надія душу зігріває,
Любов безмежна прибавляє сил.
Туди дорогу кожен сам шукає,
Всім серцем лине на обрубках крил.

Туди дійдемо різними стежками,
Як вперше, знов зустрінемося ми…
Ти зараз не тримай мене, благаю,
А на останок ніжно обійми.
2011.

Вона сиділа і тихенько плакала ,
Прокусуючи ніжні губи в кров.
І раз у раз з щоки сльозинка капала,
Прозора й чиста , як її любов.

Вона не знала ще палких обіймів,
П'янаих цілунків, що спиняють час.
Хтось розтоптав її рожеві мрії.
Чомусь промінчик у очах погас...

Щеміло юне серденько і плакало,
Йому світ чорно-білим став умить.
Безмежне горе з щік сльозою капало.
Вона не знала, як їй далі жить...
2011р.

СТЕЖКА ДО БОГА
Йшов широким шляхом подорожній,
Йшов давно, не знаючи мети.
І невтомно при зупинці кожній,
Всіх питав, де щастя віднайти.

Часто він в дорозі спотикався
І збивав кістляві ноги в кров.
Та зусиллям волі підіймався
І долав свій шлях крізь сльози знов.

Він блукав не день і не годину,
Йшов цим шляхом все своє життя.
Іноді не схожий на людину
Поринав у п’янства забуття.

Потім знов з багнюки вибирався,
Гордовито плечі розправляв.
На шляху широкім він зостався,
Ним повільно далі ковиляв.

Та бували і щасливі миті,
Коли в серці ожива любов.
Згадував тоді він дні прожиті,
Зазирав в минуле знов і знов.

Тішився, що підростають діти.
Рідні поруч, вже й онуки є.
Тільки б жити і життю радіти…
Щось душі спокою не дає.

Вже й сивина закралась у волосся
І непомітно старість підійшла.
Йому ж ніяк і досі не вдалося
Знайти дорогу, що у рай вела.

Широким шляхом йшов усе життя,
Лиш на обриві довгої дороги
Збагнув незмінну істину буття:
Вузенька стежка – справжній шлях до БОГА!

2011р.