Слова не скласти у дотик,
Твій погляд я нічим не заміню,
Ти рідним став, мій котик,
Ти грієш краще проміню!
Слова не скласти у поцілунок,
Коли торкаєшся губами моїх губ,
Ти від Бога нашого дарунок,
Без тебе, наче скрегіт труб.
Слова не скласти навіть у розлуку,
Її ти сам хотів відчути,
Подарув кохання муку,
Не можу я тебе забути!

Крізь віщі сни,
Де ти і я,
Лиш поясни,
Чом не твоя!
Крізь спів пташок,
Крізь безліч слів,
Моїх думок,
Де ти зітлів...
Ти вже не тій,
Крізь порожнечу,
Бо вже не мій,
Даруєш втечу.
Вона заплаче,
Я ж мовчу,
Ніщо не значу,
Не кричу!
Крізь погляд дивний,
Що мовчить,
І голос тихий
Ледь тремтить.
Сопілка грає,
Чуєш звук?
Вона лиш знає
Серця стук...
Крізь шум дощу,
Крізь крапель стук,
Що по кущу тремтять,
Цей звук...
Ти чуєш, так?
Ти не забув?
Це віщий знак,
Таким він був...
Крізь віщі сни,
Що промайнули,
Лиш поясни,
Ми ж не забули!

Безмежжя слів - моя стихія,
Без волі - я раба тіней,
Твоє кохання - просто мрія,
А наша дружба - просто клей!
Без музики - як та пустеля,
Без книги - наче без води,
Без тебе - без шпалерів стеля,
Неначе яблуня, з якої зірвані плоди!
Без сміху я - неначе ніч,
Без снів, неначе без кохання,
Без тебе - здолана я Січ,
Та я чекаю ще зізнання!

Подарував німецьку шоколадку,
Я червоніла, наче від вина,
І ось зайшла в медичну я палатку,
Між нами виросла війни стіна!
Я думала, ніхто не помічає,
Що про кохання знаю тільки я,
І думала, що й він не знає,
Бо то була любов лише моя!
Я червонію досі, скільки ж років
Минуло з того часу, порахуй,
Й не пило те кохання наших соків,
Зозуля, полічи, зозуля, куй!
Ще й 20 років не було, таке дівчисько,
З рушницею, у формі, гарні очі,
А він... простий сільський хлопчисько,
Що мріяв може про шалені ночі!

Обрив, війни стіна і все скінчилось,
Його ховали під гарматний дим,
Дівчині тій ніщо не залишилось,
Як цілуватись вперше і востаннє з ним...

Люди, схаменіться, ще жива
Україна наша, не продалась,
Подивіться на плодючії жнива,
Вона наша і вона зосталась!
А ми топчемо те рідне, дивно,
Не цінуємо багатої культури,
І в очах ще наших якось димно,
А герої йшли і на тортури!
А боролися вони за нашу волю,
За життя у мирі й згоді,
Натерпілися страшного болю,
А у наших силах сказать "Годі"!

Де тебе шукати,
Де тебе знайти
І кому казати,
Що пішла в віки?
Україно рідна,
Де твоя земля,
Покажи, що гідна
Й краща від "Кремля"!
Знаю, де шукати,
Знаю, щи ти є,
Треба повставати
Й повернуть тебе!
Де твої герої
І чому мовчать?
Нам не треба зброї,
Просто прокричать:
Слава Україні
І героям слава,
Щастя у калині,
Є наша держава!

Ти знаєш, у тобі розчарувалась,
Бо я кохала у тобі героя,
Невже сама собі зізналась,
Неначе різко вийшла із запоя.
Я твій портрет в душі намалювала
І риси щастя приписала всі тобі,
Сама себе тобою зчарувала
Й відчула муки у душі, в собі.
Я малювала нас з тобою у подружжі
І плакала, коли вривалася реальність,
Ми по одинці, бо не разом, мужні,
Та про яку я мовила запальність?..
Бо не горів в душі твоїй вогонь,
А я палала почуттями сильно,
Та ти й не згадував мене либонь,
А я дивилась за тобою пильно.
Перестраждала, переплакала, втомилась,
Я зрозуміла - ти не мій герой,
І якось дивно почуття перегорілось,
То маже й справді, був якийсь запой.

Я ні скажу своїм надіям,
Навіщо боляче робить?...
Я ні скажу своїм всім мріям,
Не стану я себе дурить...
Почую спів того я гурту,
Який колись любила так...
Пошлю усих колись до чорту,
І стану малювати мак...
Червоний буде він, яскравий,
Я пристрасть намалюю так,
Можливо буде дуже гарний,
Отой не скошений ще мак.
Червоний колір - то надія,
В яку не вірю більше я,
Червоний мак - то може мрія,
А може мрія вороття...
Та не повернеш час назад,
Коли його вже упустила,
І не посадиш з маку сад,
Коли так душу зачепила.

Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не зігріває душу теплий чай,
Неначе серце вітер вириває,
І розумієш, не потрапиш в рай.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли палає літня спека, не мороз,
Неначе рідний голос десь лунає,
Або це починається невроз.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не віриш тим, кого любив,
Хоча те вогнище іще палає,
Бо ти ж за нього так молив.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли кінець приходить сподіванням,
Життя бездушно сторінки гортає,
Знак оклику із знаком запитання!

2011

Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не зігріває душу теплий чай,
Неначе серце вітер вириває,
І розумієш, не потрапиш в рай.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли палає літня спека, не мороз,
Неначе рідний голос десь лунає,
Або це починається невроз.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли не віриш тим, кого любив,
Хоча те вогнище іще палає,
Бо ти ж за нього так молив.
Ви знаєте, як холодно буває,
Коли кінець приходить сподіванням,
Життя бездушно сторінки гортає,
Знак оклику із знаком запитання!

2011

Закриті очі, ковдра тепла, поруч ти,
Так добре на душі ще не було,
А ти міг би від самотності спасти,
Та це наснилося мені і сердце загуло.
Ти янгол мій, хоча про це іще не знаєш,
Ти завжди поруч, у моїх думках,
Хоча на мене зовсім не чекаєш,
Але ми часто зустрічаємось у снах.
Так тихо вдома, всі думки про тебе,
У дім цей ти ніколи не ввійдеш,
За надто скромність я картаю себе,
На самоті я плачу й ти самотньо йдеш.
А я ховаю свої очі, бо кохаю,
Можливо ти цього й не помічав,
Лиш привода побачити шукаю,
Й не мрію, щоб на мене ти чекав!
Мені достатньо просто відчувати,
Що ти покличеш, мовчки я прийду,
Я не залишусь в тебе ночувати,
І почуттів твоїх до себе не знайду!
Мені достаньо просто розмовляти,
Щоб чути голос твій і тільки твій,
Щоб мовчки плакать і себе картати,
І лиш собі казати, що ти мій!

2011 р.