Ми з тобою надмірно ніжні,
Ніби панди в тісних вольєрах,
Ніби Анди, що осягнули
Всю надмірність бескидів синіх.

Стану тінню твоєї тіні,
Спломенію твоєю плоттю,
Ніби знаю, що буде далі...
Ніби вірю, що завтра буде.

2013 р.

Ні, тато з дому не піде!

З відкритих вікон дме у WEB'і,
Ти твітишся з якимось бейбі
І закарлюки сухоребрі
Складуть до купи при потребі
І TNT & "ТНТ".

Болить? І хай собі, пусте.

"Твоє волосся не руде,
А сонячне, мов хутро Бембі", -
Муркочуть кошенята вербні.
Лавина не сповзе із Гемби,
Літак зупиниться у небі...

І тато з дому не піде.

2013 р.

Моє місто - суцільне багно і бетон.
А неонові вивіски - млосний перетин
Між багном і бетоном. Або ж це браслети
На зап'ястку з татушкою "My Corazon"?

Що не стовп, то поранений воїн. Стоїть,
Бо тримає надірваний нерв телефонний.
Ти стріляєш у ніч, я підношу патрони
І цей бій не спинити вже кілька століть.

Знай, населення мирне тоді, як хропе.
Хто не спить, ті - підпільники та партизани.
Ти ніколи не бачило Ніцци й Лозанни.
Або що там іще? Катманду, Сан-Тропе...

Місто з містом не стрінуться на рандеву,
Тільки люди уміють дружити містами.
Оповиті асфальтовими пелюшками,
Ми стікаємо в ніч, мов роса у траву.

Мимохіть позіхаю. Прокинусь на мить
І одразу тікаю назад у видіння,
Де бетон у багні пророста, мов насіння,
Де до ранку не гаснуть неони суцвіть.

2013 р.

Знов плісняву неба сиву прокреслить біліший слід.
Літак пробиває хмару і далі летить на схід.

Ти дивишся в неозоре крізь крихітні скельця сліз.
Літак пробиває хмару і далі летить навкіс.

Усе, що зміряв роками, віднині - єдина мить.
Літак пробиває хмару і далі летить, летить...

Це у них Кобо Абе, а у нас - з дуба в граби...
Чорнозем - не пісок, навіть зло проростає.
І рясніє зело, і мовчать скіфські баби,
І нічого святого у серці немає.

На сорочці стежки. Ще не ходжена жодна.
Чорні, білі та кров, де джерелиться біль.
А життя перемеле і жито, і жорна
В кокаїновий пил фудзіямових брил.

Мелодійна журба озоветься луною,
Генетичне багно сколихне гексаген,
Щоб за нашими спинами стали стіною
Самураї останніх подільських легенд.

Кохаю. Cлово це хрипливе
Сьогодні більше за усе,
Що я тобі сказати мушу.
Перлинкою в кімнатній мушлі
Тебе до рук моїх несе.

Льодяникове I Love You
Облизує лютнєва хвиля -
Така потужна і безсила.
Я шепочу тобі люблю,
А ти не чуєш за припливом.

2012

Ми вперше зустрілись по смерті в Вероні
У тебе ще й досі холодні долоні.
Там лінія долі веде до любові,
А далі не видно - все стерте до крові.

Мабуть ми боялись повірити в щастя,
Бо грішне одразу ставало причастям.
Молились і змилились на мелодраму -
Ікону з екрану останнього храму.

Хоч встигли таки досапати цю party
Для тих кому за... боронили кохати.
У відчаї серце розхитує ребра -
Нікому, нічого, ніколи не треба.

Колінкую твоїми лінками,
Надсилаю молитви блогу,
Піксельованими сторінками
Огортаю свою тривогу.

Що шукаєш у нетрях байтових,
Хто цілує твої жипеги?
Задля чого на шлях он-лайновий
Ти кидаєш, мов крихти, теги?

Відчини-но вікно, не браузер,
Скільки лайків у неба сині.
І постав програвач на паузу,
Чуєш, падає лист осінній.

Віртуальна принадність зраджує -
Безтілесні печаль і втома...
Відчиняю, з порогу кажу:
Юсь, привіт! Я нарешті вдома!

2011 р.

Несила пам'яті згадать усіх, кому
У цьому світі встигли завинити.
Слабинку б дати, хоч на мить, тому ярму,
Яке серця втомилися носити.

Навряд чи діждемся пробачення, коли
Не знаєм, в кого слід його просити.
Як там у класика? "Хіба ревуть воли..."
Так то воли! Їх легше зрозуміти.

2005 р.

Пильнуйте ніч. Коли вона прийде,
Замайорять пітьми бентежні стяги.
І лицарі сумнівної відваги
На честь її співатимуть рулади,
На честь її складатимуть балади...
Пильнуйте ніч, коли вона прийде.

Тамуйте подих. Раптом це усе,
Що нам від неба лишиться на згадку:
Ковток повітря - свідчення достатку.
Все інше - морок, що ховає вади,
Все інше - порох, що воліє влади...
Тамуйте подих, раптом це усе.

Чекайте день. Він буде осяйним,
Якщо його побачать ваші очі
До сутінок іудиних охочі.
Втім, сонце пробачає чорні зради.
Втім, сонце - до Христа, а не заради...
Чекайте день, він буде осяйним.

2005 р.

У оркестровій ямі почуттів
Сидить цвіркун і грає менуети.
У порівнянні ми усі - поети.
Ну, а без порівняння й поготів...

2009 р.

Закодовані закордонами.
З перестиглих медово крапле
Усвідомленими судомами
Та казковими крібле-крабле...

П'ятикутник затиснеш кутніми,
Самовпевнений дегустатор.
Що із того, що не підсудні ми?
Для багаття - не забагато!

Астенічними тель-авівами
Заримовані всі дороги.
З переливами линуть ринвами
Зливи, сльози, пісні, тривоги...

Три мости перекреслять речення,
Де в іменника берег скельний.
До побачення, моє зречення.
Може, стрінемся в снах пекельних.

2010 р.

Сармати, гуни, царські скіфи!
Піняву кров бурхливих рік
Всотали щедро наші міфи,
Ще й відригнули... п'яний сік.

Хто п'є його? Царі-горохи!
Бач, степову шорстку щоку
Провидці нової епохи
Товчуть ціпами на току.

Тече ручай. Неквапним плином
Свої окраїв береги,
Припалі пилом і полином.
Сни забуттям його нудьги...

2007 р.

Пекельна ніч, у неба на столі -
Запліснявілий місяця окраєць.
Апостоли знімають постоли
І ноги босі відпускають в танець.

Так гають час, щоб зупинити мить.
Бо вірять, він не пройде стороною,
Єдиний, хто очистить-роз'ятрить
Земну коросту з попелу та гною...

Та пусткою лежить Чумацький шлях,
Сіль зоряна під колесом не рипне.
Нікого! Тільки сльози на очах,
Гарячі, мов дощі метеоритні.

Десь у імлі курличуть НЛО,
Збираючись в міжгалактичний вирій.
І раз у раз Іудине чоло
Забруднює послід радіаційний.

2006 р.

Тарас, таврований хрестом,
Стогнав вірша вікну навпроти.
Серпневі промені скорботи
На шибку тиснули снопом.

Ще животіло сиве сонце.
І я питав у нього - хто це?

А ще й себе тоді не знав!
Та відчував і я, малеча,
Як той гаптований предтеча
У сірих сутінках вмирав.

2007

Діти котяться швидше, ніж м'яч,
Десь позаду лишаючи втому.
Кожен з них ще упевнений в тому,
Що не має закінчення матч.

Дике поле чекало давно
На орду, це прадавнєє лихо,
І тому так покірно і тихо
Їй під ноги лягло, мов рядно.

А прудка галаслива юрба
Прокотилась і впала за обрій.
Навіть крики, дзвінкі та хоробрі,
За відлунням сховала журба.

Трави стоптані вітер підняв
Край воріт материнського лона.
Та ніхто ще сюди із полону
Протилежних воріт не вертав.

2007 р.

Cценарій нашого безсмертя
Ще не написано.
Хоча...
Я у чернетках зустрічав
Знайомі прізвища.
Відверта...
Брехала сука з постамента,
Що дерся в небо.
А в очах...
У пройд захмарних світ шкварчав.
Пательня сьомого...
мольберта!

В котлі морського кодла
Скипала піна біла.
Вітри ламали щогли,
Вітрила мали крила.

Слід в синьокрових шквалах
Лишало птаство ткане.
Вже й той зника, мов спалах...
Чи тоне він, чи тане?

2003

Занадто коротка шворка.
До того ж - навік під струмом.
Про нього завжди промовка
У люду, що диха сумом.
Під шаром рудої фарби
В іржавих болячках шкіра.
Лишень спалахнули фари,
Я бачу зіниці звіра.
В його напівтемнім шлунку
Витравлюється свідомість.
Тут клунок лежить на клунку,
І старість плює у совість.
Погиркує вовк сталевий,
Приручений хижим віком.
Протерті до дрантя нерви
Кондуктор лікує криком.