Червоне.
А за вікном - червень.
Сонце нанизує день алгоритмом осяяння.
Черлені щити поблискують десь у минулому.
Через прокляття часом гукають чомусь самітники.
Черес набитий порохом.Чорні Хлопці сигналу чекають спрагло.
А за вікном - злива.Часом погримує.Блискає.
Серце підтримує ритм у звучанні:"Осанна!"
Часто і важко дихає буря у спину.
А за душею - тиша.
Скарбом у затишку лагіднім тшиться доля.
Чистий лишається час.
А натомість невпинно
Сном ще не здійснених мрій
Тихо снується основа
Аж через давнє -
Кріпися!
Чути трембіту.
А ти не вагайся -
Світлій!

2012

досвітні дощі стають нормою
не додають прикрощів перед п"ятою
на світанку вчинитись багатою ще на одну традицію
змити дощами чорне в Господньому Фотошопі
так само раптово зникнути
не сумувати
і для очей радість
тіло здригнеться в ритмі потужної ніжності
щезнути в мокрих травах
під акомпонемент небувалої свіжості
ще один твій світанок сховати у грудях
натопу не віддати ні билинки
ні найдрібнішого цвіту
ні кущика
ні крапелиночки

дихай вільніше
час у тобі
прокидається

2012

була схована
від світу
за третьою водою,
на третій горі;
вітри
не підпускали до неї
мисливців;
п"ять смерек
пильнувало
тих вітрів...

жила
сама в собі,
аж поки дорога покликала
могутнім гамором світу.
і вона зійшла
з вершини вниз,
і переступила
через третю воду,
уже відаючи,
що назад вороття -
не буде...

смереки зрубали.
випустили вітри
на волю,
а вони - шаленці...
видувають душу з людини
вмить...
і не захищає вже
третя вода...
і вершина
осиротіла назавжди...

і тішиться здобиччю
вбогий немудрий мисливець;
навіть не звіролов,
а так - аматор...

має перетліти
душа
до останку,
бо так і залишила вона
там,
на вершині прозрінь
домівку,
і вже немає туди
вороття,
хоч і кличе,
час од часу,
повертаючи в душу притомність:
"Вербо Яра,одчинися!
Анна-Панна йде..."

2011

Буває так,що хтось бере за руку,
веде вперед надійно і сміливо,
і впевнено спрямовує дорогу.
Не треба ні про що переживати.
Минуле вмерло самохіть,природно,
неспішною завершеністю долі.
Буває - так.
І треба розуміти,
що все на світі має свій початок,
і все колись закінчується вчасно.
Лиш Небо те саме до нас,постійне.
Міняє кожен день своє обличчя,
але ніколи нас не полишає
самих на себе.
Добре - бути дітьми,
захищеними силою Любові.
2012

Крихкий і пахучий коржик
мого дитинства.
Зблиски старої лампи.
Мамина пісня крізь сон.
Вітер трясе світами.
Тремтять дерев"яні стіни.
Ватра гуде - скаженій
віхолі в унісон.
Запахи диму,ялиці,
печеного хліба
терпкі й неповторні.
Ніч.
А тривоги нема.
Боже мій!
Були ще дні попереду -
чорні.
Доти людина щаслива,
поки вона - не сама.

Білої ночі мить,
зимової туги.
Час не міняє звичок,
просто бере своє.
Вороже мій,
лишаюсь для тебе другом.
Не поховай навіки
все,що нам Бог дає.

2011

Озветься час.
Дрібними копійками
поверне решту всіх великих прагнень
і намірів ,направду, геніальних.

Не буде з нами давній подих ласки.
Минулося.
Мелодії вінчальні
під купол храму люди не приносять-
співають їх дорогами й корчмами.

Лиш те,що зараз.
Мить.Прозріння.Подих.
Одне на двох болюче розуміння
про незворотню і навічно-
втрату.
Одна на двох-
ще радість - вже прощання.

Розіпне день.
Одне на двох - зітреться.
Загубиться між плетивом марноти.
Не стане почуття,щоб відлунати,
відбутись щастям молодим,дівочим...

Мій любий Боже!
Чуєш?
Я не хочу
від нелюбові гинути намарне!
2011

лист горіховий
згуком терпким
війнув
до ноги
пригорнувся
мокрий
мов загублене кошеня
заячало у серці
жалібним плачем

плечем
зачепила оголене віття
три горішки
підняла
сховала в кишеню
споглядаючи небо сире
що про світло забуло
мовчала
впліталася в дощ

і прощалося серце
в золоте і багряне
обгортались усі мої згуки
руки
шукали тепла
не знаходили
мерзло у грудях ячання
кохання
впало в сплячку

надовго
аж поки довершиться вік

2011

коли гупає яблуко
лунко об землю вдаряючи
ніби хоче відлунням
у серці відбити вічність
бо так у садах України
яблука падають в ніч
з року в рік
неперервно
коли тріскається від сонця
горіхова шкаралупа
а випасти має
свіжий твердий горішок
випасти в землю
щоб завтра продовжити рід
коли сонце встає щоранку
розгладжує зморшки зажури
що за ніч на землі
набрижились
світлом розгладжує
ласкою
дар повноти зберігаючи
тоді я й сама на хвилю
стаю переспівом вічності
приймаючи в серце
глибоко
смак
достиглого яблука
і терпкість
міцного горішка
світлом розгладжую зморшки
(душа їх у ночі назбирує)
стаю відлунням відлуння
щоб вічність
не замовкала

Встану удосвіта.
Відслоню фіранку,
щоб день увійшов у хату.
Візьму до рук лопату.
На перехняблених гурмах снігів
карту стежок намалюю.
Піду наношу води.
Живність голодну і спраглу свою
напою-нагодую.
Кину під піч наруч з дровами,
кілька смерекових,
а решта букові.
Настружу сухої тріски.
Сяду навпочіпки,
печі прадавній вклонюся.
Черкне сірник,
і вогонь у печі
тихо й нестримно сяйне,
розгориться.
Підуть блукати думки мої
разом з димами...

Коли бачиш людину,що в неї коло губ за привітною посмішкою - маленька гірка складочка...
Коли спостерігаєш,як лагідно і тепло плине розмова - а очі залишаються сумні...
Коли зустрічаєш веселу щасливу посмішку,але вмить розумієш,що за нею ховається самота...
Коли читаєш в очах біль...
Коли чуєш в голосі відчай...
Коли розумієш мову розтривожених жестів...
Коли слухаєш,як звучать мелодії душ,вмієш розпізнати значення кожної ноти...
Коли впізнаєш знаки часу,хоч не маєш сили їм запобігти...
Коли мовчиш там,де тисячі голосів нарікають на життя й шукають винних...
Коли намагаєшся кожного ранку побачити небо...
Коли вчишся прощати і забувати людям так,як це дозволяє повнота любові...
Коли не чекаєш і не просиш зовсім нічого для себе самої...
Коли не вмієш зрадити...
Коли не можеш співчувати фарисейству...
Коли сподіваєшся допомогти...

Так!Тоді ти - любиш!!!

2011