слова вже натягнуто впоперек горла
і линву напнуту ніхто не сіпне.
тиша стікає, така прозора!
аж шиби на вікнах тріщать від неї.

піди задля неї, піди за нею.
і праву підстав, як учили, за ліву.
крокуй обережно Є2-Є4,
блукай коридорами власної віри.

лиш погляд не зрадить, а порух – не видасть,
та кожен наступний дедалі складніший.
Дедалу колись теж бо снилася прірва
обірваних шворок й неписаних віршів,

несказаних слів і усього, що «недо- »
так млосно і мулько ховай попід шкіру.
і линва бринить – то вертають у небо
скрипкові ключі з далекого Вирію.

а кроки вростають чужими молитвами,
любов – насправді не має причини.
десь пише листи повітряним зміям
маленьке дівча з твоїми очима...

2011

Ходім, моя мила, сьогодні гуляти дахами,
І дощ вже не дощ – а великі свинцеві рибини,
Проорюють небо під нами і небо над нами –
Порепані черева їхні стікають між ринви.

Ходім, моя люба, сьогодні гуляти дощами,
Моя Магдалино, з очима гіркого мигдалю.
Рибини вкривають це місто своїми тілами,
Вони відливають героям свинцеві медалі.

І дихає осінь крізь шиби готельних кватирок,
І плачуть над нами в готелях старі нумізмати
Це срібло стікає війною, проходить пунктиром,
Вростає в долоні й забуті розхристані мапи,

В цей світ, що замішений густо не ними й не нами
В цей світ, що так щільно обтяг нас, неначе лускою,
І в дощ, що розіп’ятий в небо стікає дахами,
Ходім моя мила, гуляти, облиш парасолю…

2010

Хтось малює твої дерева,
Хтось цілує їх доторком пальців,
Так бо леза нагострені плачуть,
О, моя королево!

Знову й знову приходиш снами,
Так, що тиша вростає у вічі,
Мов цикуту, ковтаєш вічність,
Ким сьогодні ти станеш?

І стікають у ніч червневу
Всі слова неприборкано горді,
Що колись запеклися на горлі,
Плач, моя королево!

Й проступає комусь під шкірою
Гостро пам‘ять дощем попід ребра,
Хтось малює твої дерева –
В незнищенність вірує.

2011