У мене їде дах...Він просто точно не на тому місці, на якому має знаходитись...
Їде стрімко,швидко,не оглядаючись назад, не звертаючи уваги на перехожих, на людей, що звикли пересуватися автостопом.
Не звертає уваги на пейзажі за вікном та прогнози погоди...
Рухається за південно*західним вітром.
Роза вітрів.
Їде слідом за мертвими білими кульбабками, дирявими крильцями метеликів...тих, що сидять у мене за шибкою і тихенько воркочуть.
Воркочуть, а потім , схлипуючи п*ють холодний зелений чай. чай...зелений...то як мох...Вологий мох...
Цікаво...а мох мріє?.. у нього є душа?..
та зараз не про те...
Мій дах їде...їде...їде підйомником прямісінько у небо...
Помаранчеве небо із запахом ванілі...
Воно точно мріє...і у нього є душа. моя душа...
Але я не чую про що воно мріє...Небо рідко зі мною говорить..
Можливо то все навушники?...Tequilla Jazz...
Світло б*є прямо в очі...і від того ще більше хочеться спати...