Достигла бузина; жилось дитинству
так мирно у печері синій. Там, де стежка
Покинута, тепер трава брунатна й дика
Нечутно листя шепче на деревах.

Немов вода, що каменю торкається ледь чутно -
Так дрізд співає в лісі, і вівчар
Іде за сонцем мовчки, а воно
Лягає важко за осінній пагорб. 

Ось синя мить, і тільки в ній - душа
Лякливий олень тихо підійшов до краю лісу.
В долині - лиш похмурі села й дзвін старий.

Усіх років цих темна пам'ять; перед нею
Схиляєш голову з благоговінням.
І перед осінню та холодом в кімнатах,
Де світлом дзвонять кроки у блакиті.

Скрипить вікно легенько; аж до сліз
Щемить у серці, коли бачиш цвинтар
Покинутий на пагорбі; і пам'ять
Легенд, що їх почув колись. Та часом
Душа світліє, як, бува, згадає
Людей безжурну радість, і красу
Тих тьмяних золотих минулих днів.