Світлини в підгаєцькому підземеллі


Фірма

З комірки з переляку через лаз
гайнули так, що заблукали враз.

Красава

Я вам казав: не побіжу я — пас!
(у бік Блуда)
А цей мене по пиці… Дикобраз!
Ще й так пришвидшив, що нога — у лет,
за нею друга. Цей кордебалет
ніколи не забуду, бо ж униз
летів я, мов обірваний карниз —
в пилюці, з гуркотінням, а відтак
на плитах розпростерся, як бабак
зимою перед сплячкою в норі.
Світили зорі начеб угорі…

Блуд

То іскри із очей твоїх! Ха-ха!
Як говорив у цюпі наш пахан,
захочеш феєрверку, то нарвись
на того, хто могутню має кисть
і спритність леопарда у стрибку.
Ось ти й нарвався, бо давно «ку-ку!»

Фірма

Хто бовдур тут, гадати ще не час
Рятує не порушений баланс
між дурнями й розумними. Авжеж!

Красава

Фірма, ти шо тут, у норі цій, треш?
Наземна філософія — пусте,
як під землею страх твій проросте
і вчепиться корінням у язик.
Молотимеш дурне, поки гаплик
тобі і нам не буде завчасу.
Вже краще б…

Блуд

Цить! Побачив я косу…

Фірма

У темноті?
(Сміється)
Ти шо у нас кажан?
Оце тобі також за брехні бан,
хоч я добряк і пику не наб'ю.

Блуд (загрозливо)

Шо-шо!

Фірма

Кую, кую, кую, кую!
Ну, себто визнаю себе дурним.

Блуд

Це інша справа…
(Різко вказує рукою)
Просвіт там — за ним
красуня промайнула.

Раптово в підземеллі світлішає, чути жіночий сміх, а потім перед домушниками з'являється жінка в короткій сукні з глибоким декольте.

Красава

Ой, руда!

Блуд

Як я люблю — з балконом і худа.

Фірма

То пейзажистка!...
(Помічає ще двох звабливих жінок, що підходять — білявку і шатенку)
Загалом їх три.
Я не старий…

Красава

І я не був старим,
відколи народився, то ж піду
(протяжно, хвилюючись)
н-н-на л-ліво… л-ліво…

Блуд

Скисни, тугодум!
Домовлюся за нас усіх я сам.
(жінкам)
Ну шо, красуні, я тут, як Ван Дамм,
всіх розкидаю, то ж і вибір мій
найпершим буде
(Придивляється до Рудої)
О, Руда з-під вій
заманливо проміння шле і шле.
Хоч інші дві теж зваблюють не зле,
але підсиплюсь до цієї. Ух!

Фірма

Коли ти, Блуде, починаєш рух,
то краще збоку бути, ще й тихцем.

Красава

З жінками він, як муха та… цеце:
дзижчання спершу, а тоді укус…
Я краще вже до чортиків нап'юсь
і так халепу омину якусь,
в яку він тягне. Недарма ж бо Блуд…

Неподалік вигулькують чортики, яких домушники не помічають.


Перший чортик

Згадали чортиків. Ми тут! Ми тут!
Готові заступитись за сестриць,
що подивують маскарадом лиць.


Другий чортик

Не просто подивують, а довкруг
і глузду, й пальця можуть без потуг
любого обвести, коли пора…

Третій чортик

То ж wow! За хвилю розпочнеться гра,
в якій метаморфозам — перша роль.
Дивлюсь, Руда стрімка вже, як Ніколь
(уздрівши подив двох інших чортиків),
ну, та, що Кідман — в кінофільмі «Флірт».

Перший чортик

Руда, як ця акторка, до і від
просуне справу, то ж гострімо зір.

Другий чортик

Вже почалося… Хитрість і напір…

Жінки впритул підходять до чоловіків і простягають їм руки.

Руда (домушникам)

Ходімо! Ну! Навіщо вам сварки?
Хай магія жіночої руки,
а згодом, панство, й тіла усього
вас зачарує так, що огого!

Білявка

Ходімо! Обійміть мене за стан.
Хто обійме, той наді мною пан.
Впокорена, безвольна я раба.
Чоловіків не тішить це хіба?

Шатенка

Ходімо! Обігрію, наче піч,
й на сьоме небо кожного в цю ніч
в блаженстві, ще не знаному, здійму.
Кому утіхи першому? Кому?

Блуд

Мені! Мені! Бо я тут, пані, як…

Руда

Хотів мене – й до іншої, дивак,
в обійми поривається чимдуж.
Я їй зірвати не дозволю куш
у вигляді хлопаки не в літах.

Шатенка (поблажливо)

Хай буде твій, якщо мені тут шах,
бо не люблю, коли опісля мат.
(Бере за руку Красаву)
Оцей, здається, мовив щось невлад.
То ж хай шукає краще гори й сад
на тілі дами, що знайде йому…

Чортики (хором, убік)

Міцнющі віжки, звісно, і хомут.

Красава

То шо знайде? Не чув я чи забув...

Шатенка

Та смакоту не згірше Малібу,
найкращого сп'яніння різновид…

Білявка (Фірмі)

А ти чого стоїш, як Вічний жид
перед скитанням. Йди за мною. Йди!
Властиво спокушатись молодим,
то ж не спиняйся вже. Не підведи…

Домушники вирушають услід за жінками, тримаючи їх за руки, та раптом ті вириваються та зникають.

Блуд

Повернуться. Це гра у них така.

Красава

Чи ми у підкидного дурака
сьогодні не зіграєм не на жарт?
Ось тільки бути всім нам замість карт
побитими козирними мадам.

Блуд

Ти шо забув, шо я тут як Ван Дамм…

Нараз на домушників зі свистом і ревом кидаються ті ж жінки, але тепер у них потворні обличчя й розкуйовджене волосся. Вони настільки сильні, що одразу збивають противників з ніг, а відтак, підхопивши, зникають із ними з очей чортиків.

Перший чортик

Злодюгам бути нині в казані,
де зі смолою кип'яток на дні,
а трохи вище золотиста пара,
в якій наживою ще злодій марить,
а ноги утікали б вже од неї,
танцюючи, мов у часи Астреї,
богині справедливості у греків.

Другий чортик

Я хочу у мандрівку недалеку —
туди, уверх, де сонячне містечко.

Третій чортик

Для чортиків там, певно, небезпечно,
бо ж людища…

Другий чортик

Ну що ти? Що ти?
Хоч для сестриць-мамун і там роботи,
як мовиться, по горло, по зав'язку,
а все ж міщани щирі творять казку
торгівлею, що в центрі як закваска,
пером і пензлем, здвигом будівничим.
Отож, уверх! Споглянемо величне!

Згасає світло. Деякий час темно. У темряві десь зверху чути кроки по бруківці, скрип дверей, чийсь доброзичливий сміх і віддалене гудіння автівок. Поступово з темряви випливає центр містечка. На Ратуші озивається годинник. Кілька міщан проходять у бік лавочок і сідають на них, не звертаючи уваги на Ярослава Борсука, що примостився неподалік. До нього крадькома наближаються чортики.

Світлини в центрі Підгайців


Перший чортик (зупинивши двох інших)

Якщо не помиляюсь, це мистець.
Прозаїк, певно, судячи з постави,
що вже в напівдорозі до прослави,
та зупинився, наче давній жрець,
в передчутті великих перемін,
гадаю чемно, творчо-вибухових.

Другий чортик (першому)

Парі! Парі! Якщо ти влучив словом…
(Замислюється)
Якщо, скажім, шедеври створить він,
то я тобі служитиму, як раб.
І навпаки — у випадку невдачі
прозаїка, що начеб не ледачий.

Перший чортик (другому)

Хоч мислиш ти паскудно — як кацап,
погоджусь на парі без застережень.
(третьому)
Засвідчуй спір і руки перебий…

Третій чортик (виконавши прохання першого)

Заторохтіли тут: якщо… якби…
А де, рогаті, в суперечки стержень?
(з хитринкою)
Мистцеві розказали б що і як.
Нехай йому дошкулять різні зваби.
Бо знаєте, окрім змагання, нам би
штовхнути чоловіка на вітряк
похапливості — тої, до знемоги.

Другий чортик

Це ми умієм будь-коли, будь-де.
Танцюємо чортівське па-де-де,
якщо у нас навпроти хтось безрогий.

Перший чортик

Такий балет мені не до вподоби:
ніхто мене до пари не візьме!

Другий чортик

Ну й бовдур ти!
(Регоче)
Тут образний момент
Я так сказав… ну, красивіше щоби.

Регіт і голоси чортиків, що стали гучнішими, підвели з лави Ярослава Борсука. Поправивши кашкета на голові, підходить до них. Від несподіванки ті заціпеніли.

Ярослав Борсук

Ви думали: не чую вас? Далеко
у помислах письменницьких своїх?

Третій чортик (оговтавшись)

А, дядьку, з нами мовити — не гріх?
Сходили б краще в гості чи в аптеку.

Ярослав Борсук

Якщо мені попалися — тримайтесь!
Не відлупцюю, звісно, — гуманіст.
Але, малечо, знай: коту під хвіст
тепер чортячі витівки — на сайти
потрапите в моїх оповіданнях
чи ба — в романах про есересер,
де чортеням продажним піонер
і де чекіст — садюга без вагання,
а той, що в гімні лєцтих*** був останнім,
у пеклі стане першим із химер.

Другий чортик (Кричить)

Тікаймо! В підземелля! Ну, хутчіш!
В полон бере нас дядечко-прозаїк!

Чортики миттєво зникають

Ярослав Борсук

Вони зі мною в хованку зіграють,
а я влаштую творчістю крутіж
і цим, та іншим, що з лихого панства,
сатирою, сарказмом, ще й гротеск
у мене гучно вибарвить протест
супроти тиранії й ошуканства.

З наплічником за плечима до прозаїка підходить Богдан Манюк.

Богдан Манюк

Вітання Ярославу Борсуку,
письменнику-мистцю — не письмаку!
Почув промову здалеку палку,
то ж підійшов, аби збагнути суть.

Ярослав Борсук

Її розкрию згодом я, мабуть.
Бо тайна замислів — передусім.
Лишень тоді про творчість оповім,
коли вона вже буде у плодах
і книг моїх упевнена хода
полонить сотні, тисячі очей.
(Кидає погляд на наплічник співрозмовника)
Зніми, будь ласка, подорож з плечей!

Богдан Манюк

Ну, радше те, що з неї щиро взяв
зніму і покажу.
(Дістає з наплічника записник)
Нотатки ось
про вічне, власне… Бо воно злилось
з найкращою із плинних справ —
людською творчістю!

Ярослав Борсук

Чиєю саме?

Богдан Манюк

Мистців тутешніх.
(після павзи)
В Банаха Івана
два слова поєднались — братство й камінь,
в яких немає забуття й скорботи,
а є жага увічнювати спротив
усім, хто ллє отруту в корінь роду
або ж до отчого байдужий зроду.

Ярослав Борсук

Ви — Братство Каменя? Вгадав? Достоту
в цій назві міць позицій і творінь.
Для творчості знайшли не довгу тінь,
а виднокіл із обширом століть,
що поступу завзятих не втаїть.

Богдан Манюк (прощаючись)

Що ж, дякую! Пора до творчих справ —
довіку вже означених потуг.
Хто слово владарем собі обрав,
служитиме йому як… вірний друг.

Письменники ідуть врізнобіч і зникають за плечима випадкових перехожих на фоні церкви Всіх Святих Українського Народу. За хвилю до церковної дзвіниці підходить паламар і завмирає за крок від неї.

Голос поза світлинами

Я знову озиваюся, юні та поважні особи. Пригадайте нашу з вами таємницю… О, так, ви не забули — я Дух творчості, що підштовхує авторів до мистецьких звершень і переживає ті ж емоції, що й вони. А ще — я стаю свідоком змін початкових задумів мистців з різних причин. Але та, через яку змінив фінальні частини цієї драматичної поеми її автор, виняткова, мабуть. Він, знаючи про загибель одного із героїв — художника, воїна і пластового провідника Володимира Федорчука, не зміг змиритися з цим, а радше просто відкинув усвідомлення того, що більше немає ровесника і шкільного друга, з яким його пов'язували роки творчого спілкування. Володимир для нього й досі живий. Тому й зупинився паламар, що мав сповістити церковним дзвоном про лиху звістку і терпеливо чекатиме, поки… жива легенда не скаже про те, що мали б почути найближчі друзі та всі її шанувальники.

Опускається завіса туману. З-за неї доносяться легкі кроки і звуки інструментів різьбяра, а відтак, коли вона поволі зникне, постане кімната з дерев'яною балкою під стелею, під якою, на краю, вирізьблено голову древнього літописця.

Світлини в будинку Степана Колодницького

Володимир Федорчук (придивляючись до своєї роботи)

Тепер він досконалий вже. Вповні!
Різьбив його, старого Літописця,
таким, що загубився і знайдеться
не в закутку, а лиш у вишині,
означеній правицею Творця
благословенною — на всі часи.
Його атлантом бачу духу й мислі.
Правдивий досвід кожна риса стисла,
а погляд, наче дар, що від роси,
йому, звитяжцю, личить назавжди.
Радію кревно цьому я творінню,
бо вклав у нього сенс благоговіння
перед значущим. Так приніс сюди,
у хату краєзнавця, дух надій
і пошуку, що славно-безконечний
і добирає обрисів сердечних,
коли старезні промовляють речі,
якими навіть час не володів...

Входить Степан Колодницький

Степан Колодницький

О, ґратулюю! Бачу я шедевр!
(уважно розглядаючи скульптуру)
Обличчя відцуралось мовчазного…
Промовисте! Це видно вже з порога.
З таким, либонь, підкорюють етер
або ж ведуть науку до вершин.

Володимир Федорчук

Не тільки. В товаристві бойовому
такі я бачив між вогнів і грому
гарматного — коли смертельний плин
знаходив у боях і люто рвав
тіла солдатські, але ні, не душі.
І хоч до сліз там кожен був зворушений,
та знову проростав, як та трава,
у мужність та відвагу — зазвичай,
загарбникам чужу — вони навпроти
в окопах розважались, як бидлота,
чи штурмували нас з рублем в очах…

Степан Колодницький

Майданівське я зрію на чолі
оцього з-під різця… вже чоловіка.
Воно у зморшках — тих, які довіку
пригадують у кіптяві й золі.

Володимир Федорчук

Майданівець, такі я бачив чола
на Інститутській, часто й доокола,
що згодом зарясніли і в АТО.

Степан Колодницький

Не заперечить, друже мій, ніхто,
що ось вона — твоя мистецька школа,
В ній досвід поєднався з відчуттям
не зрадженої й помислом свободи
і завше сутність лінії знаходять,
які назву я венами життя
на цій та інших знакових скульптурах.
(Емоційно)
Твори й надалі пензлем і різцем,
щоб, учнів надихаючи взірцем,
подвижництва примножити культуру.

Володимир Федорчук

Пора мені вертати до картин,
що розпочав і не завершив досі.
Вони ж бо не приходять просто в гості.
Вони мене, мов діти, від рутин
рятують, звеселяючи мій будень,
як, власне, й невгамовні пластуни,
яких навчаю словом осяйним
в походах, що мірилом духу будуть.

Степан Колодницький

Коли наступний? Любиш ти походи
й велосипедні мандри до Карпат.
Тобі, здається, й вітер наче брат,
якщо стає на прю лиха негода.

Володимир Федорчук

Без ризику й старань немає гарту
заради української землі.
Не бути тлом, а діяти на тлі
байдужості чиєїсь, ще й з азартом —
цього навчаю братство я пластунське.
Воно держави міць і оберіг,
бо той, хто дух і вправність не зберіг,
впаде… чи з нього витимуть мотузки
загарбники-рашисти неодмінно.

Степан Колодницький (тиснучи на прощання руку художнику і проводячи його до дверей)

Позиція твоя чітка й тверда!
(залишившись на одинці, перед скульптурою)
Ох, понеслася думка, як вода,
про те, що Літописець переміни
у чомусь надважливому означить…
Хай буде так. Поталанить терплячим.

Вкотре опускається завіса туману, а піднявшись, відкриває глядачу Панські рови, знамениту лісисту місцевість неподалік Підгайців. На її фоні зупиняються пластуни — дівчина і хлопець. У них своя місія.

Світлини в Панських ровах

Пластунка (з усміхом)

Маршрут ми обираєм чи вінчання,
якщо не зводиш з мене ти очей?
Зеленими, дивись, не обпечи.
Чи обпікай, наблизивши зізнання…

Пластун

Розпорядився пластовий сеньйор
знайти місцину, знану і цікаву,
і я, щоб раптом не впіймати ґаву,
тебе покликав…

Пластунка

Мудрагель, актор,
які іще приховуєш таланти?
Прискіплива я, знаєш, не на жарт.
Ти, звісно, сподіваєшся на фарт,
як, власне, кожен, хто в душі романтик.

Пластун

Хіба тобі байдужий… пошук наш.
Я про місцину…
(рішучо)
Заодно, й про щастя.

Пластунка

Ну що ж, тепліше…
(Сміється)
Ні, уже зізнався!
Це краще, ніж словесний той колаж.
(Подає руку попутникові)
Я згодна зустрічатися, та відстань
між нами, друже, буде до пори.

Пластун

О як чудово!

(вказуючи раптом праворуч)

Там земля горить…
Вогонь з-під неї звився лиховісний
і зник раптово, мовби й не було.

Пластунка (дослухаючись)

«Красаво, Блуде», — злинуло з-під ґрунту
впереміш із сичанням. За майбутнє
тривожуся… Якесь підземне зло
прорвалося на хвилю на поверхню,
і знову тиша. Тільки скрип в яру.

Пластун (вказуючи під ноги)

Тут барельєф… Його я підберу
(Відкидає траву, якою замаскували знахідку)
Поет або святий…
(Пробує барельєф підійняти)
Ну, це нелегко!
До друга Чуха,****подруго, мерщій —
розкаже, хто у Камені навіки
і де йому ще бути літ без ліку
й які у нього до таїн ключі…


Знову короткочасна завіса туману. Опісля неї видніється барельєф зі зображенням чоловіка з гусячим пером у руці і птаха з каламарем у дзьобі. Доноситься шум вітру і мжички. Десь неподалік проторохтів селянський віз. Тиша.

Світлини з барельєфом

Голос поза світлинами

Що ж, юні та поважні особи, наближаємось до фіналу. У нашій поетичній, драматичній, фантастичній та ще й детективній історії (яких тільки жанрів не звів в одне ціле автор!) має трапитися те, що навіть сучасні школярі, не вельми охочі до читання, назвали б розв'язкою. Насамперед, мушу зізнатися: я, Дух творчості, а не якесь там ефемерне утворення. Я постав із людської душі різьбяра, музиканта, іконописця і поета Гринька Костурка! Вирізьбив цей обдарований чоловік на камені Образ, про який ви вже знаєте, всього за три місяці і так дивився на нього, наче душу свою йому віддавав. І віддав. Загинув у полум'ї випадкової пожежі, а душа, що, було, у небо відходила, в Камені чи радше в Образі кам'яному й затрималася. Щоправда ненадовго, бо замислив мистець прихисток у барельєфі не для неї, а для іншої душі, величної і святої… А його, блаженна й покірна, заслужила в Бога опіки над людом творчим. І зветься та опіка Духом творчості, що сягає земного дуже здалеку. О, всі ви, бачу, звели вгору очі, тож здогадалися, де я і чому мій голос поза світлинами…

До барельєфу підходять Іван Банах і Богдан Манюк.

Богдан Манюк

Метаморфози, свідками яких
були ми у квартирі та вагоні,
мене тримають досі у полоні,
хоч тиждень вже не мовилось про них,
відколи друг наш геній Саландяк
у Вінниці осів і творить ревно
на ґрунті Кантовім*****, бо й тут мастак.
І вже ніхто не скаже «щось не так»
з картинами його — в музеї чемно,
так, наче перетворень не було,
посеред інших славних експозицій
тепер вони як епохальні лиця,
що на сучасне повернулись тло.

Іван Банах

Я зауважив: ланцюжок подій
почавсь одразу, як без барельєфу
(вказує рукою)
зосталося це місце. Якось тихо
вночі він зникнув, — мовили тоді
жінки тутешні, а художник наш,
пригадуєш, казав нам про видіння,
що дару додало його творінням
метаморфозного.
(наблизившись до барельєфу)
Богдане, зваж:
тут крадії були одні й ті самі,
що простягали руки до картин
Саландяка, бо почерк в них один
і, сподіваюсь, вже разюча карма…

Богдан Манюк

Чогось не вистачало в ланцюжку,
щоб барельєф на місце повернули.
Чиєсь допомогло тут серце чуле
й рука уміла…

Іван Банах

Знаю я таку…
Ти розповів про образ Літописця
у домі КолоднИцького. Творець
Володя Федорчук, що й тут боєць,
створивши унікума, нанівець
старання нечестивців звів, здається,
бо той, поставши твердо у кімнаті,
щодня думки навіював крилаті
усім, хто зріє вічності хоч крихту
в подіях переплетених цікаво,
чи, випадково допомігши, справу
повернення ось цього барельєфу
(Знову вказує рукою)
пришвидшив, власне.

Богдан Манюк

А тепер останнє…
Хто він, у Камені відтворений отут,
якщо злодюг шукати п'ятий кут
прирік і врешті покарав блуканням,
а Братству Каменя, всім творчим нам,
дозволив дотягнутися до дна
криниці творчості — щоб суть і грані
майстерності пізнали в написанні
картин, поем, досліджень краєзнавчих
і з-поміж всіх означень і призначень
знайшли своє? Ех, знати б, хто цей пан?

Іван Банах

Євангелист він, друже. Іоанн!
Присутній в барельєфі здавна духом,
він бачив нас і дуже пильно слухав
і, вірю я, на многії літа
благословив на творчість неспроста…
(Після павзи)
Проте мені не все ще зрозуміло…
Якщо по чорному не шито білим,
то зостається безліч таємниць,
що мають хист, як у блискучих птиць —
зникати в небі… Розгадати їх,
здається, Федорчук би допоміг…

Богдан Манюк

Він з Братства Каменя, один із нас,
достоту творчих. Але тиждень тому
без нього мандрували ми. Ні втому,
ні враження, що мали повсякчас,
не розділили з ним. Чому, цікаво?
Вагоме щось завадило йому…

Іван Банах

Його, героя, мандри не злякали б
й буденщина не впала б, як хомут,
на шию чоловікові-мистцеві.
Гадаю, сповнив місію таку,
що переважить акцію, яку
творили у вагоні ми, взірцеві
романтики сучасні та колишні
з небесних сфер — Рудницький та Недзвєцький
і власне й Дуріх, вельми товариський.

Богдан Манюк

Іване, ти вважаєш: того тижня
коли злочинці вкрали барельєф,
наш друг таємно запобіг загрозі,
масштаб якої знати ми не в змозі
і так…

Іван Банах

Усіх нас захистив од лих!

Богдан Манюк

Але звідкіль взялася небезпека,
якої тут ніхто не сподівавсь?

Зненацька доноситься стрімке гупання ніг по долівці й за хвилю, віддихуючись, зупиняється поруч Ярослав Борсук

Ярослав Борсук

Я біг… сюди…
(Вказує на барельєф)
До нього і до вас…
Бо там, в завулку… зовсім недалеко
якась потвора… неземна якась,
що начебто міфічною здалась,
але вона реальна, як і ми,
хоч так зникає, як, бува, дими,
підхоплені могутніми вітрами.

Богдан Манюк

Її, здається, бачив ти не вперше.

Ярослав Борсук

Удруге!
(Торкається барельєфу)
А раніш, крізь тин продершись,
було, убивчо зиркала на Камінь,
цей таємничий, а відтак він зник!

Іван Банах

Коли? Згадаєш?

Ярослав Борсук

Ранок був суботній…
З нічної повертаючись роботи,
угледів пустку я… Мій дужий крик
привів сюди сеньйора й пластунів,
що мандрували в напрямку ставів.
То ж їм я про утрату оповів,
а Федорчук, сеньйор, шепнув мені,
щоб я, як пильний мешканець тутешній,
місцину цю оглянув би ще завтра.
Ну, я вчинив так і помітив ватру
на цьому місці — зблиски поперечні
од полум'я були такі незвичні,
мов хтось зайшовся сміхом гомеричним
і у шаленстві раптом збожеволів.
Принаймні це було в моїх думках,
а очі засміялись: діви голі,
химерно витанцьовували в полі
на власних не потомлених руках.
До них якісь метнулись чолов'яги,
хмільної добираючи відваги,
та облизня впіймали: дужі діви
від трьох приблуд амурів не схотіли
і десь отам за Панськими ровами,
чи в них, старезних, зникли як мара.

Богдан Манюк

А чолов'яги?

Ярослав Борсук

Й цих мов біс забрав —
розвіялись нараз…
(спохопившись)
Стою я з вами,
а стіл письмовий тужить вже і кличе,
щоб проколов пером я сатиричним
усяку негідь, давню і сучасну.

Іван Банах (Ярославові Борсуку, подаючи руку на прощання)

Хай свічка слова в тебе не погасне.

Ярослав Борсук прощається і йде.

Богдан Манюк

Гадаєш, що почули ми фантаста?

Іван Банах

Життя… воно ж бо фантастичне, власне.
У ньому стільки різних дивовиж,
які очима часто не уздриш,
а тільки упіймаєш у думках,
народжених тобою ж… або небом
у тобі — для всесвітньої потреби
долати невтоленність, злість і страх
перед іще незвіданим, незнаним.
То ж, хто фантаст, не бреше безталанно,
а творить влучно і себе, та інших.
Але до справи… Барельєф успішно
на постамент повернуто. Борсук
згадав потвору, бачену ним двічі,
і трьох гульвіс, і дів в танку комічнім,
до зваб охочих — вочевидь, щоб мук
обманутим додати аж по вінця.
Тут хоч в герої, хоч, як заєць, бійся,
на лад не вийдеш без Федорчука
у розумінні кожного витка
історії цієї.

Богдан Манюк (радісно)

Ось і він
твоєму побажанню навздогін
сюди подався й буде вже за хвилю.
Хоч я поет, теж детектив осилю,
якщо він розтлумачить у деталях,
що коїлося тут і як тут стало
усе, як кажуть, на свої місця.
Отож, чекаймо правду з вуст бійця.

Підходить Володимир Федорчук

Володимир Федорчук (вітаючись рукостисканням)

Про що тут мова, знаю достеменно,
тому цікавість вашу невтоленну
хоч трішки, звісно, але все ж вгамую.
Було моє розслідування всує,
поки я уві сні від Іоанна
про Літописця з ликом дерев'яним
якось перед світанком не почув.
Його створити мав я в сповитку
з моїми молитвами і терпінням.
І ось, коли постало вже творіння
у домі Колодницьких, осінило
мене, що справу матиму я з Дивом!
Так! Так! З отим іще доісторичним,
якому і вбивати, й красти звично.

Богдан Манюк

Від Борсука ми чули про потвору…
Чи не вона — той древній-древній Див?

Володимир Федорчук

Це він! У нашім терені бродив,
щоб багатьом навіяти покору
омані, рабству та усякій зраді,
та Іоанн у Камені завадив
йому мерзенне втілювати рвучко.
То ж викрадення було неминучим
відомого усім нам барельєфу.

Іван Банах

Хто з Духом злим одним повітрям дихав
і став йому, нікчемний, у пригоді?

Володимир Федорчук

Домушники, святому антиподи,
угледіли на волі пахана,
що їх заледве враз не доконав,
та буцім пожалівши, дав завдання
поцупити скульптуру без вагання,
що начебто вартує баксів купу.

Богдан Манюк

Я здогадався: тим злочинцям глупим
явився Див, бо ж майстер перевтілень…

Володимир Федорчук

Це так. Добравши вигляду уміло
авторитетного давно злодюги,
домушникам надумав ще й наругу,
що мали б зазнавати від мамун,
підземних бестій, бо кому-кому,
а цим ніяк без капостей-розваг
не обійтися — хочуть їх, аж страх…
На дів перекидаються звабливих,
а згодом жертв карають, щоби Диву
було чим похвалитися опісля.
Таке ось демонічне закулісся.

Іван Банах

Чи не воно під Панськими ровами?
Бо добігають і до нас чутки,
що полум'яні зріла язики
пластунська пара…

Богдан Манюк

І знайшла там Камінь…

Володимир Федорчук

У Панських раптом вибухнуло зло,
шо вулканічним в мить оту було.
А стишеним, воно у підземеллі
повсюди м'яко нечестивцям стелить,
та згодом трощить їхні кісточки.

Іван Банах (Володимиру Федорчуку)

З твоєї, друже, легкої руки
і пластунів завзяттю завдяки
постав на місці барельєф святого.
Та що було, не знаємо, до цього
одразу після викрадення, власне.

Володимир Федорчук

Злодюги, уникаючи напасти,
його від постаменту відділили
так хутко, як змогли, і — понесли.
До сховку б доплелися будь-коли,
але цим разом понад їхні сили
було не йти за покликом дівиць,
що обманули і насамкінець
марою увігнали ще й у блуд,
подібний до сп'яніння. Страху суть
до гикавки пізнали бевзі ці.
Жбурнули ношу і — на манівці!

Богдан Манюк

Та згодом до картин Саландяка
ця зграйка потягнулась у квартирі…
Це Див їх знову закрутив у вирі
злочинному?

Володимир Федорчук

Ні, іншого рука,
наглядача з братви, вказала їм
на сповнений мистецтвом дім.

Іван Банах

Звідкіль тоді метаморфози в домі?
Тут Братству Каменя не все відомо…

Володимир Федорчук

У крадіїв зостались на долонях
відбитки Каменя, що в обороні
святого Іоанна незгладимі
з енергією Всесвіту. То ж з ними
безпутні ці не крали, а карались.
А ще про долі скривджених дізнались
і хай на час короткий, все ж сумлінню
дозволили не бути просто тінню
спотворених до краю їхніх душ.

Богдан Манюк

Але також відчули ми довкруж
метаморфози в згаданій оселі.
Здавалось, від долівки аж до стелі
овіяно усе блаженства духом.
А потім ще й мандрівка…

Володимир Федорчук

Вічним рухом
назву вагон з могутньої уяви
Саландяка, хоча не він ним правив,
а Іоанн, святий Євангелист.

Іван Банах

Яким же чином?

Володимир Федорчук

Де духовний зріст,
він там завжди! А діє в час бентежний,
коли потік загроз беззастережних
йому і людям творчим геть шалений!

Іван Банах

Боюся, Див ще не зійшов зі сцени,
як мовиться, в історії оцій…

Володимир Федорчук

Йому дадуть добряче по хвості
Євангелист у Камені барвистім,
споріднений довіку з Літописцем.
Злий дух тепер нікого з них не знищить,
бо незборимі на земнім путі.


Востаннє опускається завіса. Тільки тепер вона осяяна сонцем і барвиста.

Фінал


Примітки

*Мова про книгу «Ворог целібату» («Тріада плюс»), яку видав Іван Банах, помістивши в ній новели М. Рудницького та свої інтерв'ю про цього знаного мистця з відомими науковцями.
**Родоводів
***Лєцтий — негідник (з львівського балаку). Гімн лєцтих —інтернаціонал (авторське визначення).
****Чух — псевдо пластового сеньйора Володимира Федорчука.
*****Мова про філософські трактати Я. Саландяка, пов'язані з дослідженнями Іммануїла Канта.


З діалектизмів:

Бздура — маячня
Гопа-па — тут у значенні швидко рухатися


З Євангелия від Луки:

Мамона — багатство, земні блага.


З лексики злочинців:

Аводь — клятва
Авральна школа — тут мова про навчання в колонії для неповнолітніх
Бадло — обличчя
Базар — розмова
Баклажан — алкоголік
Баклан — молодий недосвідчений злодій
Бакси — долари
Баланда — в'язнична юшка
Балкон — великі жіночі груди
Бамбук — психологічно ненормальна людина
Бандура — гітара
Бацила — сало, ковбаса
Башлі — гроші
Баян — медичний шприц
Бич — волоцюга
Бікса — повія
Блаж — примха
Блат — загальна назва всього злодійського
Боляк — загноєна рана
Бомба — пляшка дешевого спиртного
Будка — обличчя
Бушприт — ніс
Волина — пістолет
Гнилий базар — пуста розмова
Доганяти — усвідомлювати
Домушник — квартирний злодій
Кайф — задоволення
Кіпіш — метушня, неспокій, галас
Ліпити бабки — збагачуватися
Ліпити косяки — водити навколо пальця
Лох — обмежена, наївна людина, яку легко можна обдурити
Лошара — бездумно-активний чоловік
Лярви — повії
Мінусувати — засуджувати, знищувати
Облом – невдача
Падла буду — клятвенне запевняння в істинності сказаного
Пальма — горішня нара у тюремній камері
Партяк — прихильник комуністичної ідеї
Пастух — той, хто контролює інших
Пейзажистка — повія, що віддається на природі
Пендюх — підліток
Пересете — вираження досади, роздратування
Перо — ніж
Підошва — вчителька
Плужара — той, хто погано тямить або ж гальмує справу
Понтовило — той, хто занадто високої думки про себе
Попандос — критична ситуація
Портрет — обличчя
Потухнути — замовкнути
Прибабах — дивна звичка чи риса характеру
Примочка — авантюра
Присобачити — помістити, почепити
Прихід — ейфорія після вживання наркотиків
Прогари — військові чоботи з високими халявами
Протигаз — некрасива жінка
Тирити — красти
Хавати — їсти
Шпана — ватага молодих людей, часто криміналізована
Шуг — переляк
Шухер — попередження про небезпеку, заклик до втечі

(продовження)

Ярослав Саландяк

Наїв! Наїв! Продовжу про наїв —
мистецький напрям, ворог формалізму.
Мене він часто ранив і гоїв
мою з дитинства логіку залізну,
що обирала стріли й ланцюги,
а символізм топтала, як коняка,
поки душа не влізла у борги,
не повернувши взяте в зодіаку
чи в обрію у барвах осяйних.
Коли не повертаєш, то біднієш,
бо черствієш і лупить час під дих
і повсякчас в очах твоїх завія
і холод, холод, що з роками звичний.
Хоч ближні зовсім не уздріли змін,
я гнав непотріб міцністю насичень
на полотні! Й підводився з колін
як майстер без основ академічних,
але мастак двовимірних штрихів.
Мої картини – мов небесне віче,
що просвітом між схованих гріхів
у формах ідеального мистецтва,
де суть вдягають так, як личить всім,
проте забули, що вона без герцю,
як сплутаний здаля із риком грім.

Богдан Манюк

А все ж ти не витаєш в небесах.
Твої сюжети з огнива земного…

Ярослав Саландяк

Картини відчуттями я писав.
Чого в них більше? Чоловіка? Бога?
Це як для кого… Тут нема мірил.
Тут сенс упряг метафори у воза.
Якщо у них ти не помітиш крил,
вони тебе приваблять, як мімоза
любителя екзотики — не більш,
а руху, лету геть не зауважиш,
що зазвичай небесного не згірш


Степан Колодницький

О, грайте марша! Маю купу вражень!
Ти, Славку, з Примаченко й Білокур
один щабель приміряв…

Ярослав Саландяк (з усміхом)

Не упасти б…

Степан Колодницький

Він ще отут сміється, балагур,
хоч так, як ті жінки, малює щастя —
у розмаїтті барв чи краще навіть.

Богдан Метик (задумливо)

На власний розсуд. Лінії цупкі…
У просторі свої відмітки ставить
і звужує його для диваків —
таких, як він… Пардон, скажу влучніше:
є в нього шанувальники довкруг:
картини осягають, наче вірші,
з пів погляду, на вдиху, без потуг.

Іван Банах (розглядаючи полотна на стінах)

Тут перед нами «Містечковий ряд» —
історії в художницьких штрихах
із суміші катренів і балад,
де острах відлітає, наче птах,
а підгайчани, тихі та буденні,
знайомці родзинкові — так, авжеж —
зав'язують минуле й сьогодення
в єдиний вузол, що не розірвеш.

Богдан Манюк

Вузлів багато. Всі з нитками вічності
у сонмі незбагненних таємниць.
Знання тут завше пастками освіченості,
тож допоможуть нам насамкінець.

Богдан Метик

Хоч образна, а все ж якась рутина.
Як лікар, я шаную простоту.

Степан Колодницький

Тут, пане Метик, вам не медицина.
Достоту лиш душевну наготу
уздріємо на слічних цих полотнах.
Уважно ось погляньте на оце.
(Вказує на картину «Гніздечко»)
На нім душа висока й не голодна,
міцне гніздечко має — як кільце,
до німбу золотистого подібне.

Богдан Метик

Лелеки у гнізді до чого тут?

Іван Банах

Коли душі і радісно, і хлібно,
у ній лелеча — споконвічна суть,
що виплекана вірністю і зростом
з гніздечка до незраджених небес.

Богдан Метик

Я зрозумів, хоч у мистецтві гостем.
(усміхнувшись)
А в іншому повчаю неотес.

Богдан Манюк

Ви поліглот од Бога! Унікальний!
У всіх ви на устах як поліглот.

Богдан Метик

Я тут… Я ще…

Степан Колодницький

Відкинувши печальне,
шануєте науку й анекдот.

Усі присутні миттєво звертають увагу на картину «Анекдот».

Голос поза світлинами

Поки гості художника розглядають його сатиричне, на перший погляд, полотно, де на фоні будівель і парку з проваллям у підземелля зображено двох співрозмовників, я тихцем прочитаю авторський надпис на ньому:

А у вас у Підгайцях є метро?
Аякже і сусід Дмитро, і кум!

Зверніть увагу, юні та статечні особи, на те, що усмішки присутніх поступово зникають, а натомість на високі чола осідає задума. Чого б це? Інколи потрібно бачити те, на чому автор з певних міркувань не акцентує увагу пошановувачів його картин, але дуже сподівається додати нових акцентів до їхнього світогляду.

Іван Банах

Отам, ліворуч, гетто на картині.
У сорокових, звісно, кров лилась.
А пам'ять — мов ядро на волосині,
шубовснула у прірву, адже зась
було їй у совєцькому союзі
до злочинів диктаторських держав.
Коричневі відкрили вбивствам шлюзи,
червоними влаштовано анклав
єврейству безталанному з талантом
плекати мудрість з устроєм своїм.

Степан Колодницький

Єврейський цвинтар бачу я — гігантом
на полотні, що поряд…

Богдан Метик

Там, на нім
румовища лишень… і листопад.
Та все ж погоджусь: міцністю руїна
катам безглуздим промовляє німо
про те, що кожен Всесвіту невлад
діяння люті хижо приурочив,
тож листям облетівши перед очі
Всевишнього, під деревом життя
зостанеться притоптаним сміттям.

Ярослав Саландяк

Наїв — блаженний! Стилем цим молюсь,
Месію кличу пензлем у містечко.
Він у такі хвилини недалечко
і я, крилатий хоч на мить якусь,
йому побіг би браму відчиняти,
якби знайшов потрібну хоч колись…

Богдан Манюк

Різдво в Підгайцях зобразив ти — свято,
яке тутешній люд не забаривсь
вертепом привітати на місцині,
де ще недавно з постаменту ленін
простягував правицю загребущу
і гепнувся у зашморгу на діл.
На тому місці чорт з вертепу….

Ярослав Саландяк

Сущим
хотів я показати всім тирана,
бо й досі ностальгуючи за ним,
душили б Україну безнастанно
червоні та зросійщені ждуни.

Іван Банах

Картина «Спас» наступна в галереї.
У прихожан за спинами мішки,
з якими в церкву входять…

Ярослав Саландяк

То грішки
в отих мішках і рохкають, і виють,
а ще й кусають спини зазвичай.
Хто їх відмолить, вже без вантажу
піде додому, наче за межу,
яку не перетне його печаль.

Степан Колодницький

Там з-поміж інших тільки янголя
струнке, як соковита бадилина.
На те й воно безгрішна ще дитина,
святе як небо, щире мов земля.

Богдан Манюк

Тому вантаж його не гне, не мучить
і всіх нас оминає неминуче
під крильцями дитини-янголяти.
Але допоки? Славкові сказати
про це вдалося. Та уважний лиш
за колосок не матиме спориш
на цій картині про… гріхи і свято…

Ярослав Саландяк

Наїв! Наїв! Я з ним — дитя кирпате
і стариган водночас, той мудрець,
що досвідом не повнить гаманець.
а поєднавши барви з відчуттями,
здається, оживив би навіть камінь.


Іван Банах

Було, утрьох ми на Старому Місті
на барельєф натрапили. Секрет
Художник, Краєзнавець і Поет,
у поміч взявши літ минулих двісті,
хотіли, хутко розгадати, власне,
кого увінчано у барельєфі тім.
Гіпотези спалахували й гасли,
Було й саме дослідження прекрасним,
та істина ховалася в густій,
як джунглі, невідомості упертій,
бо той, у Камені усміхнений, мовчав.
То ж ми тоді зі всіх його начал
перо і книгу визнали як жертву,
що світові приніс він сміючись
з невігласів і бовдурів бездушних,
а сам, канону віршувань порушник,
в поемах прославляти мав за честь
Творця, народ і діву у цвітінні,
хоч був на вигляд скромний та осінній.

Ярослав Саландяк

Його украли, нашого Поета!
Якоїсь ночі з постаменту зник.
До поголосу знав я це, бо в леті
за шибками моїми знаний лик
і дужий шквал про втрату сповістили.

Богдан Метик

Я, звісно, вірю у небесні сили,
але щоб так, буквально, дати знак
про скоєне людині, геть сторонній…
В Саландяка небесне завіконня?

Ярослав Саландяк

Та ні ж бо, пане Метику — навспак.
Воно завжди було собі звичайним,
дощило чи здіймало пилюгу,
людей збирало, тішило речами
або ж природу восени нагу
підсвічувало чітко ліхтарями;
не нехтувало птахом будь-яким.
За ним і ми, було, зустрівшись з вами,
гуляли парком у стрімкі роки,
коли ще не боліли руки й ноги.
Та нещодавно дзеркалом тривоги
йому судилось стати.

Богдан Метик

У видіння
я вірю менше, ніж у плинний збіг,
коли ще гострий розум наполіг
метаморфозами вважати тіні
чи казна-що з розряду аномалій.

Ярослав Саландяк

А все ж вони були — і лик, і шквал,
і дивина з картинами надалі,
що, раптом відкриваючи портал,
вели мене в минуле і майбутнє,
де визначали місце і об'єм…

Степан Колодницький

Якщо цей чоловік говорить путнє,
хай доведе, що так воно і є.

Голос поза світлинами

Охо-хо, юні та поважні особи! Бачите, як воно закрутилося? Одна справа — виходити у портал на вулиці, як це траплялося з домушниками, а інша — з квартири, в якій не вельми сприяє простір. Мене аж розпирає від цікавості, як це можливо. Гадаю, вас, дорогі мої, також. Ану, простежимо за поглядом художника Саландяка… О, він зосереджений на шедеврі «Котився вагон…». Читаю внизу художницького творіння надпис:

Котився вагон
«Підгайці — ООН»
через вогринівський ліс,
що між шпали поріс.

Ось наш художник підходить до картини і торкається її. Ах, що це? Завіса туману ховає від нас геть усе. Сподіваюся, коли вона зникне, ми побачимо і почуємо щось несподіване і цікаве. А поки що скажу кілька фраз про художника і його гостей. Усі вони близькі мені як творчі люди. Я захоплений ними! «Хто я і чому мене не видно?» — запитує хтось. Хіба цього ще не повідомлено? От забудькуватий! (Після павзи) А власне, як себе можу відрекомендувати, якщо розмовляю й не маю тіла? Мабуть, так: я Дух творчості, що завше там, де його потребують. Як приємно стоялося мені за плечима Ярослава Саландяка, трохи зісутуленого, але з вогнем натхнення в очах перед першим штрихом на полотні. Ми з художником були одним цілим навіть тоді, коли він сумнівався, нервував чи підіймався по драбині, щоб дістати з полиць книги з важливою для нього інформацією. Я майже ніколи не покидав його, якщо не брати до уваги моє роздвоєння… Воно траплялося в оглянутій вже вами квартирі. Якось завітав у це помешкання Іван Банах, краєзнавець зі Львова з тутешнім корінням, сьогоднішній ваш знайомець. Інтелектуал, юні та поважні особи! Стільки чудових задумів у мудрій його голові! Роздвоївшись, я подався за ним у Львів, ходив услід у помешканні, супроводжував на роботу і навіть коли він, лікар, реанімував хворого, я боявся бути витісненим з палати інтенсивної терапії. Власне, забувши про попереднє роздвоєння, я вдавався до цієї дивовижі знову й знову в кімнаті художника, де завжди зоставався первісним. Було, помандрував звідти за іншим знаним краєзнавцем — Степаном Колодницьким, чию козацьку статуру ви теж уже зауважили. Цей чоловік не цурається міцного слівця, але воно у нього настільки дотепне та життєрадісне, що одразу підіймає настрій кожному і в рази пришвидшує процес творення. Щодо наступних ваших знайомців — тезків, то, як ви розумієте, вони також не обділені моєю увагою. Щоправда, перший, Богдан Метик, мовознавець, жахко пунктуальний… Інколи я, Дух творчості, хвилююся не на жарт, що отримаю від нього на горіхи за якесь незначне спізнення. Про іншого — Богдана Манюка також скажу з усмішкою: він, як і я, часто витає над буденним і може бути одночасно в гурті однодумців і разом зі своїми літературними героями. А загалом, означена мною непересічна п'ятірка творчих має певні здобутки, які, без сумніву, хтось колись та назве знаковими.
А сьогодні… Сьогодні знову минається туман чи то пак його загадкова завіса. Чим не нагода для нової світлини? Цим разом у розкішному вагоні. Я замовкаю, але не зникаю. І, дуже прошу, величайте мене й надалі голосом поза світлинами, а не Духом творчості, бо якось не скромно навіть найгуманнішому духові мати таке ймення.

Світлини у вагоні «Підгайці — ООН»

Вагон зелений. Він добре освітлений і виблискує. На зручних сидіннях обличчями до глядача розмістилися Ярослав Саландяк, Іван Банах, Степан Колодницький, Богдан Метик і Богдан Манюк. Деякий час чути помірне гуркотіння європейського потягу, та невдовзі воно стихає.


Ярослав Саландяк

Ну ось, панове, і мандрівка-диво!
Здивовані, я бачу, ви — без меж!
Прозорі кулі за вікном… Властиво
утворювати їм нараз кортеж
услід за нашим…

Богдан Манюк

За твоїм вагоном.
У кожній люди. Теж мандрівники?

Ярослав Саландяк

Вже потойбічні… Та прийдуть з поклоном
у транспорт наш, гадаю, — залюбки.

Степан Колодницький

Або ж картати будуть нас за ґанжі
чи за якусь нікчемну метушню.

Богдан Метик

Терпіння нам! Лиш це багато важить.
Не треба враз хапатись за матню,
коли штани іще сухі та гожі.

Степан Колодницький

Хіба тут мовить хтось про переляк?

Богдан Метик

Ви, пане КолоднИцький, щось не так
слова мої трактуєте. На Божий —
найвищий суд віддав би я здобутки
і промахи якісь в житті моїм.

Степан Колодницький

І тут вам пунктуальним треба бути?
Не поспішали б краще в Божий дім,
якщо земні не відпускають справи.
А їх у вас… Ну, греблю хоч гати.
Ви мовознавець, завсігди яскравий.
За захист желехівки Бог простить
усі гріхи вам, зримі та незримі.
Але кажу повторно: не спішіть!
Цікавтесь, як Манюк різьбить нам рими,
як Саландяк малює для душі
і як шляхетно друзі-краєзнавці
прославлять рідне місто на віки.

Богдан Метик

Мені прощально мовили Підгайці,
в серцебиття занадто ритм швидкий…

Ярослав Саландяк

Я бачу з кулі вийшов наш Рудницький.
Секунди три — і має бути тут!

У вагон у діловому костюмі білого кольору входить визначний уродженець Підгайців, літературний критик Михайло Рудницький. На обличчях усіх творчих пасажирів захоплення, тільки Богдан Метик хмурить брови.

Богдан Метик (Михайлові Рудницькому)

Так, пане знаменитий, не годиться:
на дві секунди спізнення! Ні в кут
ні в двері ваша пунктуальність!
(Замислюється)
Але ніде не ділась геніальність,
яку ми всі шануємо, звичайно.

Михайло Рудницький

Моє життя, як в реп'яхах, у тайнах,
а те, що вмів, я висловив сповна,
хоча й частенько терни оминав,
аби не проколоти душу й долю.
Бувало, що й Франкові текст посолю
як ліберальний критик, той цупкий,
що професійні навики й гаки
пускав у хід, коли спливали ґанжі.

Богдан Манюк

Ви ліберал доволі епатажний,
релятивізму вправний провідник
у літпроцес і загалом в культуру.
Для вас авторитети — то не мури,
а лик епохи, той цікавий лик,
що надто вже серйозний чи смішний
залежно від обставин та епохи.

Михайло Рудницький

Я з європейців тих, що анітрохи
не шанували культ, бо з бузини,
як мовлять у народі, — чорт на шию!
Я не вважав, що культами ідею,
якою не була б вона й чиєю б,
можливо підштовхнути до розкрилля.

Ярослав Саландяк

Дослідники тепер ламають списи
в гарячих суперечках щодо вас:
чому на ліберальність повелися,
якщо життя кричало: ще не час!
Про це й Донцов вам мовив у трактатах,
звитяжець українства, опонент.

Михайло Рудницький

Дослідникам скажу: як зводим хату,
потрібен зразу якісний цемент
і цегла, що не кришиться невпинно.
Цим прикладом письменників я вчив,
аби, перо у руку беручи,
насамперед, майстерність без рутини
відточували вправно. Так годиться!
У творчого так завше європейця,
що відкидає сіре й застаріле
задля своїх новаторських поривів.
(усміхнувшись)
Тож не лишень тримається за гриву,
а править скакуном-пегасом вміло.

Богдан Манюк

А все ж загал і досі так тлумачить:
Рудницький не уникнув звинувачень,
що був одним із тих соціалістів,
які в країні зла змогли осісти,
коли Європа кликала їх щиро.

Михайло Рудницький

Осів у Львові. У червонім вирі
це місто, оповите українством,
було із більшовизмом не сумісне,
хоч мусило коритися сатрапам.
Вагався я, та усвідомив раптом,
що стану в ньому символом поволі
лібералізму у широкім колі
і тим збагнути сотням допоможу,
що поклонятись культові не гоже
грузинського бандита, бузувіра,
який життя людське плювками міряв,
а в мене не поцілив, біснуватий,
хоч я комісій ряд саботувати
зумів у чорнім вихорі терору.
(після павзи)
Тепер відчув: здіймаюся угору
над забуттям і кругом полемічним.
(Іванові Банаху)
Твоїм я боржником, Іване, вічним
за інтерв'ю з Денисюком, Ільницьким,
де постаю справжнісіньким Рудницьким,
як, власне, в Крушельницької словах.
А ще з-поміж усіх посмертних благ
мої, тобою видані новели*,
мене утішать, друже, що й весело
з вагона цього повернуся в кулю…
(Вклонившись, виходить)

Ярослав Саландяк

Наступна близько вже…


Степан Колодницький

Це Дуріх. Дуріх!
Славетний чех, що знаний як прозаїк
і вишуканий вельми драматург.

Ярослав Дуріх (Степанові Колодницькому, увійшовши у вагон)

Моє пошанування Вам навзаєм,
успішний краєзнавцю! Тільки друг
міг дослідити всі мої творіння
в словесному мистецтві — до пуття.
На небі все відомо без видіння
й записується все із опертям
на знаковість, значимість і потрібність.
Ще й відзначають стилю своєрідність
в кругах небесних — так, як на землі,
але стають тут буквочки малі
гігантськими й цілющими, повірте.

Богдан Метик

Сказали «тут»… То наш вагон, виходить…

Ярослав Дуріх

Ах, сумніватись, мовознавцю, годі —
у небі він! Гукнув би німець: Bitte!
Мандрівкою утіштеся, шановні.

Богдан Метик (настирливо)

А зовні, за вагоном… Що там зовні
у кулях тих прозорих?

Ярослав Дуріх

Світло раю!
Земні творці у ньому добирають
снагу і міць для вічності своєї.

Богдан Метик

А ми вагоном вернемо домів?

Ярослав Дуріх

Не всі…

Іван Банах (майже скоромовкою, щоб вивести друзів з оторопіння від почутого)

У небі скріплено ідеї,
які в земній плекаємо пітьмі
або у світлі денному й душевнім.
Чи ви, таланте чеський, нині певні,
що в Першу світову були за правду
у підгаєцькім терені кривавім?

Ярослав Дуріх

О, пошкодуйте душу, Бога ради,
обпечену й потоптану в заграві,
затіяній володарями світу,
кому його переділ був, як вітер
у день спекотний.

Іван Банах

Але до свободи
нам, українцям, вже виднівся шлях.

Ярослав Дуріх

Шляхи… вони різняться, як нагоди:
де ґрунт твердіший, там не вдарить крах…
А вашим «пра» державницькі підходи
були, мов пуд заліза на плечах,
з яким хіба що в полум'я прострації.
Та вже тоді святилась ваша нація
і жодним нервом не пішла у прах!
(перевівши подих)
Іду. Пора — прозора куля кличе,
і анонсую третього. За звичне
вам, краєзнавцям, взявся чолов'яга,
якого ви уздрієте для блага
свого, довіку творчого, бо він
Край підгаєцький описав найпершим
і мріяв, що його хтось перевершить,
сягнувши фактів нових і колін.**

Кивнувши на прощання, Дуріх виходить.

Ярослав Саландяк

Нєдзвєцький Міколай сюди в пенсне
з указкою і картою — утне
урок, мабуть, для нас новоприбулих.

Міколай Нєдзвєцький (увійшовши)

Про мене, знаю, ви уже почули.

Степан Колодницький

Ви, пане вчителю, знайомі нам давно.
Методу краєзнавчу Вашу знаю.
Зігравши фактами успішно в доміно,
припасували врешті край до краю,
мов та кравчиня клаптики окремі
на сукнях для вибагливих дівиць.

Міколай Нєдзвєцький

О так, ми з Вами, КолоднИцький в темі,
а ще я з-поміж тут присутніх лиць
упізнаю відоме в краєзнавстві,
бо й на сучаснім знаюся я панстві,
що профілює тему підгаєцьку.
(Зупиняється перед Іваном Банахом)
Сей чоловік Підгайці геть не кепсько
на всю Галичину пером уславив.
Захоплений я вельми! Браво! Браво
вам, краєзнавці Банах, Колодницький,
бо все буденне зблякне і минеться,
а те, що описали ви майстерно,
хутчіше зорі вибере, ніж терни…

Степан Колодницький

Ми, власне, в цьому дивному вагоні
з руки легкої віртуоза барв.
Це він, художник, в плині монотоннім,
опершись на якийсь нестямний дар,
сюди нас запровадив, що й незчулись,
як дихаємо небом вже вповні.

Ярослав Саландяк

Не я, гадаю…

Богдан Метик

З космосу прибулець
таке утнув, бо наче уві сні,
щось діється свідомості навкірки
і ні на йоту не бентежить нас.
А ще ці троє… Що їм до мандрівки,
що аж ніяк не схожа на колапс,
а протікає плавно і спокійно.
Хотілось би пояснень вже тепер.

Міколай Нєдзвєцький

Вважайте, кожен з кулі — благодійник,
а ще, у певнім сенсі, вояжер.
З вагона вийду зараз — і одразу
утрьох ми вам покажемо плато,
де образи художницькі всі разом
відкриються нараз не як фантом,
а відображенням краси земної
у дзеркалі небесному. Отож,
спрямуйте зір туди, де вкажуть троє…

Ярослав Саландяк

На виплекане мною…

Богдан Метик

Ну то що ж,
показуйте… Та тільки пунктуально
цю акцію, небесні, розпочніть.

Міколай Нєдзвєцький

О так! Усе відбудеться нагально.
Усі за мною! Я ж бо перший гід.

Вагон поступово зникає за новою завісою туману. Чути звуки інструментів, якими зазвичай різьблять по дереву. Згодом доноситься якийсь монотонний шум і припиняється лише тоді, коли замість завіси постає голубе плато, що скидається радше на хмарину, ніж на звичне утворення в горах. Михайло Рудницький, Ярослав Дуріх і Міколай Нєдзвєцький стоять до нього ближче від усіх інших.

Світлини на голубому плато

Михайло Рудницький

Усе мистецьке в небесах — живе!
Лиш зауважу, що «живе» — прикметник.
Чіткий літературний теоретик,
пустих уникну нині теревень
про задум різьбяра, що тут, між нами.
Хай Саландяк побачить, панство, сам,
як мовлять про минуле й небеса
його скульптури мудрими словами
вже у своєму плині безконечнім.

Ярослав Дуріх

Я сказане підтримую сердечно.
Творіння відкривають суть свою,
коли в них на дорозі не стою,
а дозволяю максимум свободи.

Міколай Нєдзвєцький

З таким і я погоджуюсь підходом.
Тож споглядаймо дійство на плато,
немов уперше дно морське Кусто,
і цю пораду для гостей тим паче
сьогодні я первинною означу.

Голос поза світлинами

Я тут! Тут! Я не відстав від вагона, не загубився на переході на плато. Лишень зачаївся в очікуванні скульптур Ярослава Саландяка. Хай би йому грець, як цікаво уздріти й почути колишню деревину, яку могли спалити в пічці, але якій поталанило потрапити до рук майстра і врешті ожити. Що ж, юні та поважні особи, спостерігаймо за новим дійством, що… О, хто б міг подумати, що засвідчимо справжній вертеп. В години щонайбільшого надиху Ярослав Саландяк створив картину «Війна з дивами», де поєднано малювання і художню різьбу. Герої цього шедевру — демон Див із луком і чоловік-язичник розпочинають….

Див

Сюди, нікчемо! Непорушно стій!
У тебе маю влучити сьогодні.

Чоловік-язичник

Але чому для тебе я невгодний?
Чому я споконвіку ворог твій?
На дереві могутньому сидиш,
яке, між іншим, виплекали люди.
Хіба за це принижують і судять?
А може, не помітив ти з узвиш,
що будь-кого звеличить краще мир,
аніж війна щодня через дрібницю?

Див

Мовчи, комахо! Так у нас ведеться —
хто не вбиває, той не богатир
і не володар. Світ на цім стоїть!

Чоловік-язичник

А міг би ще й по-іншому стояти.
Скажімо, так, як добрі батько й мати,
що на землиці проливають піт,
аби в дітей було тепло і хліб,
і одежина, й радощі маленькі.

Див

Ти знахабнів, притоптаний опеньку!
Чи не надумав золотистий німб
над головою власною! Ну-ну…
Ану ж переді мною на коліна!
Тебе зроблю навіки древа тінню,
якщо вже в три погибелі зігнув.

Чоловік-язичник

Ах, змилуйся!

Див

Ніколи! І не мрій!
Ти жертва слабкості й моїх амбіцій
Я ставлю крапку у твоєму віці.
Умри й епосі послужи старій
звичайним перегноєм.

Чоловік-язичник

Пошкодуй!
Нічим тобі зашкодити не можу!

Див

Каратиму я кожного і кожну,
бо завше втіху в цьому віднайду.
(Влучає стрілою у груди чоловікові, і той падає).

На плато з'являється богиня Макоша. В її очах неабиякий острах, та все ж озивається до демона.

Макоша

Навіщо, Диве, ти його убив?
Мені ставав він часто у пригоді.
Вирощував пшеницю і дуби,
не дорікав за вибрики негоди.
Він майстром був, придумав добрий плуг
і, уяви, слова нові придумав.
Когось беріг, від когось гнав недуг,
А ти убив… Чому? Заради глуму?

Див

Ти хто, Макошо? Ти хитка богиня.
Не вродило, то ж винувата ти.
І сльози ллєш, коли нема у скринях
або ж комор побільшало пустих.
Займися градом, нападом вітрів
чи полічи клубки і веретена.
А ні, то знаєш, стрілами з-під брів
і з лука покараю достеменно.

Макоша лякається ще дужче і втікає, заледве не збивши з ніг богиню Лелю.

Леля (над загиблим, оговтавшись)

Ой, горе… Мертвий! Молодий іще.
Йому б вінки ловити на Купала…
Його у срібних водах я скупала б
і діву посадила б на плече,
аби у шлюбну ніч її поніс
так лагідно, як зяблика у жмені.
(Сахається)
Тут демон Див на погляди вогненні
намотує довкілля і навскіс
тримає лук. Стрілятиме! Це жах!
Я краще заховаюсь у суцвіття,
аби цього не бачити жахіття.
А мертвий хай би вже собі лежав,
бо що йому закоханість і спів,
якими обдаровую красивих.
Потрапив під гарячу руку Дива,
то значить не для нього ласки дів.
(Зникає)

Зі свічками в руках над убитим зупиняються Білобог і Чорнобог.

Білобог (вказуючи на чоловіка)

Дивися, Чорнобоже, твій улов!
У надбанні ти знову переважив.
Я й не дивуюсь: зло… воно не маже,
не гріє. А, виточуючи кров,
примножує себе, мов сарана.
Утішся, протиборе і зухвальцю,
що не рахуєш знищених на пальцях,
а маєш їх, приречених, — до дна
у царстві мертвих — темнім і жахкім.

Чорнобог

Сказав би звично — Велесовім царстві.
(З посмішкою)
А ти щодня вправляєшся в бунтарстві,
хоч результати завше не такі,
які хотів би мати Білобог.

Білобог

О так, я прагну більшого сягнути:
щоб зло відчуло присмаки покути
й останній вбивця…

Чорнобог

Схаменувся? Здох?
Ну це примарне… В Дива запитай,
чи він, як біс, хотів би зупинитись…

Див

Я чую.
(крізь сміх)
Не буває так, щоб квити
добро і зло, безглуздя і мета,
що начеб мудра здавна й назавжди.
Отож, боги, з чим ви прийшли сюди,
то з тим і розбігайтесь по кутах,
відведених вам дужчими у світі.

Білобог

Я Коляду он поблизу помітив.
Нехай розсудить нас…

Чорнобог

Чи скаже Диву,
що він убивця, бовдур, юродивий?

Див

Сюди іде. Прихід її невчасний…

Білобог

Боїшся, вбивце? Тут вона доконче…

Вбігає схвильована Коляда

Коляда

Мене покликав син мій Божич-Сонце!
Який він щирий, ніжний і прекрасний!
Любуюсь ним. Щодня любуюсь ним.

Білобог

О, Колядо, життя тут поруч згасле.
(Вказує на язичника)
Чи міг би Божич зглянутись над цим,
іще безвусим смертним чоловіком.

Коляда

Він мертвий? Мертвий… Але ж він не бог.
Мабуть, йому його достатньо віку.
Прощаюся. Біжу.
(Віддаляється)

Див (змахнувши піт з чола)

Фу!..

Білобог

Ох!..

Усі завмирають, побачивши наближення Трояна.

Див (пошепки)

Моїм страхам сьогодні буде тісно,
хоч їх завжди приховую я, звісно.

Чорнобог

Щоб Див шептав… Тут щось непересічне
йому одразу кинулось у вічі.

Підходить Троян

Білобог

Трояне, знаю: ти правдивий вісник.
Скажи усім, хто смертного увічнить.

Троян

Спасе й увічнить Той, хто для людини
зуміє вмерти за її провини,
розп'яття не злякавшись — Божий Син!
А всі ми відійдемо як один
з людських сердець, що не зійдуть на клин
у справжній вірі й мудрості родин.

Знову опускається завіса туману. Чути, як за нею хутко стихає гомін кроків учасників вертепу, а за кілька миттєвостей туман поступається місцем чотирьом прозорим кулям, перед якими стоять Міколай Нєдзвєцький, Ярослав Дуріх і Михайло Рудницький. Ближче до глядача жваво переглядаються Ярослав Саландяк, Іван Банах, Степан Колодницький та Богдан Манюк. Неподалік них не зводить погляду з прозорої кулі Богдан Метик.

Ярослав Саландяк

Вони зіграли так, як я замислив
мій цикл недавній різьблених робіт,
де первісно убивць боїться світ
й загал богів зумисне й незумисне
лишень себе шанує бездоганно.

Богдан Манюк

Я зауважив: небожитель паном
над смертними в небеснім закуліссі
і на землі не обирає місій
для захисту людини, а тим паче
вдає одразу глухоту й незрячість,
коли над людом нависає смерть.

Іван Банах

Не ці боги наповнили ущерть
велику чашу співчуття й терпіння,
то ж поступились вмить Богоявлінню
для нас усіх насправді рятівному.

Богдан Метик (підійшовши до друзів-попутників)

Я з ним, Ісусом, повернусь додому…
Вагон без мене вирушить униз.
Мені тепер у кулю, вам відому,
в святу прозорість!

Степан Колодницький

Як це?

Іван Банах

Серце? Тиск?

Богдан Метик

Не треба запитань. Сьогодні хочу
прощально сповідатись вам… Отут!

Ярослав Саландяк (вкрай схвильовано)

Ми мовчимо, хоч так серця тріпочуть,
як стяг, прошитий кулями, мабуть.

Голос поза світлинами

Знаєте, я, Дух творчості, не часто приходжу до людини за крок до її вічності, але сьогодні той випадок, коли відомий лікар і мовознавець Богдан Метик, що не вельми переймався сентиментами в юності чи на схилі літ, озветься як поет-лірик, і, повірте, це не буде вигадкою, бо за його цілковитою незворушністю завжди ховалась вразлива і зболена душа незручного для багатьох, але істинного українця-правдолюба.

Богдан Метик

На стежинах своїх був я завше не злим
і сорочки не прав у брехні,
та проблем вороння з тих, нацькованих, зим
налетіло на серце мені.
Похитнувся мій день і пішов навмання,
ні калюж, ані ям не обходив.
І клювало нестямно мене вороння,
щоб приборкати легко згодом.
І забув я себе. Тільки біль пам'ятав,
тільки стін чотирьох розмову,
хоч весна за вікном, наче Діва Свята,
воскрешала надію знову.
Притулився до неї, мов зраджений спів.
Стрепенувся — вмила журбою:
кактус, глянь, перед тим, як зів'яти, розцвів,
не доглянутий, друже, тобою.
Ставши жертвою днів марноти й забуття,
смерть свою зустрічає з цвітом.
Треба, певно, колюче прожити життя,
щоб отак помирати вміти.
Ох, прости! — нахилився над кактусом тим, —
за майбутнє, що в прірву шквалом.
Відповів: каяття, мов пташа, відпусти —
відкриваюсь справжнім загалу.
З усіма ми, колючі, бува, не в ладах,
не гнучкі та завжди непокірні.
Тільки правду приносимо в гущу невдах,
не куємо броні лицемірним.
Добивають нас часто громами проклять,
гонять псами злоби од воріт.
А тепер войовнича здивована рать
скрикне раптом: немислимо — цвіт!
І опустять мечі і вельможі, й раби,
і завмруть на очах граніту,
щоб од їхнього дихання або ходьби
не залишився світ без цвіту…

Богдан Метик прямує повз друзів до прозорих куль, де вже його чекають Провідники. Знову опускається завіса туману, але тепер у цілковитій тиші. Останніми з похиленими головами за нею зникають четверо залишених мовознавцем друзів.

Голос поза світлинами

Хочеться павзи, юні та поважні особи, бо відхід унікальних талантів може підкосити й мене, Духа творчості. Ще й як може! На тижні, на місяці і навіть на роки! Але переведімо подих та будьмо стійкими за найскрутніших часів. А ще не забуваймо цінувати дружбу. І зокрема творчу, бо така продовжує земне життя авторам після їхньої реєстрації на небі. Хто, як не творчі друзі, усвідомлять раніше від усіх цінність створеного мистцем, що вже у засвітах, і хто, як не вони, торкнуться дзвонів пам'яті так як належить.

Завіса туману піднімається. Перед глядачем знову вагон «Підгайці — ООН», в якому на звичних місцях четверо — Ярослав Саландяк, Степан Колодницький, Іван Банах і Богдан Манюк.

Іван Банах

Поменшало нас, друзі, у вагоні,
але у творчім братстві — ні! О ні,
пан Метик не зостанеться стороннім,
хоч від усіх уже віддаленів
у кулі тій прозорій, Божій кулі.
Чи згадує в мандрівці він земне,
коли про Бога варвари забули
і сатаніли дужче з кожним днем
наступним? А таких було без ліку
в часи УПА. У гранях боротьби
вважав він сатанинським жалом зірку,
що на Кремлі та на пагонах гіркла,
і українські барви так любив,
як Бог безгрішних.

Ярослав Саландяк

Він без фальші був,
хоч та в совєцькім устрої, імперськім,
на холуїв і покидьків зіпершись,
була, як добре авто, — на ходу,
але давила всіх, хто їй перечив.

Богдан Манюк

Знання його — без домислів і зречень —
вивищували розуму снагу.
Вважаю, перед ним усі в боргу,
хто оминув їх тихо через втому
або ж тому, що завше поспішав
чи намагався дати відкоша
в дрібницях самобутньому старому.

Степан Колодницький

Одним зі символів Підгайців пан Богдан,
а символи… вони, як вічні крила,
злітають понад долі і могили
та переходять у блаженства стан,
якщо людської гідні пошанівки.

Ярослав Саландяк

Тепер ми розминемося в мандрівках
з легендою і символом містечка,
хоч паралельно рухаючись, ґречно
небесне і земне єднати будем
у творчості незрадженій повсюди.
Пан Метик оберегом стане Братству,
що вдалий образ визнало багатством:
у часовому вимірі — безмежним,
а в сьогоденні світлим і бентежним
і краєзнавчо-літописним здвигом
в серцях байдужих справдило відлигу,
аби такі вітцівської основи
не відцурались в поступі і слові.

Іван Банах

Ти, Ярославе, часто в завіконні
стрімким, як промінь, поглядом своїм…

Ярослав Саландяк

Без мене домандруйте у вагоні:
у Вінниці зійду. Новий мій дім
у цьому місті за велінням долі.

Богдан Манюк

А як Підгайці? Твій останній крок
звучатиме завжди в Художній школі,
як музика, що линула поволі
та раптом експресивно — у ривок!

Ярослав Саландяк

Живемо ми і творимо ривками.
Таке буття.
(Оптимістично)
А вмерши, знов живеш,
бо ти тоді мистцем, що вріс у Камінь
з довіку нерухомими руками,
але ж іще потужніший, до веж
подібний на чиємусь горизонті.
Дай Боже нам усім такий фінал!

Степан Колодницький

А до фіналу менше поворотів,
що добирають вирви або шквал
в обличчя незахищені і груди.
(зітхнувши)
Втомились ми, а втома — то сльоза,
яку і не змахнути вже нікуди,
й не розказати вдома образам,
якщо вона дісталась од творінь,
з якими, хлопці, кожен, безсумнівно,
богемний і божественно-нетлінний
в обіймах осяйних благоговінь.

Ярослав Саландяк

З благоговінням в дар свої полотна
зоставив я Підгайцям — три ряди
мистецьких образів з роси й води
і з філософських вимірів істотних
послужать гуманізму кардинально.
Для цього, власне, щедро я творив,
давно унеможлививши розрив
мистецтва з дійсністю — воно детально
буденності ніколи не торкалось,
а вибирало вічності штрихи
й було підгрунтям для священних схим
та карбувало справно позосталість.
(виглянувши у вікно)
Вагон зупинено. Прощаюся і йду.
Творець усього зобразив розстання —
земне поки що. Згодом без вагання
зведе нас у Небесному ряду…
(Обіймається з усіма й виходить).

Опускається завіса туману. З- за неї доноситься станційне оголошення: «Прибув вагон «Підгайці — ООН». З невідомої нам причини його маршрут було змінено і куди він поїде далі, невідомо».

Степан Колодницький (з-за туманної завіси)

В Підгайці він поїде, аж до хати
художника, що вимріяв турне…
Спокійно каву пийте чи гербату
і хай вас, панство, Бог не омине.

Доносяться звуки вагону, що зрушив з місця і хутко віддалився. Завіса піднімається, але за нею суцільна темрява. Невдовзі спалахує кишеньковий ліхтарик у руці Фірми, тьмяно освітлюючи всіх домушників.
(Продовження в наступній публікації)

Підгаєцький міф у правдивих живих світлинах

Дійові особи
Голос поза світлинами
Ярослав Саландяк
Іван Банах
Степан Колодницький
Володимир Федорчук
Богдан Метик
Богдан Манюк
Ярослав Борсук
Михайло Рудницький
Ярослав Дуріх
Міколай Нєдзвєцький
Красава
ФірмА
Блуд
Пластунка
Пластун
Див
Чоловік-язичник
Макоша
Леля
Коляда
Білобог
Чорнобог
Троян
Білявка
Шатенка
Руда
Перший чортик
Другий чортик
Третій чортик
Міщани й міщанки



Світлини в однокімнатній квартирі Ярослава Саландяка

Голос поза світлинами

Вельмишановні юні та статечні особи, перед вами квартира, що дихає киснем минулих епох. Щоб його, того кисню, було якомога більше навіть у спеку і приміщення набувало поважності чи навіть аристократичності, стелю звели високо. Настільки високо, що одна книжкова шафа з ошатними книгами стоїть на іншій і до верхньої полиці треба підніматися драбиною. А коли вже мова про книги, не полінуйтесь здогадатися, що їх у квартирі кілька тисяч. А онде між ними причаїлися різьблені роботи господаря: Панна, Красуня, Лоліта, Аронія, Заручниця, Чупакабра, Клеопатра, Гледичія, Єва, Пані Карачанова, Гімнастка, Софора, Невідома. Не образив різьбяр неувагою й чоловічу стать. За склом причаїлись Кабан, Бовдур, Довгоносик, Медитатор, Савелій, Адамович, Хвостаті, Блаженний, Демон голий і Дід трухлявий. Зрештою різьблених робіт дуже багато і всі вони цінні. Власне, як і картини в стилі наїв, що здебільшого акуратно складені в ніші. А ті, що на стінах…О, з них і розпочнеться дійство, бо впали в око декому... Чуєте кроки десь там, на сходовому майданчику? Зупиніться — не аплодуйте: так, крадькома, ходять лишень… Ну, ви здогадаєтеся, хто, зачувши їхню мову, чи радше жаргон, за який автор цієї поеми ризикує отримати на горіхи від пильних і поважних критиків. А все ж у нього не має наміру згладжувати гострі кути.

Блуд (першим прочинивши двері у квартиру)

Вхідні нам піддалися без відмички.
Без хитрощів замок у дверях цих.
Хоч простота домушникам не личить,
ми на коні, коли в оселю — шмиг
і там шур-шур, аби хап-хап одразу.
(оглядаючись на поплічників)
Я свій язик не дуже розчесав?

Фірма

Чесати будеш завтра з протигазом,
що люта, як сполохана оса,
але тобі по кайфу, понтовило.

Красава

Плужара він! Як дід його партяк,
усюди першим просуває рило
і допікає потім, як боляк.

Блуд

Перо б під ребра за такі базари…
(уздрівши переляк Красави).
Без шухеру! Аводь у нас. Аводь!
А ще й пастух за нами, як лошара,
своїми косоокими…
(Красаві)
Заходь
у хату без понтів, але… крутезну…

Злодії утрьох проникають у квартиру і розглядаються.

Фірма

Тут аура… немов зайшов у храм!


Красава

Шо-шо? Від слів цих здуюся і щезну
або ж бухло в горлянку, щоб у хлам…

Фірма

В казенці ти не чув таких, на пальмі,
був до наук не тертим пендюхом.

Красава

Моя підошва в школі тій… авральній
на нуль не вчила множити облом.
Все більше про матерію високу,
про душу там чиюсь, пересете,
І шо — списав фігню ту косоокий,
побив баблом пастух і се і те.

Блуд (Красаві)

Тепер усі підошви як жебрачки,
а ти од ранку — літрами шампан.
І долари твої в тугеньких пачках,
і куриш ти прикуплений дурман.


Фірма (грізно)

Потухли всі! Чи не полізе боком
оця крадіжка і мені, і вам?
Ми начебто на хаті у пророка…
Тут, зуб даю, маскуються дива!


Красава

З якого шуга жар у вуха наші?
Скажи іще: підстава від чортів!
Так можна враз домчати до Таращі,
спалитися так можна поготів,
якщо менти занюхають поклажу
в кальсонах наших…

Фірма (вказуючи на статуетку)

Он диявол! Так!.
Хоч різьблений, та, гадом буду, зв'яже,
а ще зацідить ліктем у п'ятак!

Красава

Він дерев'яний і…
(Фірмі, з подивом)
на тебе схожий
своїм паскудним і тупим бадлом.

Фірма

Мене зв'язав уже він…

Блуд

Я не можу
гнилий базар догнати, наче лом
утікача прудкого в казематі.
Фірма, ти шо тут ліпиш косяки?
Прикинь, якщо залипнемо на хаті,
з бушпритів наших випустять бульки.

Красава

Він фігурально. Всі ми сатаною
попутані.
(Стукає пальцем собі по лобі)
І кожен вже бамбук!

Фірма

Щось коїться, братва, отут зі мною:
палає будка і тремтіння рук…
Та не відпустять пута й на хвилину,
хоч будкою товчи ти об стіну.
(Блуду)
Хапай же, Блуде, першу ось картину
і — через задній двір…
(Красаві)
А ти пильнуй
за вікнами, що блимають на площу.

Красава

На площі ніч і спокій як в гробу.
Хоч, звісно, час там камери полощуть.
Тому туди не можна нам: табу!

Блуд

Картину взяв і в черепку не склею:
на ній слони над Ратушею в лет.
Це я у задній побіжу з фігнею?
Пастух за промах не наб'є портрет?

Фірма

Там образ, Блуде. На отій картині
прогари вибивають інший ритм
у центрі міста цього, в серцевині
життя тутешніх. Вже комусь болить
од війська і од влади комуняків,
а хтось такий, як бікса молода,
од цих бичів аж зачекався знаків
блаженного у ницому…

Красава (з байдужістю)

Орда
блаженне не дарує — тільки брехні
і дує їх… до розмірів слонів.

Фірма

Художник — геній. Пише не з поверхні,
а відшукав родзиночку на дні
потрощеної бісами епохи.

Блуд

То я біжу зі скарбом в задній двір.
(Вибігає)

Фірма (розглядаючись у кімнаті)

О, тут усі картини не для лохів.
Вони, мов сон, що оминає зір,
але запам'ятається пророчим.
(хвилюючись)
Стою в передчутті шалених див,
як баклажан, що тверезіти хоче
над кухликом цілющої води
задля якоїсь доброї потуги.

Красава (скептично)

Ага. Ага. Лиш бомбу не знайди…
Кого життя склепало недолугим,
спаде на діл, як мед із бороди.

Фірма

Це так, мабуть. Гадав, що злодій — сила,
крутий, гадав, бо справно башлі взяв
і досхочу вже хаває бацилу,
коли столи убогі у роззяв.
Але сьогодні…

Красава

Каяття невчасне.
Вперед ногами винесе нас фах,
якщо сльозі у шквал його упасти,
яку впустив ти раптом через страх
або ж піддавшись дужому сумлінню,
яке замінусує враз братва.
Вже краще бути не дощем, а тінню,
коли будяччя дужче, ніж трава.

Вбігає Блуд із виразом жаху на обличчі

Блуд

Там жесть! Там кіпіш! В задньому дворі
і далі, далі, де лиш оком кинув,
не ніч, а день! Еге ж, щоб я згорів,
якщо брехню тягаю, як волину
в потертій кобурі старий дільничий.

Красава

Курнув трави? Чи у стегно баян?

Блуд

Солдати там. І старшина їх з брички,
старий уже і сивий, не баклан,
щось роздає піхоті і тихенько,
що краще, тирить — я б так не зумів.
А потім політрук прийшов — заценькав
про сталіна і леніна — вождів,
що начебто несуть сюди свободу.
Ці двоє вже натури для ікон
совєцько-сатанинських. Вряди-годи,
перед всіма там виперши балкон,
ходила баба з органів каральних —
знімала там когось або пасла,
аби між ніг натиснути нагально,
напевно, жертві з долею вола…

Красава

А де картину, Блуде, присобачив?
А чи слони чкурнули з полотна?

Блуд

Вона ще є…
(Стегнув плечима)
І… вже нема неначе.
Пішла туди гуляти, де шпана
і де міщани, трохи гордовиті,
замислилися ген коло крамниць.

Фірма

Гуляє й досі?

Блуд

Вояки невмиті,
здавалося, її жбурнули ниць,
коли пройшлися маршем по Підгайцях,
такі худі, як цвяхи, вояки,
але вона знайшлася у напастях.

Красава

Скажи іще: взялася за боки
і гучно пританцьовує за тином,
здіймаючи і куряву, і шквал.

Фірма

Картина дійства дивні ті поглине.
Я доганяю…

Блуд

Шо?

Фірма

Вона — портал,
художником відкритий у минуле!
Ти своєчасно, Блуде, драла дав.

Красава

А бакси за картину? Це забули?
О, мізки вам розмила баланда,
якщо отак ведетеся на бздуру
чи на якийсь припудрений міраж.
Іще візьміть до рук собі бандуру,
покличте біксу, бо як блаж то блаж.

Фірма

Не віриш ти, Красаво, вже у диво,
у відчуття правдиві хоч якісь.
Обходить глуздом Блуд тебе, брикливий,
як мільйонерів жадібних Грінпіс.

Красава

Ліпити бабки — сенс лишень у цьому.
Все інше просто лірика сліпа.
Рухоме цуплю й маю нерухомість
на острові, де можна гопа-па
із лярвами гнучкими, що з Європи
чи з Африки. Ну, вибір хоч куди.

Фірма (Красаві)

Біжи у двір. Такого чорт не вхопить.
(Подає йому твір мистецтва).
З картиною шукай собі ходи
між краденим і вічністю — старанно!
А щось не так, то, звісно, повертай.

Красава

Базариш ти зі мною, як з бакланом,
а тут, Фірма, історія не та.
Я не такий, як Блуд, лошара глупий,
і не мені гребти у попандос.
Коли у тебе хист і жар із дупи,
то всі твої противники — компост.
(Рвучко вибігає з картиною під пахвою)

Фірма

Красава з прибабахом ще з колиски
не може без примочки, хоч убий.
Якщо вже впав, то доганяє: слизько!
Якщо прихід у нього, він кобель
та джентльмен веселий одночасно
і, падла буду, був би чоловік,
якби щодня не кОпав душу власну
і в пекло б, як шаленець, не волік.

Блуд

Ми теж такі. Ми в рабстві у мамони —
слова підошви раптом я згадав…
А ще казала: лінії червоні
малює в долі кожного біда.
Коли таку зухвало переступиш,
то виростає прірва вже за крок.

Фірма

Красава бреше, Блуде — ти не глупий,
у блаті не заплутаний шнурок,
а лиш кільце у ланцюгу міцному,
що може від'єднатись будь-коли
і зникнути світ за очі з огрому…

Блуд

Вертається Красава. Не пали…

Вбігає Красава

Красава (надривно кричить)

Я ах і… в жах… Ну, попандос конкретний.
Там сорокові — в задньому дворі.
Багнетами проколюючи мертвих,
змагалися червоні злидарі,
хто юних тіл найбільше пошматує —
повстанок і повстанців — геть усіх,
кому не заспівають алілуя
у церкві жодній і кому до ніг
рідня не припаде, щоб не пропасти,
бо протяги сибірські близько вже.
Аж раптом випадково… О нещасний,
хлопчак Павло у двір зайшов, ножем
жонглюючи спокійно для забави.
І од жахіття враз оторопів.
Зухвальства свідок, як він закривавив
о пів на божевіллля і о пів
на власне не приборкане каліцтво
од рук і ніг бичів з енкаведе.
Карали і провадили там слідство:
чому з ножем і партизани де?
Хтось захотів застрелити малого
і увігнать багнетів в нього сто,
та він уже сміявся так убого,
як не сміється з тямою ніхто.
Тому і відпустили геть — гидливо
і похапцем.
(трохи заспокоївшись)
Напевно, сатана
і той не може вбити юродивих,
в яких душа — розірвана струна.

Фірма

Красаво, не базариш ти, а мовиш.
Хто б міг таких чекати перемін?

Красава

Жаргон в'язничний… лишній як окови,
коли почув ти похоронний дзвін
по людях, ще живих у тій епосі,
та вже в совєцькім зашморгу тугім.
(перевівши подих)
Не можу я отямитися й досі,
бо двір минувся, а натомість дім
постав переді мною в центрі міста,
а з нього вбивці вийшли — з двору ті…
в цивільнім шматті. Мов не з того тіста
були вони тепер. І поготів
на лицях їхніх спокій верховодив,
як з'ясувалось, чорний і гіркий.
Їх ніч вела кудись поза городи
й завулками із гнучкістю руки,
але сліпими й дуже боязкими.
Душі ніде там жодної. Ніде!
Я, мов примара, пролітав над ними
і відчував: здригається Едем
від кроків не зупинених сатрапів.
А далі, наче у жахкому сні,
в одній оселі закричали раптом
і стихли люди… Як я даленів
од вбивць червоних — вже не пам'ятаю.
Лишень одне у тямі як тавро:
мале дівча, що проклинало зграю,
здіймаючи у небо сліз огром.
Сирітці цій, вцілілій випадково,
на самоті, на лютій самоті,
все важче й важче підкорялось слово
і глузд її все дужче животів.

Блуд

Іще одне нестямне божевілля.
Воно й мені у груди — бух і бах!
(зітхнувши)
Так можна й до злодійського похмілля
в поважних докотитися літах…

Красава

Невдовзі сколихнули місто кінні —
аж Ратуша здригнулася стара.
Полковник куций, як моє терпіння,
гарикнув: сталін — батько наш. «Ура!» —
у відповідь йому з горлянок хриплих
зірвалося і стихло — десь отам,
де хлопченя стояло коло липи
і дозволяло посмішку вустам,
скептичну вельми, а в куточку тиші
дало повстанській пісні голосок.
О, як вона злетіла зразу вище,
підхоплена у вікнах і за крок
до куцого у галіфе потертих.
Осатанів цей гад. Осатанів!
Гайнув, як смерч, аби віддати смерті
заводіяку — той вже даленів.
Топтав його конем він наздогнавши,
а згодом добивав і чобітьми.
Жінки довкруж заголосили страшно,
а декілька метнулись, щоб грудьми
чи спинами своїми захистити
скривавлене, я серце рву, — дитя!
І захистили, геть несамовиті,
лишень життя його, лишень життя,
а розум не змогли. Така рахуба.
Старий злодюга, я сльозу впустив.
Була мені не мила сила груба,
мабуть, уперше і хотілось див
од Бога, що з дитинства оминаю,
хоч теж у Нього зопалу краду
себе, людину.
(з сумом)
Я дійшов до краю
й обіцянки не дам, що не впаду…

Фірма

Портал тобі відкривсь через картину
«Ніч у Підгайцях». То вона вела
в минуле тих, кого вже глузд покинув,
але Господь не позбавляв тепла
літами душі їхні ще сповиті.

Красава

Картина та — фінал моїх видінь.
Знайома трійця в божевіллі ситім
під церквою від трьох палахкотінь
запалених свічок посеред ночі,
здавалося, подужчала нараз,
аби поривом, вільним і пророчим
прогнати вперше сатанинський сказ
тутешніх комуняків і сексотів,
призвідників репресій і вигнань.
І Божий храм з нічної позолити
назустріч плив їй, як одвічна грань
між правдою і кривдою земного.
До церкви придивився я пильніш,
та не побачив купола одного
на фоні староміськім, що не згірш
едемського у славнім супокої.
Куди подівся купол той? — гадав.
Аж тут вони про це сказали, троє —
сльозами, що бурлили, як вода,
і розмивали темінь, на землицю,
омиту кров'ю, схожу. Я збагнув:
цей зниклий не полинув, наче птиця —
у грудях всіх знівечених він б'ється,
коли шляхи Творцеві на кону.
А щезне морок, ми його впізнаєм
поміж сусідніх здавна куполів.

Блуд (задумливо)

В цій хаті ми не ми, мабуть, — навзаєм
я теж би уникав тюремних слів,
а, може б, і хвоста своїй жадобі
довіку я притиснув би відтак,
а ще б курсивом написав на лобі:
все комуняцьке — сатанинський гак,
вмирати на якому всім невгодним
режиму без сумління і душі.

Фірма

Тут аура, нагадую… Сьогодні
ми глиною в магічному ковші,
з якої майстер виліпить пригоже…
(після паузи)
Я теж піду з картиною у двір —
з тією, що грозою над ворожим,
його вітрам жахким наперекір.
(Виходить)

Блуд

У хаті цій Фірма змінився першим —
ще не по вуха вліз у кримінал.

Красава

Чи не хитрує, як крамар той, Гершко,
коли зростає інший номінал?

Блуд

Невже, гадаєш, вирватись надумав
без нас з тобою звідси крадькома?
А ми до цюпи допікати куму?
Ну, звісно, хитросплетений Фірма
обвів довкола пальця нас, бувалих,
і розсікає простір як Ван Дамм.
Либонь, уже з картиною причалив
до сховку, що відомий тільки нам.

Красава

То, може, через площу нам на волю
з художницьких оцих… колючих див?

Блуд

Я спробував. І йшов чомусь по полю.
В тумані никав: він мене водив
по колу начеб. А коли вже з кола,
мов зайця з огорожі, відпустив,
по сходах я сюди пішов спроквола.
(стегнувши плечима)
Такий ось дивний маємо мотив.

Красава

Ну, годі! Годі! І без тебе тьмяно.
І моторошно так, хоч помирай.
В людській подобі ми — орангутанги,
бо мавпячого в кожнім через край.
Коли минуться чари тут мистецькі
і магія картин зійде на пси,
своє ще надолужимо не кепсько,
як звикли вже: побачив — відкусив!

Блуд

Пускав сльозу ти... Не була фальшива?
Хлопчині ти насправді співчував,
якщо душа твоя в обіймах дива,
як в полум'ї високому дрова?

Красава

Її давно я підпалив безглуздо,
і їй дива у хаті цій лишень,
як просвіт у замку, що обшир звузив.
Крізь нього не чкурнеш, на жаль, у день
або ж у ніч, погожу і привітну.
Отак я душу, Блуде, ув'язнив.
Тепер вона не може не горіти,
коли краду я чи в потоці снив.

Блуд

Фірма вже близько, на сходині п'ятій
присів, мабуть, — повернення, як міх,
придавлює його: своїм завзяттям
хіба на власнім лиху наполіг.

Красава
(наблизившись до дверей)

Підвівся наче і подався вгору.
Довідаємось хутко що і як.
Іде, іде карбуючи покору.
(насупившись)
А я… О, ні! У мене геть навспак!

Входить Фірма.

Блуд

Ну що там? Що? Безмежжя плутаниці?

Фірма (зиркнувши на годинник)

Години там, коли хвилини тут.
Я мав нагоду вдосталь надивитись,
як руки з-під землі ростуть, ростуть
і тягнуться до вбивці у костюмі!

Красава

Так не буває… Це метафор плин
з картини, що поніс ти у задумі,
щоб вибити нарешті клином клин…

Фірма

О ні! О ні! Даремні сподівання
на звільнення од чар я не плекав.
Я просто біг, як могікан останній,
до дужого єдиного струмка,
щоб вгамувати спрагу…
(похитавши головою)
не тілесну,
не швидкоплинну з горла і грудей,
а ту, в якій озвалось щось небесне,
з якою справедливість назавжди.

Блуд

Уздрів ти смерть убивці?

Фірма

Од інфаркту!
І порадів їй враз без каяття,
бо справно бито сатанинську карту
не спротивом людським — Творцем життя!
А це уже вікторія довічна
над тим, хто зло в шаленстві укріпив
смертями всіх міщан непересічних
і фанатизмом власним, геть сліпим.

Блуд (після паузи, емоційно)

Як часто злодій оминає правду!
Як прикро зневажає справжній сенс!

Фірма

Прийшли ми красти й творимо баладу
про істину, що вийшла на протест
супроти сатанинської жадоби
багатства, влади і хмільних розваг.

Красава

Нема страшніш од совісті хвороби, —
казав пастух, наш кримінальний маг.
Він зцілить вдачу кожного спокійно,
негучно і без поспіху, мабуть.
І хай ти після цього вже покійник,
твоя злодійська не минеться суть.

Блуд (виглянувши у вікно)

Сюди ідуть! Тепер у нас по суті
в казенці нерозбірливе майбутнє
або ж тікаймо разом як щурі!

Красава

Куди? Куди, якщо вже у дворі
довіку заблукаємо в тумані?

Фірма

У коридорі, згадую, для пані,
що по сусідству мешкає, художник
комірку змайстрував, цілком пригожу,
аби сховались ми у ній, злодюги.

Красава (радісно)

Не пропадем, як вівці недолугі!
Вперед — до схову! Хай живе удача,
а з євриками й баксами тим паче!

Домушники зникають із квартири.


Голос поза світлинами

Ну, що ж, юні та поважного віку особи, з ваших очей зникли ті, хто сповідує слизьку доріжку… Вони ще нагадають про себе, але тепер, у ці, я навіть сказав би, визначальні хвилини у квартирі художника Ярослава Саландяка оговтується той дивовижний світ, що, було, принишк, вельми вражений вторгненням у нього хижацький поглядів і спритних злодійських рук. Скажете, що він захищав себе обережно, як усе тендітне та інтелігентне? Що ж, мабуть, так і є, але не поспішайте з висновками. (Після павзи) О, бачу просвітлені обличчя! Проникливі й уважні, ви не оминули увагою подивів і суперечок непроханих гостей… Чи матиме це певний прийнятний вислід? Хтозна…
А наразі настав час познайомитися з тими, хто уособлює творчу палітру сьогодення в нашому старовинному містечку. Це вони злякали крадіїв своєю появою і тепер… (Гучніше) Хо – хо! У ваших очах очікування магічних пригод майбутніх чи то пак без п'яти хвилин знайомців! Обіцяю — будуть! Бо, як навчає прислів'я, кожна пригода — до мудрості дорога. І нехай те, що відбуватиметься, не торкнеться вас безпосередньо, все ж таки, не сумніваюсь, знань і досвіду вам примножиться. І не тільки їх…

У кімнату заходять Ярослав Саландяк, Іван Банах, Степан Колодницький, Богдан Метик і Богдан Манюк. Господар помешкання жестом пропонує гостям сісти на стільці, що розставлені навколо письмового стола, а сам зупиняється біля вікна.

(Продовження в наступній публікації)

Дія третя

Лісові хащі, з яких видніється вхід у печеру. До входу добігає ледь помітна стежина. Ближче до глядача, праворуч, – невелика галявина. Похмуро. Закричала сова. Понеслося відлуння совиного голосу. З печери виглянула баба Євдокія, якийсь час дослухається до лісу, а потім виходить на галявину.

Баба Євдокія

Уміє ліс посіяти самотність,
що виростає вище яворів.
Тоді у неї рук довжезних – сотні,
сплітає павутину до зорі,
з усіх сестер найпершої над лісом.
Ні просвіту! Блукай собі, блукай…
(зітхнувши)
Не до блукання, бо чатують біси
на мене в сих гіллястих завитках…
Борюся з ними, світлом захищаюсь,
назбираним душею.
(стривожено)
Хто ж наслав?
Молюся. Пощу. Благо – кухоль чаю
і вістки не фарбовані з села…
(крокуючи галявиною)
Се до пори сліпі мої видіння…
Ще викриється той, хто осліпив.
А далі – битва… сонячного з тінню,
землею й небом зведені стовпи…

З –за дерев доноситься покашлювання Івана Чекана, а за хвилю парубок виструнчується перед бабою Євдокією.

Іван Чекан

Не впізнаю кмітливої бабуні…
Старієте, ослабнули, либонь.
Потрапили б ураз на око хруню.
А з рук його кривавих – у вогонь!

Баба Євдокія

Від Бога в тебе, хлопче, - хіснувати
усьому, що від сонця… Світлом будь
не тим кривим, не тим витіюватим,
яке заводить у найбільший бруд…

Іван Чекан

Я світло вмить в очах побачу ваших,
коли на царинку…

Баба Євдокія (скрикує)

Оксана тут!

Іван Чекан

Їй буде в лісі… з вами буде краще,
бо зневажають і нещадно б’ють.

Баба Євдокія

Оксано, де ти? Відізвися, внучко!
(побачивши Оксану)
Фелега окровавлена на ній!
А що ж Петро, сей викрутень маючий?
Сховався преч, мовчить на стороні.

Оксана

Ми розвіталися, бабуню, нині…

Баба Євдокія

Та слава Йсу!

Оксана

Ні, не довіку! Ні!

Іван Чекан

Кептар завідця віднайде у скрині
та й вирушить у мандри на коні.

Оксана

У сховку Федір, пані милостива
мого чекають князя…

Баба Євдокія (обіймаючи внуку)

Світе злий,
мої видіння зникли, з ними – сниво,
тому й не бачу, де твої вузли…
(з відчаєм)
Ви сватання задумали, безумці.
коли земля втікатиме з-під ніг…

Іван Чекан

У пані се давно було на думці.

Оксана

Вона, ся пані, гейби оберіг…

Іван Чекан

Дозволено за звичаєм гуцульським
удруге одружитися газді,
якщо газдиня в рабстві, бо на друзки –
літа його старі чи молоді…

Баба Євдокія

Не дотерпіла, внученько, покути
і сим її примножила, на жаль.
Яке ж воно тепер твоє майбутнє?
У потойбіччя грізний перевал…

Оксана

У лісі поживу. Минуться рани.
Нового війта, може, оберуть…
Тоді усе владнає наша пані:
для щастя грішних вибере пору…

Іван Чекан

І вас, бабуню, захистити зможе,
коли нарешті праведне – в серця!

Баба Євдокія

Ся жінка – клаптик сонця, божа
і не боїться панського кільця….

Іван Чекан

Загадка в сих словах… Незрозумілі…

Баба Євдокія

Усі ми, всі – продовження світил.
Хто сонячний – не служить божевіллю,
хто місячний… Шкода його зусиль…

Оксана

Важливо се…
(схвильовано)
Але зустріньмо кінних,
що поблизу… домчали до стежі.

Іван Чекан

Там трійко наших… Добрі переміни
(усміхаючись)
В сей день, бабуню, кревно не тужіть.

На галявину приходять пані Мазуркевич, Петро Стахів і Федір Когут, втомлені мандрівкою, проте усміхнені.

Пані Мазуркевич

О Богу дяка, є іще безлюддя,
приховане камінням і гіллям,
куди стежу не топче… кривосуддя,
а тільки оком кидає здаля.
(взявши за руки бабу Євдокію та Оксану)
Фамілія – разом! Се файно! Файно!
(грайливо)
Чи новий не потрібен фамільянт,
що проведе жінок крізь дні печальні?

Федір Когут (киваючи на завідцю)

Годиться сей. У сего є талант!

Пані Мазуркевич

Поета? Маляра? А чи музики?
Аби в душі довіку – осяйне…

Іван Чекан

Його талант великий, ох, великий –
кохати може!

Баба Євдокія

Не тужливим днем
сьогоднішній насправді.
(обійнявши Оксану)
Дивне, внучко,
те сватання… Що скаже сирота?

Оксана (радісно)

Я згодна! Відсвяткуємо не гучно,
бо в долях геть не сонячно… Слота…

Федір Когут

Не поспішайте. Сватають гуцули,
а тут не обійтися без хлібин.

Пані Мазуркевич

І хустку, й рушники ми не забули –
важливі для воз’єднання родин.

Федір Когут

А що, бабуню, недарма в бесагах
сюди дива умільців привезли?

Баба Євдокія

Я розумію… старости відвага
підкорює фортеці будь-коли….
Та сумніви мої, як ті ворони,
що відчувають подих небезпек.

Оксана

Бабуню, не знесу я заборони!
Ви розіб’єте долю, наче глек,
який напій цілющий умістив би.
Осколками не раньте, бо помру.
Я покохала і мені не стидно,
мов яблуні, за втрачену кору
в пору цвітіння.
(простягнувши руки завідці)
У крові щаслива
перед очима красеня Петра.
(рішуче)
Мій крок назад… єдиний крок – і диво
мене не порятує…

Баба Євдокія

Я стара
і духами відірвана од світу,
що вберегти уміє від падінь…
(трохи завагавшись)
Оксано, Петре, обійміться діти.
Рушник і хустку, старосто.

Федір Когут

Не лінь
такий наказ виконувати. Славно!
Беріть, бабуню. Ось вони. Беріть.
(усміхаючись)
В сім рушнику квітчастому, прадавнім
весілля відгуляю на горі,
коли запросять винуватці свята.
А хустку хай завідця збереже:
якщо вже пов’язали, благодаті
краса така початком…

Пані Мазуркевич

Ой, невже?

Федір Когут

Звичайно, пані. Тільки серця трішки
додати б до квітчастої краси…

Іван Чекан

Чийсь коник відв’язався… Піде пішки…
Біжу, щоб нюх не нагострили пси…

Тим часом баба Євдокія пов’язує рушник Федорові Когуту і хустку – Петрові Стахову.

Федір Когут

Хлібинами пора нам обмінятись.
(виконує ритуал разом з бабою Євдокією)
Отак! Отак! Цілуємось. Отак!
Петро наш мовчазний, неначе святість.
Ну, винуватцю, відімкни вуста…

Петро Стахів (кланяючись)

Моє пошанування тій родині,
яка моєю стане…

Федір Когут (нетерпляче)

Назавжди…

Петро Стахів

Пов'язаний сьогодні… На хустині
сім кольорів, узятих у звізди,
у кулка сонця, у висот небесних,
у розмаїття перших трав гірських,
у відблиску води, у перевесла,
у квітки, що здіймає пелюстки…
Сим кольорам не дам я потьмяніти,
а втішу ними ту, яку обрав
жінчовкою своєю, долі квітом,
бо вже на се нагода і пора…

Федір Когут

А ти, Оксано, славиш ту нагоду?
Порою задоволена?

Оксана

Повір,
удома поламала б загороду,
аби хутчіш коханий мій – у двір.
А тут у лісі, на такім роздоллі,
ніщо не спинить наших почуттів…

Федір Когут

Пошанували ритуал… Доволі!
Вертаємо в село, до тих ротів,
які погрози гублять і… здогадки
про сховок невпокорених жінок…

Пані Мазуркевич

Боюся в се повірити… О, падку!
Порив мій – як розхлюпане вино.
Жагу Оксани прагла вгамувати,
як і свою у юності жагу,
та світ гуцульський надто вузлуватий –
ти в Бога і у шатана в боргу!..

Федір Когут

Дорогою додому міркування
сховаємо у скриньку наших справ…

Пані Мазуркевич

Прощаємося. Голосом розстання
озвався ліс, що тишу обікрав
зі спільником старим – північним вітром.

Федір Когут

Пора! Пора!
(гукає)
Завідцю, - на коня!

Пані Мазуркевич

Натхнення плин… Мені б мою палітру,
то пензель би красу обороняв
шляхетних душ і мудрої природи.
Якби ж до ночі з пензлем у руці…

Баба Євдокія

Душа й удома, пані, колобродить…
Чуттями в ліс: вони – її гінці.

Федір Когут

Усі пішли. Наздоганяймо, пані.

Федір Когут кивком голови, а пані Мазуркевич потиском рук хутко прощаються з Оксаною і бабою Євдокією, залишаючи їх удвох.

Оксана

Шляхтянка ся до мене схожа чимсь…

Баба Євдокія

Очима нам послала віншування…
З добром до нас.

Оксана

А хто б не придививсь
до погляду небесного такого?..

Баба Євдокія

Перед палацом згасне погляд сей,
бо нелюбу добродійка з порогу
повинна догоджати, звук оси,
почувши з рота шляхтича глухого.

Оксана

Не хоче хвестуватися? Слабка?..
Так можна пану датися під ноги,
від батога втікати, від ціпка…

Баба Євдокія

Уміє пана стишити, розумна,
осанкою шляхтянською вона…

Оксана

Хай так… Усе ж борониться від глуму.
Сказала б… «не розхлюпує вина…».

Баба Євдокія

Засватав пан ще юною. За сорок
добігло Мазуркевичу в той день.
Заплакала…

Оксана

Ачей, ввижався морок…

Баба Євдокія

Родина, що збідніла, - ні телень…

Оксана

Відей, коханого втрачала, юна…

Баба Євдокія

Борги! Борги! Заставили батьки
перетворити мрії у відлуння
і – під вінець!

Оксана

Се ж мука – на роки!

Баба Євдокія

За тиждень до весілля десь у скелях
прощалася жагуче з юнаком,
коханням першим…
(помовчавши)
Віддали се хвилям?…

Оксана

Ага… утаємничили… Тако
неславу оминули й зубожіння.
Життя завулки творять, не шляхи…

Баба Євдокія

Сутужно пані, бо утрата тінню
скрадається за нею…

Оксана (здивовано)

Ой, птахи
над нами завмирають! Величенькі!

Баба Євдокія

То знак якийсь… Ади, лебідки дві…

Оксана

Тривожно так! Здається, серце тенькне…

Баба Євдокія

Вони, як стріли, що на тятиві,
готові вже пришвидшувати кари…

Оксана

Бабуню, ви змагаєтесь зі сном?

Баба Євдокія

Так не буває, внученько, у пари…
Дарує пара сонячний танок…

Оксана

Ходімо, рідна! Є у мене варя,
ще й молоко і бринза, і книші.
В печері почастую вас – примарне
відляже від стражденної душі.

Баба Євдокія

Боюсь за душу – пеленають біси
мольфара чорного…

Оксана

А де ж він? Де ж?

Баба Євдокія

Згадай судилище війтівське… Тісно
моїм видінням… Ох, не обманеш,
тих бісів, причарованих могутньо,
аби господар їхній показавсь…

Оксана

Він був присутнім?
(впевнено)
Був тоді присутнім…
Лягала карта війтові під масть…

Баба Євдокія

Прийде сюди! Мені вкоротить віку,
якщо я духів геть не розмету.

Оксана

Втікати знову…

Баба Євдокія

Є у горах ліки –
їх на земну й небесну висоту
підняв Господь, сховавши у рослини…
Моїм видінням повернули б зір!

Оксана

Шукаймо хутко!

Баба Євдокія

Серцем безневинним…
лишень таким візьмеш господнє в гір.

Схвильовані жінки зникають у лісових хащах. Звучить тривожна музика, гучнішає. Знову скрикує сова, але тепер совиний крик жахливіший, не відлунює. Скрадаючись, на галявину виходять Карпо Дудик і Гнат Рудзилович. За ними услід – Василь Качур.

Карпо Дудик

Заледве не вчепилася в крисаню
ся навіжена, ся дурна сова!

Гнат Рудзилович

Мене злякала! Думав – загорланю!
(кинувши погляд на Василя Качура)
А сей упертий! Я його не звав,
лиш оповів, куди іду й навіщо,
а він – як хвіст…

Карпо Дудик

Найважчий із хвостів!..

Василь Качур

Служу я катом…

Карпо Дудик

Геть, бо уперіщу!

Гнат Рудзидович (вказуючи на небо)

І ката ген судитимуть святі…

Василь Качур

Не зачіпайте! Я – недоторканий!
Я війту пожаліюся на вас!

Карпо Дудик

Та добре, добре… Се ж не так погано,
що тут ми з катом…

Присяжні віддаляються від Василя Качура, аби не почув їхньої розмови.

Гнат Рудзилович

Додамо гримас
і дурневі таки заб’ємо баки…

Карпо Дудик

Печера – та! Он поблизу хустки,
які були на відьмі…
(штовхнувши співбесідника)
Гнате, дяка!
Ти пересіяв через дні плітки
і злото правди віднайшов – піщину,
та нам вона наблизила мету.
(злякано)
А може відьма тут?

Гнат Рудзилович

Я бачив спини…

Карпо Дудик

Чиї? Коли?

Гнат Рудзилович

Тихіше! Не ґвалтуй!
(оглядаючись)
Старої та розпусниці-втікачки,
коли вони з поляни – під гору…

Карпо Дудик

І не схопив жінок?

Гнат Рулзилович

Я був обачним,
щоб відьму не образити стару,
аби не прокляла, не вбила оком…

Карпо Дудик (невдоволено)

Винагороду війт віддасть не нам…

Гнат Рудзилович

Ретельність відчайдушна лізе боком,
а вчасна хитрість – захисна стіна…

Карпо Дудик

Пусті слова… В кишені не відчутно…

Гнат Рудзилович (киваючи на печеру)

За сховок грішниць обдарує війт…

Карпо Дудик

Ну й голова! Хвалю! Надумав путнє,
аби біду за горло й мимо бід…
А з дурнем що?

Гнат Рудзилович

Ну, се вже дуже просто…
(гукає)
Сюди, Василю, хутко! Не тупцюй…
(вдавано серйозно)
Василь у нас не заєць куцохвостий…
Ведмідь могутній!

Карпо Дудик

Щонайперший збуй!

Василь Качур (зашарівшись)

О так, коли хапаюся за бука,
тремтять усі прив’язані!.. Ги-ги…

Гнат Рудзилович

Наказ послухай, збую…
(відвертаючись)
Фу, не пукай…

Карпо Дудик

Завчасно б не жахнулись вороги…

Гнат Рудзилович


Пильнуй у хащах: там, де на гілляках
розвішані файнющі ті хустки,
побачиш відьму…

Василь Качур

Ухоплю ломаку !..
А як гамлесити? Кінцем тонким?..

Карпо Дудик

Хоч головою пишною… Затримай
злочинну бабу і відтак зв’яжи.

Гнат Рудзилович

А за одне й Оксану, галатине.

Василь Качур (віддаляючись)

Біжу до сховку.

Карпо Дудик

Сей аж до сніжин
сидітиме в кущах у позі ревній...

Гнат Рудзилович

Аби не так! Вже стрімголов – назад.

Василь Качур (важко дихаючи)

Наїдки привезіть мені печені
та копчені, та смажені. Підряд
усе згребіть, що маєте удома!

Карпо Дудик

Чекай, Василю, на війтівський віз,
а що на возі тому – всім відомо…

Василь Качур

Усе – мені!
Щоб подали під ніс!

Присяжні виходять. Василь Качур потирає живіт і йде у засідку. У закутку звелися на повен зріст Іван Чекан і Федір Когут, одягають маски з мішковини.

Іван Чекан

Повернення надумали ми вчасно
і хутко як домчали в хащі ці!

Федір Когут

Коли маленький вогник щастя гасне,
його несуть дбайливо у руці…
Отак своєю дужою рукою
хотів би я жінкам допомогти.

Іван Чекан (простягаючи руку)

Тримай мою! Моя бува швидкою.

Федір Когут

Я пам’ятаю… Зводили хрести
лишень удвох…

Іван Чекан

Ті різьблені, високі…

Федір Когут

Тепер вони – окрасою шляхів!

Іван Чекан

А нині руки наші… Чую кроки…
Гайда ловити збирача гріхів!..

Парубки накидаються на Василя Качура, що вибрався зі сховку, і зв’язують його. Товстуна охоплює жах.

Розбійники у масках! Душогуби!
Рятуйте чоловіка! Ай-я-яй!

Іван Чекан жестом підказує побратимові, щоб мовив зміненим голосом.

Федір Когут

Не стулить пельку сей товстун без буби…
Ану, мій дрине, добре погуляй!

Василь Качур

Не бийте! Я такий… богоугодний!

Іван Чекан

Ти ба!

Федір Когут

Ти ба!

Іван Чекан

А чим се доведеш?

Василь Качур

Я можу їсти зранку борщ холодний,
до бринзи невибагливий я теж…

Федір Когут

Ну, се не жертва… А поїв би сажі,
якою піч підмащують?

Іван Чекан (погрозливо)

Поїж!

Федір Когут

Од неї утікають духи вражі.

Василь Качур

Та добре, добре… Заховайте ніж!

Товстун силоміць ковтає сажу, знайшовши її у вузлику, який подав йому Федір Когут. На вимазаному сажею обличчі – гримаса страху і огиди.

Іван Чекан

Ні, не кривися… Чорним, чорним духів,
аби, шалені,– врозтіч та невлад!

Василь Качур

Я їх, здається, у собі наслухав –
полізли кляті духи через зад…

Федір Когут (вдивляючись у хащі)

З непроханими в сій місцині – густо…

Іван Чекан

В кущі! В кущі негайно товстуна,
опісля… пригадаємо Прокруста,
що жах на подорожніх наганяв…

Парубки виводять Василя Качура, а на галявину, кумедно ховаючись за спини один одного, вичовгають Шиммель і Авраам.


Шиммель

Я шо вперед, я шо таки спритніший!

Авраам

А так! А так! У Шиммеля нога,
котра від місця грішного лівіше,
гнучкіша від любого батога!

Шиммель

А праву – тягну! Права – кривуляка!
Не треба, Аврааме, - гав, гав. гав!-

Авраам

А шо то є?
(замислившись)
Як «гав», то я собака!
Аби ж була та права, як дуга!..

Шиммель

Се так мені бажаєш, Аврааме?

Авраам

Сказав би так: підказую святим…

Шиммель (з люттю)

Сюди! Вчеплюся в пейсики зубами!

Авраам

А шо – волоссям жертвуєш густим?..

Жиди зчиняють бійку. Схопивши один одного за волосся, падають на діл. В цей час до них підходять парубки в масках розбійників. У руці Івана Чекана – палиця.

Федір Когут

Се хто тут до розбійників у гості?

Шиммель

Святі почули Авраама… Вай!

Авраам

Вай-вай! Перестаралися зі злості…
Буде ще й пика в Шиммеля крива…

Шиммель (киваючи на парубків)

А на твою хлопи сі будуть дути?
А, може, й так, бо Авраам – багач…

Авраам

Замовкни, жиде! В полум’ї майбутнє!
Сльозу пусти… Се нашій долі – харч.

Іван Чекан

Про намірами сказали б… Поживитись?
Що ж, мовчите….
(глумливо)
Та ви такі ж, як ми!

Федір Когут

Розбійники! За шматом соковитим
ганяєтесь од ранку до пітьми…

Іван Чекан

Лежати нерухомо! Маю мірку
для тих, кого приваблює розбій.
(вимірявши лежачих жидів палицею)
Ви – куці! Куці! Боляче та гірко:
куди подіну зріст високий мій?

Федір Когут

Сих зайшлих ми розтягнемо за хвилю:
за руки – ти, за ноги я візьмусь…

Іван Чекан

Гармонії досягнемо зусиллям!..
Подовжати – годиться і на мус.

Шиммель (боязко)

У Авраама злото у кишені.

Авраам

У Шиммеля каблучка дорога.

Федір Когут

Худобу ви забрали у газдині…

Шиммель

Се так… Се так… Бо жид не ловить гав,
коли судом покарані гуцули…

Іван Чекан

Платити злотом за худобу вам!

Авраам

Вай-вай! Беріть! Хіба ми не почули,
шо тут пташині у жидів права…

Шиммель

Не розтягайте!.. Маю цінне дещо…
привласнений… забувся… бранзолєт

Федір Когут

Ого, шикарний! Віддаємо решту
товстющим мурином - в кущах лежить…

Іван Чекан приводить вимазаного сажею Василя Качура і штовхає його до жидів.

Федір Когут

Ану всі троє геть, бо в око стрельну,
як вивірці у лісі сім торік!

Авраам

Я роблю ноги!..

Шиммель

Тиша я могильна…

Василь Качур

А я до лісу не піду повік…

Відпущені хутко зникають. Іван Чекан і Федір Когут, знявши маски, регочуть. В цей час повертаються баба Євдокія та Оксана.

Баба Євдокія

Тихіше, парубки!

Оксана

Чому веселі?

Баба Євдокія

Видіння ожили… Дивлюсь углиб…

Іван Чекан

Бабуню, не гойдайте дару хвилі…
Худобу вашу щойно продали…

Федір Когут

Митарства ваші у взутті міцному:
ходитимуть услід чимало літ.
У чужині вклонятися вам дому…
(кладе на долоню старої відібране в жидів)
Візьміть, бабуню, злото се. Візьміть!

Баба Євдокія (вкрай стривожено)

Ховайтеся в печеру і – ні кроку,
поки мольфара чорного сліди
на царині не вичахнуть, глибокі –
до потойбіччя…

Оксана

Хто він? Хто?

Баба Євдокія

Іди!

Оксана і парубки ховаються в печері. Тиша. Стара мольфара завмирає. Навпроти неї з’являється і теж стає нерухомою постать у крисані. Крисанею прикрито майже усе обличчя постаті. Нараз жінка зриває капелюх з голови ворога і наштовхується на погляд хижака, якому дали відсіч…

Баба Євдокія

Вважав мене беззахисною, Стаху…
Тому й відкрився… Посланці твої
не привели моїх видінь до краху…
Озброєна! Намарно час гаїв.

Стах Кавуляк

Сконаєш нині. В горах нам затісно…
Ти оминула пастку, але ж я…

Баба Євдокія

Почав убивчу потойбічну пісню…
Не міг раніше… Отвором зіяв
у пекло для одурених, негрішних,
а на заваді – міць, яка дана
мені старезній, все-таки утішній…

Стах Кавуляк (несамовито)

Йдемо на гору – наша там війна!

Мольфарка і мольфар вирушають різними стежками. На галявині знову – парубки і Оксана.

Федір Когут

Послухались бабуні! Слабодухи!
Кавуляка злякалися!

Оксана

Мольфар…

Іван Чекан

Та чув я: чорний…
(скептично)
Жвава чорна муха,
що буцімто прилипла до почвар…

Оксана

Бравада шкодить… Зрозуміймо більше…
Про щось мовчання лісу мовить нам…
(тремким голосом)
Вершини хутко не сягає піший –
чому ж мені відчутна бистрина
потоку небезпеки?
(здригається)
Грім ударить!..

Парубки жахаються несподіваного грому, а коли він минається, зупиняють погляди на жінці.

Федір Когут

Як передбачила, Оксано, се,
бо ж небо чисте?..

Іван Чекан

Ми тут бранці марев…

Оксана

Ні, свідки яви, що біду несе!
Зненацька Кавуляк пішов у напад…

Федір Когут

Вітри гарцюють! Зойкнула гора…


Оксана

Я відчуваю: не рука, а лапа,
у чорного… Він духів підібрав
з усіх заглибин… Дерево свічею
вказало на бабуню… Знову грім…

Новий, потужніший окрик неба спонукає парубків і жінку обійнятися.

Федір Когут

Найдужчий вітер між берізок виє.

Оксана

Його впіймали зблиски на корі,
які ось-ось розбудять громовицю –
від заходу до сходу!

Федір Когут

Як се так?

Оксана

Я не скажу… Ти, Федоре, змирися:
у таємницях – світу нагота…

Стемніло. Зблиснуло доокола. Парубки, вражені розмахом громовиці, не одразу зможуть прийти до тями, коли вона припиниться, - раптово, як і почалась.

Оксана

Видніється. І тиша, тиша, тиша…

Федір Когут

Що на горі чекатиме на нас?

Оксана (знеможено)

Ідіть! Побачте, хто вцілілий вийшов…
Хапайтеся за тишу і за час…
(наодинці)
Я дух переведу. Такі напасті!
Ослабла тілом і душа болить.
(побачивши жінку в лахміттях)
Якась жебрачка заблукала… Настя!
О, Боже! Боже! Убиває мить!..
На голову мою – невпинні кари,
а ся, остання, відбере Петра…
(віч-на-віч)
Торкнися, Настю… Може, ти… примара
чи лісових фантазмів хитра гра?
О ні! Реальна! Звідтіля… з полону…
Та не мовчи… Прости або ж карай...

Настя

В той день шукала шлюбного… Ікону
взяла з собою і – у бердо! Край,
покласти край хотіла тим утіхам,
яким Петро віддався… Знала все…

Оксана

Жахливо… Здогадалася… У стріху
кохання не сховати й манівцем
не донести його на берег райський…
А я чомусь гадала: донесу…

Настя

У бердо не було вас… Ой, покайся! –
кричала я Петрові, щоб ясу
послати з вітром…

Оксана

Не продовжуй, Настю…
Ховаю очі… Ні, не відведу…

Настя

Що далі – знаєш. Татарва… Нещастя…
Та де ж там, де… Хіба тобі вузду
татари надівали на обличчя?
Хіба ти біле тіло прокляла,
коли звивалося на пограниччі
загибелі та сорому?..
(надривно)
Зола
була колись для тебе сонцем чорним –
від мертвого в утробонці твоїй?..

Оксана

Заплач, гуцулко, – голосом валторни…
Хай чорне сонце утече з-під вій…
Я обійму твої худенькі плечі –
здригаються, мов сосни на вітрах.

Настя

А чи Петрові мила моя втеча
з ординських рук, мій пережитий страх?..

Оксана

О Настю дивна… Він мене засватав…
Яке ж то щастя!

Настя

Вірю… Знаю… Ах!..

Оксана

Простила війту, панові та кату
криваві рани і цвяхи в словах…
Все нібито складалось… По закону
могли з Петром шляхи свої сплести…
(наблизивши Настю)
Вертайтеся обоє під ікону –
під ту, що в бердо приносила ти…

Настя

Заплач, гуцулко. Бо ж самотня знову…
Пів серця губиш і кривавиш пів…
(звівши очі та руки)
О Боже, ти її не випробовуй…
Ніколи! В неї радощі скупі...
(зі смутком)
Такими ж будуть у Петра до смерті,
як на покутті сядемо удвох…
(гарячково)
Танцюй, гуцулко! Зможу я зітерти
ілюзію мою… Поможе Бог!

Оксана

Його я крала в тебе! Божевільна!
Украдене вертаю… у сльозах…

Настя

Хай вирішить Петро, кому натільний
зніматиме він хрестик на ніч…

Оксана (збентежено)

За…
За деревом коханий наш, повитий
розмовою цією, як плющем…

Петро (монотонно, наблизившись)

Не виберу тепер, з котрою жити…
Бесаги надавили у плече…

Оксана

Він – мій!

Настя

Він – мій! Ділитися не хочу!

Оксана

Ой, боляче! Я в полум’ї немов,
в якому душу спалено жіночу!

Настя

Над прірвою, Оксано, стоїмо…

Оксана

Бабусин дар відчула я сьогодні…
Така снага в мені! Така снага!
Я можу руки… руки сі холодні
крильми здійняти –так, щоб пилюга
не доторкалась їх у літню днину
і все земне осипалося з них…

Настя

Щось у тобі, Оксано, лебедине…

Оксана

Лебідкою стаю…

Настя

Я днів сумних
з отим… не рідним
(вказує на Петра)
не забарвлю щастям.
Здійми й мене у височінь свою!

Оксана

Танцюй, гуцулко! З небом привітайся!

Жінки кружляють у танку, зникаючи з очей. З-за сцени доносяться їхні голоси:

- Злітаємо!
- Злітаю! Не боюсь!

Перед очима завідці – силуети двох лебідок, що набирають висоту. Охопивши голову, падає навколішки.
Завіса

Словник старовинних гуцульських слів

Хіснувати – бути корисним;
цАрина – галявина;
фелега – драна свитина;
маючий – заможний;
розвітатися – розпрощатися;
фамілія – родина;
фамільянт – родич;
жінчовка – дружина;
хвестуватися – неприязно перемовлятися;
варя – варена страва;
бЕрдо - западина поміж гір;
свіча дерева - гілляка-приріст, яку вважали витівкою чорта (шатана).

Дійові особи

Оксана, молода гуцулка
Петро Стахів, завідця
Настя, дружина завідці
Баба Євдокія
Стах Кавуляк, тесля
Іван Чекан, парубок
Федір Когут, парубок
Василь Качур, парубок
Шиммель, жид
Авраам, жид
Степан Ферко, війт
Гнат Рудзилович, присяжний
Карпо Дудик, присяжний,
Микола Луцько, секретар суду
Пані Мазуркевич
Пан Мазуркевич
Сільські гуцули і гуцулки


Дія перша

Окраїна гуцульського села. Видніються гори, потічок, який збігає вниз. Два береги з’єднує дерев’яний, з екзотичними перилами місток. Баба Євдокія з онукою Оксаною віддаляються від містка і наближаються до глядача. Зупиняються біля кам’яного хреста.

Оксана

Ой, докорами сита вже, бабуню!
Завідця – мій! Кохаю і грішу.
(з хитринкою)
Візьміть собі мою найкращу гуню,
але скажіть, рідненька, звідки шум
чи, може, шепіт чуєте таємно
про наші втішні зустрічі з Петром,
адже ніхто в селі…

Баба Євдокія

Той дар нестримний.
Заплющу очі. Сповниться нутро
якимсь вогнем і холодком – за хвилю.
А далі гейби в дзеркало дивлюсь,
на воду схоже… В ньому непомильно
упізнаю Петрів чоренний вус
або твою косу, онуко мила.

Оксана (соромлячись)

Усе вам відкривається… Ой-ой!

Баба Євдокія

А голоси напнуті, як вітрила…
А поглядами – вдаль, на берег той,
де начебто садок едемський, сивний,
що мав би вас ховати від усіх…

Оксана

Бабуню. Падку, він такий красивий!
Петро – мій янгол.

Баба Євдокія

Князем бути міг,
який тебе, княгиню…
(витираючи сльози)
плачу, плачу…
повів би під вінець, та оминув,
аби сакви лічити від багачки
з коштовностями.
(задумливо)
Хочеш буряну?..

Оксана (ображено)

Не називайте так його, благаю!
У чоловіка серце – в колючках.
Моє також – повірите? – навзаєм.

Баба Євдокія

Бгачка, дитино, ти іще бгачка.
Куди нахилять – там і усміхнешся…

Оксана (злякано)

Здається, нас підслухав Кавуляк…

Баба Євдокія

Це той, що тесля? Звісно, той, що тесля.

Оксана (вказуючи рукою)

Він генде був.

Баба Євдокія

То на лихе, однак.

Оксана

Кудись побіг, пугач витрішкуватий.

Баба Євдокія

Так джєху дав, аж п’яти – блискавки,
бо розпізнав мольфару… Покарати
війтівський суд злочинне – залюбки.

Оксана

Минулося давно середньовіччя.
Сімнадцяте сторіччя вже, а в нас
судом смішать, але й судом калічать,
чи на вогонь одразу!

Баба Євдокія

Глупство, сказ
присяжними та війтом верховодять.
Бомборосити навчені під ніс,
так обертають справи, що зі споду
скарби душі, а зверху темний ліс.

Оксана

Бабуню, мила, поспішайте в гори,
Бо геци з тим судом. Горіти вам!
Знайдуться свідки і лихих узорів
добавлять вашим зболеним вустам.

Баба Євдокія

А ти, кровинко? Почогом до суду
потягнуть за Петра чи з ним разом.
Терпітимете буки та огуду!
(бере внучку за руку)
Удвох втікаймо!

Оксана (вдивляючись у гори)

Ген за джерелом
скрадається татарське військо. Близько!

Баба Євдокія

Село рятуймо! Внучко – до дзвіниць,
а я грозу накличу велетенську,
щоб не помчали зайшлі навпростець,
потоками зустрінуті.
(наодинці)
Прокинься,
хто завше обирає бузину.
Біжи туди, де хутко зникли птиці.
(захоплено)
Прудкий! Авжеж. Так ніби не зі сну.
Назву тебе, маленький, годованцем.
Образився? Тоді фантазмом будь.
До мадригалу нам… Слідкуй за пальцем,
яким веду. Згадав, у чому суть?
Киваєш. Добре. Викопав рослину.
Ах, молодець! У воду корінь кинь.
Умийся, чемний. Ми тепер – єдине.
Ми клином вибиватимемо клин.
Угору ручки. Нас полюблять хмари.
Ади, слухняні – почорніли вмить.
(несамовито)
Грозо, почнися! Сій небесну кару,
з лихих голів змиваючи чалми.

Блискає. Гримить. Чути завивання вітру. В лютування негоди вплітаються звуки церковних дзвонів. Баба Євдокія повертається обличчям до тривожної музики дзвіниць, стоїть замислено, а потім подається в сторону гір. Гроза поволі даленіє, але ще довго заважатиме гучним відгомоном Іванові Чекану, Василеві Качуру та Федорові Когуту, що зупинилися біля містка.

Василь Качур

Та не тручайте! Я хіба повільний?
Під гору йти – як небеса нести.

Іван Чекан

Ти пер сюди спожите на застіллі.
Півсотні блюд у пузо умістив.

Федір Когут

Усім відомо: Качур – ненажера,
наїдками жонглює, аж сопе.

Василь Качур

Зате я вигляд маю! Не химера
і не якийсь там вузлуватий пень…

Іван Чекан

А трясця його матері… Василю,
це нас ти так файнезно зобразив?

Федір Когут

Огрій зухвальця! Ну а я підстелю,
де має впасти сей, що пре в тузи…

Василь Качур

Придзінькувалися з бідою, не забудьте.
На відстані поки що, бо гроза
на ноги тій біді – міцнющі пута.
Та ще й вузлом таким! Не розв’язав
татарин хижий, ласий до поживи.

Іван Чекан

Так ніби ту грозу відміряв хтось….

Федір Когут

Сповила гори, а в селі, на диво,
ні вітру, ані з неба не лилось.

Василь Качур

Громада вся, коли почула дзвони,
у сховки хутко від усіх зажут.

Іван Чекан

Оксані дяка, бо сторожа сонна
прогавила б назубрених мабуть…

Федір Когут

Пора принишкнути і нам, у горах
ловити зором голову орди.

Василь Качур

Бурлять потоки. Он де, он де ворог.
Відей, йому дорога не сюди.

Іван Чекан

До роздоріжжя повернув натужно.
На дибки коні, вершники – на діл.

Василь Качур

Услід я фівкну.
(голосно і протяжно свиснув)

Федір Когут (сміючись)

Ти, Василю, мужній,
як бульбашка миттєва на воді…

Іван Чекан (вдавано серйозно)

А що, героя війтом оберемо:
і лихові зарадити мастак.

Василь Качур (захоплено)

Я сего хочу, вам уклін доземно.
Я рахувати вмію аж до ста…

Федір Когут

Зосталися у справі цій дрібниці…
(загинаючи пальці правої руки)
Старому війту, звісно, – копняка!

Василь Качур

Скрутити роги мусимо п’яниці,
бо вже вартує менше мідяка…

Федір Когут

Премудрість осягнути б податкову,
коли в руці печатка і перо…

Василь Качур

Заставлю не брехати і корову,
а від газди з багатством – ні на крок!

Іван Чекан

Ретивий вельми, ніби перші півні…
Як липку, обдере такий усіх.
Зруйнує млин громадський та олійні,
зате вталує хвацько панський міх…

Федір Когут

Насамкінець – переконати б пана,
щоб дозвіл дав на владу голові.
Мовляв, не дурень і не безталанний,
а ще – в нового й погляди нові…
Ади, прославить понад гори граблю,
зміцнить вузлом приборканих доріг.

Василь Качур

О, я для цього й шатана приваблю,
аби лишень рогатий допоміг.

Поблизу з’являється постать у темному одязі, тупає чоботом. В цей час лунає гучний грім.

Іван Чекан

Іде! Іде! Почув розмову шатан
Ойой! Ойой! Така у нас біда!

Василь Качур

Мені пора додому – їсти, спати.
Рятуйте! Близько той, кого згадав!

Федір Когут (регочучи)

Штани, Василю, підозріло мокрі.
Хіба крізь них пробилось джерело?

Василь Качур

Та знаєте… зненацька все…
(опановуючи себе)
а окрик
знайомий ніби… А міцне чоло
нагадує… То він, завідця, хлопці.
З роботи, певно, – бартка на плечі.

Федір Когут

Його бесаги плавали в потоці.
Грязюка й на лиці…

Василь Качур (кумедно)

Йо-йо!

Іван Чекан

Мовчіть!
Хай чоловік розкаже про принежду,
якої вже покутався, відей.

Василь Качур (жалісливо)

Штани змокріли – знову буде нежить.

Федір Когут

То перший нежить, що не від води…

Поза тим підходить Петро Стахів, завідця. Втомлений і вкрай стурбований, сідає на колоду.

Петро Стахів

У горах ледь не вбили харцизяки.
Якби не ця гроза, якби не хмиз,
то не сховався б.

Іван Чекан

Глянь-но – переляком
відбулися й вони. Тепер – униз.

Федір Когут

Вертати їм, навіженим, додому!

Василь Качур

І нам пора, бо шлунок спорожнів.

Іван Чекан

Ох, я тобі…

Василь Качур

Погрожуй так худому,
а куснем сала можна і мені…

Іван Чекан (поплескуючи долонею по кишені)

Ага! Ага! Жбурну знічев’я салом…
Впіймаєш нині облизня!
(саркастично)
Йо-йо!

Федір Когут

Ех, товстуна халепа й тут спіткала…
Вже хлепче піт! Ну, гейби… мумійо.

Василь Качур

Облизуюся тільки… Сало пахне!
Чому й собі в кишеню не поклав?

Іван Чекан

Пішов у гори тлустий, верне – чахлим ,
такого не впізнає півсела.

Василь Качур (розпачливо)

Та не глузуйте! Не до сміху нині…
Родини заспокоїти пора!

Федір Когут

Гайда в село. А вузлик теревенів
розв’яжемо і там.

Петро Стахів

Мовчить гора,
котра мене сховала від ординців...

Іван Чекан

Немов свята, мовчить.

Федір Когут

Немов свята.

Петро Стахів

Ви, хлопці, йдіть. Побуду наодинці.
Бо знаєте… на серці – нагота…

Іван Чекан

Оговтуйся, а нам діжу котити
(вказує на Василя Качура)
бездонну цю – до тину Качурів.

Іван Чекан та федір Когут виходять, тягнучи за собою товстуна, що неабияк опирається.

Василь Качур

Гостинця дайте! І на цьому – квити!
Образи вибачу нові, старі,
усі майбутні – за поживу. Чесно!
(зітхаючи)
Удома в льосі ковбаса висить…

Федір Когут

Якби такому манну всю небесну,
чи вгамував би трохи апетит?

Петро Стахів

Пішли дозорці. Двоє невгамовних
завзято шиють бурки з товстуна
(задумливо)
А я свій дух вітрами нині сповнив.
Розтерзаний мій дух шукає дна…
Змалів… змалів… Поміститься в пуделку
з блискучими оздобами… Отак!
Спиваю щастя боязливо – деку,
То ж не хмелію.
(схвильовано)
В горах переляк
привів мене заблудлого до тями,
коли шептала смерть на вухо щось
про двох жінок і про коротку пам'ять,
з якою в долі ніби все вляглось,
але насправді добирає зросту
жалями і образами щодня.
Обманюю одну і гори-мости
наобіцяв я іншій… Поміняв
колишній спокій на таку рахубу,
з якою ні сюди, ані туди,
бо шлюбна жінка віднедавна – груба,
дитя під серцем шлюбній розбудив,
але жадаю ту, що наче повінь,
з човна життя не пустить, хоч умри.
І що покласти на вогонь жертовний?
Шкода всього…
(помітивши постаті біля містка)
Спустилися з гори
мої знайомці Авраам і Шиммель,
уперше піші, вперше голіруч.
Мабуть, життя відчули золотими,
втікаючи від зайдів біля круч…

Двоє знесилених чоловіків зраділи зустрічі з завідцею, пориваються обіймати його, але вгамовують порив.

Авраам

Вай-вай! Вай-вай! Хутро пропало, коні,
сімнадцять пар чобіт. Сімнадцять пар!
І лейбики, і панталони модні.
Сто кольок – в печінки лихих почвар,
яким добро дісталося жидівське!

Шиммель

Вай-вай! Вай-вай!
(криком)
Вай-вай! Вай-вай! Вай-вай!
Усе зерно забрало кляте військо,
обрус, намітки, плати – обривай
волосся з голови, бідовий жиде!
(невдоволено)
Ти, Аврааме, не зводи брови…

Авраам

Я шо перечу? Шиммель нині – злидень,
ну, звісно… звісно – з ніг до голови.
(охопивши руками голову)
Вай-вай! Вай-вай! У мене з воза згарди
поцупили ординці. Ту красу
ясновельможній пані мати варто.
І шо в палац тепер я понесу?

Шиммель

Мій бранзолєт для пані – в яничара.
Шикарний бранзолєт! Вай-вай! Вай-вай!
За шо, скажіть, мені ся Божа кара?

Авраам

Замкни в пащеці, Шиммелю, слова,
бо судять за такі…

Шиммель

Скажу простими,
якими править мудрість повсякчас:
як Шиммель мовчазний – не мертвий Шиммель.

Авраам

Не довезли ми й панові прикрас
настінних і настільних, і натільних.
А заплатив би щедро! Вай-вай-вай!
Такі утрати – кличе божевільня!
(невдоволено)
У Шиммеля окуплена брова?

Шиммель

Я шо перечу? Я собі краєчком.
Про кептарі задумався оті,
що пані личать і панянкам личать,
але… вай-вай… дісталися орді.

Авраам

І шо тепер жидівському пропасти?
В селі тепер жиди не як жиди?..

Шиммель (підходячи до завідці)

У тебе, Петре… Полонили Настю,
в неволю повели
(вказує рукою)
туди, туди,
де небозвід – багряно і полинно.
Комусь твою дружину продадуть.

Петро Стахів (в розпачі)

Жид виміряв біду свою аршином,
мою опісля ліктями, мабуть…

Авраам і Шиммель поспішно залишають завідцю на самотині.

О доле… річко грізна під палацом
моєї молодості…
(спохопившись)
Може й таланить…
Бо рабство – Насті, а мені – багатство
і право розлучитися.
(сердито)
Зрони
дрібну сльозу за шлюбною, невірний.
Хоча б таку. Не можеш. Сліз – катма.
Була весела і була покірна
у шлюбі нашім Настя надарма,
якщо душею завше був не з нею,
брехав і їй, і пильному комусь…
Уперше в горах вовком я завию
і… псом паршивим дома відізвусь –
на все село, аби мою утрату
носили довго люди на вустах…
О, прикро, прикро – шатан кличе братом
такого крутія.
(підводячись)
У небі птах…
Ні, не один. Здається, дві лебідки.
Сумна якась у небі дивина
з’явилася раптово і нізвідки,
де вітру, хмар і сяйва бистрина.
До сну подібні кола лебедині:
розкрилення і завмирання крил…
Невже впадуть лебідки безневинні?
(здивовано)
Немає… Зникли! Синь… Сріблястий пил…
Чи не пророцтва плин у тім видінні?
Якщо побачив, то воно – тобі…
В село вертаю: чую – в гомонінні.
Нестиму душу зібгану юрбі.

Завіса.

Дія друга

На сільському майдані розміщено стіл і лавку для війтівського суду. Навпроти – кілька лавок для пана та його родини. За столом – голова суду, місцевий війт Степан Ферко, присяжні Гнат Рудзилович і Карпо Дудик та секретар Микола Луцько. Голові суду нашіптує тесля Йосип Кавуляк. За ним пильно стежать парубки Іван Чекан, Федір Когут і Василь Качур. Трохи осторонь зупинилися Авраам і Шиммель, зацікавлено розглядаючи колоритні одежі гуцулів. З натовпу долинає невиразний гомін, але раптово обривається, коли присутні помічають пані Мазуркевич, що вмощується на лаві. Судді підводяться і кланяються пані. Вони не наважаться сісти доти, доки вона розмовлятиме з ними.

Пані Мазуркевич

Мій чоловік затримався в дорозі –
у власника села чимало справ.

Степан Ферко

Як голова, скажу, що ми не в змозі
без нього розпочати.

Василь Качур (парубкам)

Ух, мара…
не встигнуть завершити до обіду.
Через усяких бовдурів терпи!

Іван Чекан

Про пана так?

Василь Качур (злякано)

Забувся!

Федір Когут

Блідне… блідне…

Іван Чекан

І пахне – оглядаються хлопи…

Пані Мазуркевич

Поки немає пана, розказали б
про справи судові останніх літ.

Іван Чекан (Федору Когуту)

Подорожує пані ся чимало,
тому й не знає про судівський слід
у нашому селі.

Федір Когут (Івану Чекану)

Бува безбожним
від імені Всевишнього у нас…

Степан Ферко (ніяковіючи)

Вельмишановній розповісти можна…

Пані Мазуркевич

Се не прохання, війте, а наказ!

Степан Ферко

О так! О так! Відколи я, відколи…

Пані Мазуркевич

Та не виляй же! Вироки які?

Степан Ферко

На смерть, було, за спалення стодоли
скарали двох тутешніх парубків.
Вони сусіду мстили за образу,
бо плюнув їм у вічі через тин.

Пані Мазуркевич

На смерть? На смерть? Карати так одразу…

Степан Ферко

Ні, пані. Ні! Вели ми слідство день.
Ну, свідків нам приводив потерпілий,
Ну, били, як належно, паліїв,
поки разів чотири не зомліли,
а умлівання, пані, - Божий гнів,
який хитає душу винувату…
Отож не помилився, пані, суд.

Пані Мазуркевич

Старалися і хутко, і завзято…
А чи придбали міхи для облуд?..

Степан Ферко

Сей вирок пан затвердив!

Іван Чекан (Федору Когуту)

Глухуватий…

Пані Мазуркевич

У нього свій – загублений талан…

Степан Ферко

Засуджених могли колесувати,
та пан велів спалити. Добрий пан!
(сміливіше)
А через місяць… хай присяжні скажуть…
дванадцять хат під горами – до тла.

Гнат Рудзилович

Тоді до свят село ковтало сажу
і кожному ввижалася зола.

Пані Мазуркевич

Кого судили? Доля винуватця?
Готова я почути про жахи…

Карпо Дудик

Була се жінка, ковалева Таця,
з вогнем у власний льох ішла і – пчхи!
Од сего – іскри на чужу копицю:
ух, понеслося полум’я тоді!

Гнат Рудзилович

Ми присудили: бити молодицю.
Десяток палиць їй та два – газді.

Федір Когут (Івану Чекану)

На тому й окошилось.

Іван Чекан (Федору Когуту)

І не дивно –
потрібна пану праця коваля…

Пані Мазуркевич

На сей раз у суді було не жнивно,
і пан на се поглянув так, здаля…

Степан Ферко

А ще судом караємо частенько,
коли кулак шукає манівці…
Ото зайшов у двір Данила Зенько
і на лице надбав собі синців,
бо п’яному газді чужий – завада,
якщо не має пляшки у руці…

Пані Мазуркевич (з іронією)

Гадаю, й на таке знайшлася рада,
бо судять, безумовно, молодці…

Степан Ферко

Аякже, пані! Буками Данила!
Якихось двісті буків – на добро.
Відтак і Зенька різками побили,
аби чужим не вештався двором.

Пані Мазуркевич

Недавно зарубали селянина…
Убивцю покарав належно суд?

Степан Ферко

Ну, пані, вбивця – то така людина,
в якої гроші й на сосні ростуть.
Присяжними узято до уваги
три сотні гривень, що вдові сплатив,
і каяття його…

Іван Чекан (Федору Когуту)

І бочку браги,
якою зігрівались животи,
п’яниць, готових брати на поруки
і шатана, і нечисть геть усю…

Степан Ферко

Були тут недоречні навіть буки
і поготів – кайдани чи ланцюг.

Федір Когут (Івану Чекану)

Ади, присяжні, як оті ворони,
що від поживи вельми мовчазні.

Степан Ферко

Якщо громада вбивцю відборонить,
то відпускаю – шана давнині…

Пані Мазуркевич

Хитруєте… Війтівський суд, мов дишло…

Іван Чекан (Федору Когуту)

У пані слово, начебто таран…
Як не проб’є стіну – сліди залишить…

Федір Когут (Івану Чекану)

Мовчатиме, коли припреться пан.

Василь Качур (парубкам)

Щось бубните, але мені не чути.
Про мене? Про борги всього села?

Іван Чекан

Василю, ти якось не добре взутий…
Який майбутній війт у постолах?

Василь Качур

Ой, не подумав… Підказали пізно.
Хто пам’ятає кепсько, той не друг!

Федір Когут (Івану Чекану)

У сего дурня логіка залізна –
орав би і скалу, якщо є плуг…

Поза тим погляди присутніх зупиняються на панові Мазуркевичу

Степан Ферко

Вітаю пана! Слава Богу, справи
закінчив пан і ощасливив суд
присутністю своєю.

Василь Качур (щодуху)

Браво! Браво!

Іван Чекан (Федору Когуту)
Підлещується Качур…

Федір Когут

Шалапут!

Степан Ферко

Дозвольте, пане, розпочати й нині
за звичаєм гуцульським.

Пан Мазуркевич (приклавши долоню до вуха)

А… Хто-хто?..

З-за столу виходить секретар суду Микола Луцько.

Микола Луцько

Присяжні повідомити повинні,
чи натщесерце тут, чи молитов
не забували мовити подячних,
чи не губили намірів благих…

Пан Мазуркевич

Втовкмачила все пані… Добрий зачин.
Щоб дійство не добавило нудьги…

Карпо Дудик

Клянуся: не згрішив я ні на йоту…
Бо звичай обійти – не добрий знак.

Гнат Рудзилович

Без сего, люди, знав би я скорботу
тай духу не зібрав би у кулак…

Шиммель (Аврааму)

І хто тут жид? Хто так виляє задом,
шо в голові туманиться селу?

Авраам (Шиммелю)

Під дудку війта сі – аж до упаду,
аби плекати розкіш чималу…

Степан Ферко

Кавулякові мовити дозволю,
бо вельми постарався тесля наш…
(виводячи теслю на чільне місце)
Суду і пану – тільки правду голу:
не розцяцьковуй, не вдягай у фальш…

Стах Кавуляк

Про відьом чули? То велике лихо,
коли така заводиться в селі.
Буває непомітною: ні пихи,
ні заздрощів, ні войовничих слів.
Таке собі ягнятко між вовками,
що й голови не зводить, поза тим
вишпортує в рові округлий камінь,
який не вітер – шатан прикотив.
Над каменем тихенько почаклує,
відьомства добираючи у зріст,
а згодом тих розшукує, хто всує
колючку на поріг її приніс…

Степан Ферко

Що Кавуляк філософ, знає кожен.
На хлопський розум, теслю, говори,
бо я дупля не б’ю, а се не гоже…

Гнат Рудзилович

На біса се?

Карпо Дудик

З якої се мари?..

Стах Кавуляк (криком)

Боюся відьми! Їй не догодити
бодай холодним поглядом – біда!

Степан Ферко

Присяжні, тесля геть несамовитий.
Якусь принежду тесля пригадав…

Стах Кавуляк

І ви усі, заможні, зубожілі,
діди і ті, у кого перший вус,
про болячки згадаєте на тілі,
про блуд, про страх, про вихори спокус.
Од неї се – гойдає кладку помсти,
з якої в прірву кожен – стрімголов.
Цурайтеся її!

Іван Чекан (Федору Когуту)

Сей тесля гострий,
як наконечник списа!

Федір Когут (Івану Чекану)

Уколов
якусь йому невгодну вельми жінку…

Іван Чекан (Федору Когуту)

Давненько цілив… аби не жила…

Степан Ферко

Лічи гріхи відьмацькі, теслю. Скільки?

Стах Кавуляк

Та дужо їх… Полічить їх зола…

Карпо Дудик

Ім’я безбожної назви присяжним.
Кого спалити маємо?

Гнат Рудзилович

Ім’я?

Пан Мазуркевич

У пані тут… недобрих кілька вражень…
Гадає: правду суд отут зім’яв…

Степан Ферко

Кажи-но, теслю, що ти, власне, бачив?
Про вилазку яку, відьмацьку, чув?

Стах Кавуляк

Боюся відьми!

Карпо Дудик

Всім нам дуже лячно…
Ади, у мене теж мокріє чуб.
Але для блага спільного сьогодні
страхи відкинь!

Гнат Рудзилович

Захистимо – відкинь!

Стах Кавуляк

Я змайстрував і ніс у гори бодню
знайомому відлюднику, а день –
рум’янився! То був небес дарунок,
що моці додає до мрій моїх…

Степан Ферко

А шлях би трафив… Теслю, – про трафунок,
не розцяцьковуй, бо вхоплю батіг!

Стах Кавуляк

Приліг собі спочити в холодочку,
поїсти бринзи, випити кваску,
аж тут у вічі – білі дві сорочки
на нашому старезному містку.
Припильнував, підслухав гомоніння…

Гнат Рудзилович

Чиє?

Карпо Дудик

Чиє?

Степан Ферко

Ох, затріщить спина!..

Стах Кавуляк

Та баби Євдокії… Ну й каміння
у шатана позичила вона!..
Чаклунство так і лізе зі старої –
уміє наскрізь бачити людей.

Іван Чекан (Федору Когуту)

Не помилюся: блазня – у герої,
а добру жінку – в полум’я, відей.
Інакшого від суду не діждешся,
бо дишлом називають не дарма…

Федір Когут (Івану Чекану)

Тут інтерес прихований у теслі…
Ніколи дрова тесля не ламав…

Стах Кавуляк

Навчала відьма розуму онуку,
красуню і блудницю.

Степан Ферко

Нині суд
накаже кату: звабницю – під буки!..
І ще… і ще надумає покут…

Стах Кавуляк

Я буцімто утік тоді… З-за яру
почув таке... Аж волос дибки мій!

Степан Ферко (здивовано)

Ти ж лисий, теслю…

Стах Кавуляк

Я засвідчив кару
усім нам, люди!
Відьмі, бач, старій
село грозою змити закортіло,
не баченою досі в горах сих,
але орди злякалася і тіло,
і дух її ослабли. То ж на здвиг
не здатною була несамовита…

Карпо Дудик

В шаленстві геть міняються відьми…

Стах Кавуляк

О так! У сеї зблиснули копита,
коли затято злилися громи.

Федір Когут (Івану Чекану)

Брехун ще той! Потрібно Євдокію
якось порятувати від біди.

Іван Чекан (Федору Когуту)

Поглянь на натовп – ніби хтось навіяв
покірність односельцям.

Федір Когут (Івану Чекану)

Ти зажди…
До теслі придивлятимусь пильніше…
Чи він не душу власну змалював?..

Іван Чекан жестом стишує друга і крокує до війта та присяжних.

Іван Чекан

Благаю суд наш мудрий… наймудріший…
крізь сито пересіяти дива…
(перевівши подих)

Степан Ферко

Відьмацькі ті? Тепер відомо, звідки
бідосі всякі… Доказом – гроза…

Іван Чекан

Вона татарські смикала борідки!
(до присутніх односельців)
Чи не усім про се я розказав?

Федір Когут

Ходили ми у розвідку – з Іваном
та Василем, що звете товстуном.

Василь Качур

Я був тоді невиспаним і п’яним,
орди не бачив, бо ж міцне вино…

Федір Когут (Василю Качуру)

Еге ж, лакузо…
(Миколі Луцьку)
Свідчення дозору
хай занотує вчений секретар:
у день десятий травня, у вівторок
орда не оминула в горах кар
потоками, вогнем, деревопадом,
а сим було врятовано село.

На чільне місце пробираються жиди. З людської гущі долинають їхні голоси.

Вай-вай! Уклін од Шиммеля громаді.
І Авраам громаді б’є чолом.

Степан Ферко

Жидам – дорогу. Люди се важливі!
Не босяки якійсь там. Розійтись!

Шиммель

Вай-вай! Спинила фіри наші злива.

Авраам

Орді товар дістався наш увесь!

Шиммель

Вай-вай! У нас такі великі втрати,
а відьма – винуватиця… Вай-вай!

Авраам

Могли б її худібку ми забрати
і хату файну…

Степан Ферко

Баба ся вдова,
дочку і зятя розірвали звірі,
а внучка – грішниця… Тож кари жде…
Присяжні мовте, теслі хто не вірить?

Гнат Рудзилович

Та відьма баба - не знайшли ніде...

Степан Ферко

У мене вирок визрів.

Стах Кавуляк

Ну, нарешті!

Степан Ферко

Враховуючи теслі правоту,
я писарю диктую: щонайперше –
спалити Євдокію, відьму ту,
що духом злим наповнила утробу.
А в пункті другім вивести відтак:
жидам віддати відьмину худобу,
а хату – панові.

Гнат Рудзилович

Не проти.

Карпо Дудик

Так!

Судове дійство покидають парубки, що намагалися захистити бабу Євдокію.

Іван Чекан

Не оглядайся, Федоре, - помітить
поспішний наш відхід, а се – на зле.
Засуджену лишень ховають віти,
а війт на лови посіпак пошле…

Федір Когут

Знайти б хутчіш бабуню і – в печеру,
яку ніхто не зможе віднайти.

Іван Чекан

Ади, за нами рушив ненажера!

Федір Когут

Хіба се лихо? Губляться хвости…

Василь Качур зупиняється на місці, з якого щойно зникли парубки. Знизивши плечима, повертається туди, де стояв раніше. Поза тим війт підходить до подружжя Мазуркевичів і подає пану судову книгу та перо.

Степан Ферко

Сей документ, сей вирок бездоганний
затвердіть, пане, розчерком пера.
(з прихованою іронією)
Чи не хворіє милостива пані,
бо зблідла, мов засніжена гора?..

Пан Мазуркевич (підписуючи документ)

Хвалю! Хвалю! Як не хвалити війта,
якому суд вершити до снаги…
(дружині)
Ви геть бліді! О, пані, не зомлійте.
Вмирати мусять наші вороги…
Тому й пораду вашу я відкинув –
несвоєчасна, в протилежний бік…
(смикнувши за рукав Степана Ферка)
Наступна справа, війте, не рутинна?

Степан Ферко

Цікава для газдів і для… базік…

Пожвавлення присутніх спонукає війта поспішити до столу. І він, і присяжні повертають голови в сторону, звідки доносяться окрики односельців.
- Ведуть! Ведуть! Оксану та завідцю!
- Тримали в заперті! Тепер ведуть!
- У неї когутки он, подивіться.
- А він ще й запишався, як когут…
Четверо дебелих чоловіків приводять і залишають підсудних на чільному місці.

Степан Ферко

Сю пару з цюпи привели, гуцули!
Підозрюються в хтивому гріху
Петро, завідця, золотий працула…
і внучка відьми… Душно ж нині… Ху!
За звичаями нашої громади,
якщо засвідчать три чоловіки
спокусу тілом і подружню зраду,
то буде вирок грішникам таким,
аби відчули сором, біль, зневагу,
якої ще не звідали в житті…
Се так потрібно, се хлопам на благо,
ну а поріддю Єви – поготів!
Йому, хиткому, свідчити не можна!
І присягати, й боронити…

Пані Мазуркевич (невдоволено)

Мда…

Степан Ферко

Бо кожна жінка є бездушна. Кожна!
Шляхтянці тільки душу Бог подав…

Пані Мазуркевич

Спасибі хоч за се… Таки спасибі…
Коли вода – безмежна каламуть,
тоді на дні завмерти краще рибі,
бо запливти судилося в пітьму…

Пан Мазуркевич

Не чую, пані… Риби захотіли?
Я слугам упіймати накажу…
Якісь у мене вуха здичавілі:
В однім – «шу-шу», а в іншому – «жу-жу».

Степан Ферко

Вернімося до свідків… Першим тесля
про всі завулки грішних оповість…

Стах Кавуляк (вказуючи на Оксану)

Блудниця ся, було, мов крига, скресла
і розлилася річкою, де злість
виблискувала хвилями щомиті
там, за селом, у відьми на очах…

Степан Ферко

Чому так мовиш, теслю?

Стах Кавуляк

Відпустити
не здатна жертву… Ну, хііба що в – прах…

Степан Ферко

Здається, розумію… Ся бездушна,
геть на гірську подібна бистрину,
підхопить чоловіка, наче мушлю,
і все – гаплик: нещасний – служка дну,
з якого вже не вирветься довіку…
Та се міняє справу як не як…
Замовкни, теслю. Слово чоловіку,
що, може, не злочинець, а бідак.

Петро Стахів

Не знаю, війте… Дивна плетениця…
Се якось… наче душу обійти…

Оксана

Ти, Петре, боронися. Боронися!
Душі твоїй не зичу наготи…

Петро Стахів

Вона ж у мене… не така висока,
аби черпати сонце для близьких…
З такою добре постояти збоку,
коли не сварять і не б’ють під дих…

Оксана

Не муч себе! Не муч себе, коханий!
Я витерплю за двох… А ти згодись…

Степан Ферко

Сльоза осьо така велика в пані…
Осьо присяжні головами вниз…

Стах Кавулях

Хитрує ся… онука відьми злої.
Розчулити нас хоче, далебі…
Степан Ферко

То се Оксана розважалась грою?
Ну, се підсудна на біду собі…

Оксана

Сичання ваше, голово, зміїне
зміцнить мене. Карайте! Не боюсь!

Карпо Дудик

Не треба дір у звичаях незмінних –
одного свідка мало… Ще б комусь…

Шиммель

А шо, я можу… пригадати можу
ту хустку, що завідці я продав:
її, квітчасту, і для пані гожу,
носила ся підсудна молода.

Стах Кавуляк

Негідниця!

Степан Ферко

Негідниця!

Стах Кавуляк

Нахабна!

Степан Ферко

Нахабнішої я не зустрічав!

Авраам

Вай-вай! Вай-вай! Так дошкуляє зваба…

Степан Ферко

Кажи! З судом не грайся у квача…

Авраам

Заморські чобітки, міцні, червоні,
були у Мойше. Жид сей молодий
їх перепродав Герші, Герша – Моні,
а той до Бера на торги ходив.
Тут нагодився Айзік і подвоїв
ціну за сю красу і – з носом Бер!
До Айзіка на чай ходили троє
в неділю зранку, деколи – в четвер.
Патлатий Зусман, сей патлатий Зусман,
шо добре розуміється на всім…

Степан Ферко

Ей, Аврааме, зупинися – лусну!
Суду на біса сей жидівський лім?

Авраам

О так!.. О так!.. А шо буває з ліму?
Вогонь буває… До вогню веду…
Киває Зусман Айзіку: ходімо.
І в сінях обидва собі: ду-ду…
Погомоніли, повели носами
у сторону завідці – не скупий…

Степан Ферко

І де ж вогонь?

Авраам

Та ж на ногах Оксани!
Петро сю дорожнечу все ж купив…

Степан Ферко (роздратовано)

Пора мені завершувати справу –
як бубен, голова… Спітнів увесь.
Тай буки принесли уже і лаву…
Тай пану непереливки – стомивсь.
Підсудні, дозволяю покаяння…
Спочатку, як належно, - чоловік…

Петро Стахів (затримавши погляд на букових палицях)

У шлюбі з іншою, та безталанням
себе блукати долею прирік
за сею… за підсудною. Бентежний,
ще й досі переймаюся: коли
так легковажно, так необережно
жагою душу власну підпалив?
Було се… в юності, у когось на весіллі.
Тоді «Голубку» танцювали ми.
Такі в Оксани руки білі-білі…
Я їх торкнувся – янгол засурмив
над головою в мене… чи у мізках…
То райські звуки, війте, на роки…

Степан Ферко

Що пеклом обернулися…

Петро Стахів (опускаючи очі додолу)

Ну, звісно…

Карпо Дудик

Якесь прозріння пізнє… Невтямки!

Степан Ферко

Але прозрів! Коли – се діло п’яте…
Бо ж чоловік… Покаявся – і край…
Послухаємо краще винувату,
яка ж то їй нашіптує мара…

Оксана

Ви хочете судити, пане війте,
істоту без душі? Козу сюди!
Обидві ми – бездушні!
(помічаючи крок Степана Ферка)
Стійте! Стійте!
Судом козі не причиніть біди!
Що ж, зізнаюся: дуже я погана!
Та гіршого немає між горян,
ніж те, коли зліпити з діда пана…
Тремтять кальсони, але вуса – в тан…
На вус війтівський намотайте нині:
од сотворіння світу на віки
дано жінкам людське і лебедине,
що не спинити помахом руки…
Я покохала. В небо я злетіла!
І падати не хочу вам до ніг.
О, ви скривились – чом забула тіло,
якщо літаю? Натякніть на гріх,
який його тримає. Се доречно,
щоб суд одежі цноти – на показ.
Так, я губила цноту - ой, безпечна!.. –
з одним-єдиним. Бог забув про нас,
бо спокусився мій Петро багатством,
а я йому простила й віддалась…

Степан Ферко (з люттю)

Образила мене і святотатством –
усе село! Не захищати! Зась!
(перевівши подих)
Ей, писарю, записуй акуратно:
Оксану бити буками! П’ятсот…
Та ні! Для сеї стільки… не достатньо!
Добавлю двісті – хай на сім субот….
А щонеді в церкві їй лежати
хрестом на долі в гомоні відправ…
Ложіть на лаву грішну!
(вдаривши об поли руками)
Суд без ката!
Хворіє важко… Хто б тепер карав
за чималу платню?.. Ну, як ведеться…

Василь Качур

Я тут! Я згоден! Де товстіший бук?

Степан Ферко (розглядаючись)

Се голос чий? А, здогадався… Птиці?

Микола Луцько

Се – Качурів. Товстий товсте до рук…

Степан Ферко

Пиши, Миколо
(вказує пальцем у книгу)
чітко, в сьому місці:
за те, що спокусився, був у тьмі…
Петрові Стахову – ударів двісті.
Та з Богом хай іде собі домів.

Василь Качур

Вже вибрав бука. А кого ж на лаву?

Гнат Рудзилович

Присяжних не спитали…

Степан Ферко

Ну-ну-ну!

Карпо Дудик

Я згоден, війте! Вироки – на славу!

Гнат Рудзилович

Такої ж думки… Теж не обману…

Степан Ферко

Побігла пані… Пан – услід, в оселю.
Дружині вправить Мазуркевич мізки…
А вироки затвердити? Василю,
засуджену лупцюй!
(трясучи книгою)
Тут буде підпис!

Василь Качур прив’язує Оксану до лави і нещадно шмагає буковою палицею по спині. Зойки катованої заставляють здригатися всіх присутніх гуцулів. Петро Стахів відвертається…

Завіса

Словник старовинних гуцульських слів

Завідця – той що набирає на роботу лісорубів;
сивний – рясний;
князь – наречений;
княгиня – наречена;
бгачка – гнучка;
джєху дав – накивав п’ятами;
бомборосити – бурмотіти;
геци – злі жарти;
почогом – волоком;
чемний – добрий:
тручати – штовхати;
придзінькуватися – привітатися;
зажута – важке становище;
відей – мабуть;
фівкнути – свиснути;
грабля – титуловане панство;
шатан – чорт;
йо-йо – так-так;
принежда – лиха пригода;
покутатися – позбутися;
дека – десять грамів;
груба – вагітна;
згарди – жіночі нагрудні прикраси;
дупля не б’ю – нічого не розумію;
працула – роботящий;
лім – хмиз;
когутки - сережки;
цюпа - в'язниця;
шлях би трафив - так говорять гуцули на відміну від галичан, які кажуть: "шляк би трафив".

Дія третя