Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Богдан Манюк (1965)




Огляди

  1. Складімо шану героєві
    Штрихи до портрета крайового Провідника Івана Прокопишина


    Іван Прокопишин був відомим мені як повстанець давно, власне, з книги «Підгайчани у боротьбі за волю України», що побачила світ завдяки моїм землякам, представникам діаспори. Автор допису не володів інформацією, яка могла б розставити всі крапки над і, тому обмежився спогадами рідних і односельчан – загалом правдивими: вирізнявся образ безкомпромісної у питаннях боротьби, відважної і разом із тим чуйної людини. Про місце і час загибелі повстанця тільки здогадувалися. Проте нікому навіть не приходило в голову, що Іван Прокопишин – знакова постать в ОУН, Крайовий провідник…
    Дещо більше інформації про Івана було у моїх старших побратимів Дем’яна Чернеця, голови Тернопільської обласної організації Товариства політв’язнів і репресованих і його заступників Михайла Бокальчука та Ігоря Олещука, багатолітніх в’язнів сталінських концтаборів. За сприятливих умов вони звернулися до голови СБУ Валентина Наливайченка з проханням розсекретити справу Івана Прокопишина і отримали на це дозвіл. За кілька днів мені, як голові Підгаєцької районної організації Товариства політв’язнів та репресованих, зателефонував Михайло Бокальчук і повідомив сенсаційну новину – з села Мирного походить Крайовий провідник. Невдовзі Дем’ян Чернець, Михайло Бокальчук, Петро Голик, чільник Тернопільської обласної організації Товариства дітей політв’язнів і репресованих, і я вирушили в село Мирне з метою зібрати додаткову інформацію, поспілкуватися з ріднею Івана Прокопишина і внести пропозицію про встановлення пам’ятника героєві. Спочатку була незабутня зустріч у місцевій школі. Відразу кинулося у вічі те, що Іван Прокопишин живе на фото і документах, розміщених на шкільних стендах (праця педагога і громадського діяча Ганни Зьомко). Про нього з любов’ю і повагою декламують вірші учні. А потім, затамувавши подих, усі присутні слухали розповідь Михайла Бокальчука, котрий відвідав місце загибелі Крайового провідника – хутір Підболото Велико-Дедеркальського району. Трагедія трапилася шостого листопада 1951 року внаслідок зради зв’язкової. Завербована райвідділом МДБ, Лучук ( агент «Мартова») мала завдання повідомляти чекістів про оунівців, які відвідують її господарство на хуторі Підболото, що поблизу села Темногайці. При цьому полювання велося на «крупную рыбу», що завело повстанців в оману… 9-го жовтня 1951 року сім’ю Лучуків, вже повністю завербовану, відвідав колишній керівник СБ Велико-Дедеркальського районного проводу ОУН «Гонта», який на цей час був районним провідником у Кременецькому районі і конспірувався псевдом «Марко». Його супроводжував «Максим», повстанець, що діяв у складі боївки на території Шумського району. «Мартова» запропонувала гостям продукти і зробила висновок, що відновлення оунівської лінії зв’язку, яка деякий час не діяла, пов’язана з вищим керівництвом ОУН… Не помилилася. 5-го листопада увечері в її домі привітався Крайовий провідник Іван Прокопишин. Підступна зрадниця зранку 6-го листопада придумала легенду про те, що їй необхідно віднести в село Темногайці волокно коноплі для здачі в рахунок держпостачання. Коли повстанці заперечили, заявила, що, якщо не зробить цього, уповноважений з району обов’язково відвідає її дім і може виявити гостей. На жаль, зрадниці повірили. О.10 годині вона в селі Темногайцях непомітно підійшла до оперуповноваженого МДБ молодшого лейтенанта Касьянова і повідомила, що на її горищі шестеро повстанців.
    Чекісти проінструктували «Мартову», як діяти надалі, щоб під час перестрілки не загинув ніхто з її сім’ї.
    Захоплення повстанців намагалася здійснити чекістко-військова група під керівництвом начальника районного відділу МДБ Яворського. Побачивши нападників, ті відкрили по них вогонь. Хлопці, щоб не наражати на небезпеку Лучуків, залишили хату, опинившись у чистому полі. Прорватися в напрямку села Темногайці, куди прагли, не вдалося. Крайовий провідник Іван Прокопишин загинув останнім.
    Сім’ю Лучуків чекісти одразу вивезли в с. Темногайці, згодом в районний центр, а за кілька днів в одну із східних областей України. З того часу ніхто з Лучуків на рідну землю не повертався. Заросли бур’яном і зрівнялися із землею могили їхніх родичів.

    В селі Мирному зі сльозами на очах розглядали посмертні фото Івана Прокопишина і його соратників. В кожного прострілена голова – контрольний постріл. Ще тоді, в 1951-му, чекісти встановили з допомогою інших зрадників особи вбитих: «Тарасенка», котрий разом з Іваном Прокопишиним навчався в Бережанській гімназії, «Марка» - Баранчука Якова Івановича, 1917 р.н., виходця з с. Балажаївка Шумського району Тернопільської області, Вигонного Стаха Андрійовича, 1925 р.н., що народився в селі Нападовка Лановецького району, псевдо «Гриць», «Орлик», «Макар», Пахалюка Олександра Васильовича, 1922 р.н. Походив з села Велика Іловиця Шумського району, псевдо «Максим». Ще двох убитих повстанців на той час упізнано не було.
    Особливо ретельно в МДБ збирали інформацію про Івана Прокопишина. Встановили, що він народився в 1921-му році в сім’ї «куркулів», мав середню освіту, член ОУН з 1940 року, псевдо «Григор», «Буря», «Прокіп», «Модест», «Бурлан», «343», «1919», «306», «579». Сексот з колишніх гімназійних побратимів доповідав, що «Бурлан» в 1941-1942 роках був визнаний оунівським підпіллям здібним і активним організатором і назначений референтом по роботі з молоддю Бережанського окружного Проводу ОУН. Після переходу в 1942-му році на нелегальне становище був назначений референтом Тернопільського обласного Проводу ОУН, а після його реорганізації в 1945-му році виконував ті ж функції в крайовому Проводі ОУН «Поділля».
    З інформації донощиків в МДБ також відомо, що «Бурлан» - один із довірених і близьких вихованців «Борсука» (детальної інформації немає), в 1944-1946 роках, в період перебування «Борсука» на території Підгаєцького і Бережанського районів Тернопільської області, забезпечував його місцями укриття і всім необхідним.
    В 1950 – му вище керівництво ОУН приймає рішення назначити «Бурлана» керівником оунівського підпілля в Каменець-Подільській, Вінницькій і Житомирській областях УРСР. На цьому посту Іван Прокопишин змінює «Уласа». Будучи керівником цього Проводу, організовує і координує повстанську боротьбу і в Тернопільській області, також підбирає і готує кадри для роботи у східних областях України. Іванові Прокопишину вдавалося створювати нові повстанські групи в тих районах, де підпілля було ліквідоване.
    Найчастіше «Бурлан» таємно перебував на території Бережанського і Підгаєцького районів, забезпечуючи і контролюючи зв’язки центрального Проводу ОУН, з допомогою яких здійснювався зв'язок між керівниками Львівського, Станіславського і Тернопільського крайових Проводів ОУН.
    Полюванню МДБ на Івана Прокопишина сприяла ще одна зрада. Сексот (з колишніх соратників) заволодів запискою «Бурлана» на адресу «Уласа», де повідомлялося, що він, «Бурлан», в липні налагоджував організаційний зв'язок у Шумському, Кременецькому, Велико-Дедеркальському та інших районах. Протягом двох місяців перед загибеллю Івана Прокопишина у Велико-Дедеркальський районний відділ МДБ почали поступати агентурні дані, що на хуторі Підболото Темногаєцької сільської ради з’являються оунівці, які, судячи з усього, виконують кур’єрські функції. МДБ приймає рішення створити агентурну сім’ю Лучуків, де основна роль відводилася агенту «Мартовій»… Мартова, як відомо, справилася зі своєю ганебною роллю…
    Керівники Тернопільської обласної організації Товариства політв’язнів і репресованих ініціювали встановлення пам’ятного знака на місці загибелі Івана Прокопишина та його побратимів, що і було зроблено зусиллями місцевого сільського голови. На мене покладалася відповідальність організувати приїзд родин Івана Прокопишина і Петра Михайлишина (в одному з неопізнаних МДБ в 1951-му загиблих повстанців мирняни впізнали земляка) на хутір Підболото. У цій справі мені сприяла Підгаєцька районна організація партії «Наша Україна» (керівник Петро Калиняк).
    Була чудова погожа днина, коли ми, подолавши півтори сотні кілометрів, ступили на скроплену кров’ю землю. Хутора Підболото більше не існує. Як виявилося, тільки Лучуки жили на цьому хуторі в 1951-му – одне господарство на всю округу: ніхто не заважав зраджувати…
    Родини загиблих сподівалися почути панахиду, яку відправлятиме україномовний священик, запрошений, здається, з Кременця. Аж тут, бачимо, несеться, як вітер, місцевий батюшка, представник російського патріархату. Агресивний – бач, на його територію зазіхнули! Двома руками відштовхує набік україномовного священика, провокуючи присутніх тут хлопців із «Свободи». Стаємо між ними і батюшкою. Радимося. Запрошуємо настирливого правити. Ріжуть вухо його слова: єті воіни погіблі за отєчество… Прокопишини і Михайлишини, і взагалі всі присутні здвигають плечима і нервують: за яке «отєчество» загинули? Не за тодішнє, сталінське! Слава Богу, виправив ситуацію, поклонився історичній справедливості та загиблим україномовний священик. Припадали рідні до землі… до пам’ятного знаку… Ох, як болять серця! Стільки років невідомості…несправедливості!
    Звучали промови – щиросердо! Зводились до одного: мусимо, зобов’язані пам’ятати про героїв!

    У 2011 організацій комітет (голова Зьомко Г.П.) розпочав роботу по спорудженню пам’ятника краєвому Провідникові Іванові Прокопишину. Відкрили рахунки, зібрали кошти, яких, на жаль, бракує. Але хочеться вірити, що всі перешкоди буде подолано, бо не може бути не увінчаним герой, правду про якого так старанно приховували, не може бути не увінчана людина, яка свідомо йшла на жертви: переконав рідного брата присвятити життя повстанській боротьбі, несамовито страждав, коли той загинув, але ні на мить не засумнівався у правильності вибору шляху боротьби. Мав Іван Прокопишин нагоду виїхати з батьками в еміграцію – відмовився, бо відчував у собі силу боротися – за знівечений, катований і принижений український народ, за волю України! Пожертвував заради боротьби і своїм коханням, а вона, його дівчина Мирослава, нічого не знаючи про нього, обожнювала його! І їй випали сталінські в’язниці і поневіряння згодом. Коли я зустрічаюся і розмовляю з цією непересічною жінкою, мені здається, що не було і ніколи вже не буде пари, відданішої Україні! Проте не судилося їм бути разом. Без тіні сумніву в наш скрутний час пані Мирослава переказала на спорудження пам’ятника Іванові Прокопишину 8 тисяч гривень, бо усвідомлює, відчуває: вшановуючи героїв нації, творимо справжню Україну!

    2013р.



    Коментарі (10)
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --