«Яким є незмірне щастя?»
«Матусин кисіль у чашці».
«Яким є незмірне щастя?»
«Кохатись шалено, часто».
«Яким є незмірне щастя?»
«Від немочі ой не впасти».
«Яким є незмірне щастя?»

«Звідкіль твої всі печалі?»
«Стомився я від моралей».
«Звідкіль твої всі печалі?»
«Від жінки, що пробачає».
«Звідкіль твої всі печалі?»
«Усе, що було, промчало».
«Звідкіль твої всі печалі?»

«Що голос у серці кличе?»
«Я буду щасливим вічно».
«Що голос у серці кличе?»
«Чужак мої гроші лічить».
«Що голос у серці кличе?»
«Так зирить пітьма у вічі».
«Що голос у серці кличе?»

2013

З мішка тісного виліз дикий пес.
А з пащі пса — ледачо звис язик.
Від пилу обтрусився пес увесь…
То хто його в цю залу приволік?!

Кудись веде предовгий коридор;
Дзеркала в нім на стелі, на стіні.
І гавкнув пес — а зала, ніби хор,
Стократ озвалась гуркотом луни.

Там, у дзеркалах, люті, дикі пси.
Скажена зграя зирить із дзеркал.
Це у людей, напевно, для краси?
Жорстокі люди із жорстоких зал.

Зирнув убік — а звідти сто очей.
Загавкав пес — і від луни оглух.
Тікайте геть! Собака гавкнув ще
Та зі страху притис куточки вух.

Одначе пси дзеркальні не втекли
І, зуби вип'явши, чкурнули вслід.
Вони були жахливі, злі, меткі —
Криваві тварі демонських порід!

Тож пес побіг… І в тисячі кімнат
Він зустрічав злобивих собацюр.
Побіг, дурний, і сам собі був кат.
І жах долив у серце пса свинцю.

Казали люди потім: «То дзеркала
Собаці дике серце розірвали».

2013

Не жалій ти ні друга, ні ворога.
Та й ніколи не вжалять — тебе.
Хай ти в бурі довірився Богові,
А поможе Він тим — хто гребе.

Мене виховав тато без жалості,
Научивши: «Зрости так синів».
І я певний: обіцяне справдиться
(пак, інакше б я вже й не зумів).

Звісно, можна таємно жалітися
Десь у сховку. Та я не стерплю
Малодушної прілої підлості —
Побратимства й любові з жалю.

Жаль є трута, промазана медом.
Будь безжальним,
                         але милосердним.


2013

як сумно ходять по підлозі павуки
як гучно кров плазує венами руки

як гірко в роті і тривожно в голові
як стрімко ковзає повітря по траві

а я сама ходжу-ходжу в монастирі
рипить підлога і ще сходи ці старі

а богомоли молять Бога за вікном
і сонно лапками збирають молоко

хлопчина зоряний являється мені
із нього промені стікають по стіні

і я мов сина полюбила його вмить
(хоч я не маю сина) він іде-летить

він заворожує від нього лине спів
він витягає стріли гострі з рукавів

стрілою (ні!) мені пронизує живіт
у лоно сипле жар а попід ноги лід

і це немов немов маленька смерть
солодка мука мій отруєний десерт

і я кажу кричу побігши навмання:
о Боже Боже знаю я Твоє ім'я! —

2012

Гедеон витягає із ребер обсмоктане серце
Та ховає щоранку його до старої коробки.
Одягає на очі квадратні заношені скельця
І о шостій рушає робити падлючу роботу.

Червоніє асфальт і жаріють засяяні вікна,
Де Аврора-зоря походжає по вулиці боса.
Тут щодня чоловік невідомого роду і віку
Оминає калюжу і зирить на песика скоса.

У великого міста великі, як місто, мігрені
Та неприязна вдача: ні совісті, ані покути.
Настромилися зорі на труби і голі антени
(металеві антени, іржею покусані труби).

В Гедеона є місце у тому немилому місті:
Від собак очищає занедбані вулиці темні.
У мішок їх покидає, тягне поволі, а листя
Шарудить за мішком і шепоче:
                              «Ти вбивця, нікчемо…»

Гедеон пропихає під ребра увечері серце;
Упивається чаєм та гавкання чує із вікон.
І пригадує друга дитячого, цуцика Рекса,
І щоразу дрижать Гедеонові хворі повіки.

2012

вітер дмухав
квітки-іриси
бігли луками
розморилися
                                 зорі пахнули
                                 сон-корицею
                                 і ромашками
                                 блідолицими
прокотилися
хвилі в озері
он на гілочці
свитка Осені
                                 сонні китиці
                                 мляві палиці
                                 риби грілися
                                 муха гралася

аж ось —

іриси дохнуть скидаючи голови
в чорну безодню забиту та голу

вітер гидливо плює та розмазує
хмара на поле загострює пазурі

зорі плюгаві регочуть у полум'ї
в озері дохнуть сполохані окуні

мухи горять висіваючи іскрами
падає кіпоть що звалася листям

ґава вихляється дупою жирною
одяг палає з бензином і шкірою

я заклинаю все іменем бісовим
у літаку що згорає над лісом —

2012

Я можу тебе розлюбити: я вільна людина.
Не вічне Кохання — не вічні з тобою і ми.
Я можу ударити, будеш повзти на колінах
Та мити підлогу своїми важкими слізьми.

Я гаркати можу на тебе, немовби звірюка;
Образи та жовч вивергати, неначе вулкан;
І бити із люті усе, що потрапить під руку!
Трощити, ламати, бо я понад жінкою пан!

Я тіло твоє можу брати, мені ти належиш.
І в серці я можу лишити пропалений шов.
Я можу спалити обох нас у лютій пожежі.
Але я не хочу, — і в цьому, гадаю, Любов.

2012

Коли зірка вмирає, скидає обпалену шкіру.
І, паруючи, з ванни шпаркої ступає надвір.
Уже Космос на неї удосвіта точить сокиру,
Він зорю розриває… він кидає тіло в ефір.

Я тебе загубив у туманності мертвої зірки,
В рукавах її суконь, в мережках її сорочок.
Ми у тихому небі гуляли в нікуди нізвідки.
Ти була білосніжна, неначе отой світлячок.

Ти світилася ясно, обвіяна зоряним пилом,
Я тримав твою руку, а ти вислизала з руки.
Твоя дивна усмішка мене і студила, і гріла.
Твої груди пашіли. І танули п'ятки жаркі…

Ти лишала сліди на ріллі галактичної ночі,
Я дивився і бачив не Ксанку, а ніжну зорю.
І узрів Маніяк, учинивши удосвіта злочин,
Він украв тебе підло і слід утопив у ріллю.

Вже комети осінні злетілися в лякані зграї.
Я спитаю у духів, куди тебе Космос поніс.
Бальтазар, Мельхіор і Каспар
                               мені кажуть: «Не знаю».
Блукачі собі плинуть. І я не приховую сліз.

Я питаю в сузір'їв — у Гідри, Змії, Оріона.
Та сузір'я шепочуть:
                           «Ми Ксанку не бачили, ні».
А Галактика родить зірки із гарячого лона,
Роздирають їй зорі напружені стегна тісні!

І нарешті я чую твій голос! А ноги як гирі.
Я біжу на твій плач, бо у темряві очі сліпі!
Уже Космос для тебе заточує кляту сокиру,
Засвіти мені, зірко! І хвильку іще потерпи!

2012

Дощі надворі, три сиві Мойри, сухі і хворі, в кріслах.
Смутна кімната підстаркувата. Тут запах вати. Тісно.

Пігулки в таці; сидять три бабці удень і вранці довго.
Немов із міфу античні діви, що чинять диво — долю.

О вбогі Мойри! Ваш дім — не зорі, зате є море. Часу.
Дім інвалідів робив їм кривду, а гірше — діти власні,

Які здали їх, жінок самітних, весь клопіт їхній сивий
У дім печалі; не діють чари, налийте в чарку — сили.

Погляну ж тричі та в їхні вічі, у погляд вічний Мойр:
Їх болі точать — надбали очі томливий вовчий колір.

То лиш у міфах плели три діви богам і людям фатум,
А бабці наші плетуть домашні шкарпетки янголятам.

2012

1

я вирощую груші — він вирощує гори
я запалюю свічку — він підпалює зорі
я милуюся небом — він оцінює землю
він зазирає в душу; я лише бачу стелю

2

я у печері в'язень; віконце, що на стелі
дарує трохи світла, повітря, дощ і сніг
а інше домалюю (учора кусень крейди
з маленького віконця упав мені до ніг)

2012

Черкаське море, а що ховаєш?
Повзеш поволі за обрій білий.
Фарватер колють бетонні сваї,
Немовби гострі, масивні вила.

Черкаське море, о ти потвора!
Товста дитина стрункої річки,
Слабке і хворе, не гори горне,
А берегам лиш оближе щічки.

Коли вже велет із дна постане
Та рубоне, козарлюга, дамбу?!
Вода втече, залишивши твані,
І от —

На дні,
у радянській ванні,
Знайдуть
Священну трипільську бабу.

2012

на серці багато дірок
аж витекла благодать
закину я біль в куток
хай миші його з'їдять

хай миші з'їдять його
і в нори хай понесуть
цариця мишей Марго
та й син її Сигізмунд

додолу я біль жбурну
а стогін пущу за ним
і миші знесуть журбу
туди де густий полин

тож кігті мишей моїх
поцокали в чорну ніч
я мишачий бачу сміх
як брила упала з пліч

цариця мишей Марго
гризе учорашній хліб
а я подививсь у вікно
де жив дідуган-сусід;

я долі своєї — коваль
одне лиш є горе в тім
що миші мою печаль
несуть у сусідній дім

2012

Жовта луска
на землицю
злетіла

це
Осені шкіра

то
де ж її тіло?

2012

На Сіоні Будинок Синій,
Там, говорять, живе Він;
І, хто вірить у це сильно,
Той, говорять, Йому син.

Біля дому стоять екрани.
Їх читати усякий звик —
Там накази, які старанно
Переписують в записник

Два Архангели; і крилаті
Коло дому люди снують.
Дім не вміє чомусь сіяти
І пливе, наче синя ртуть.

В коридорі старі дивани,
Мружить око світлодіод;
Он є кухня, а ще є ванна,
Товстопуза, мов бегемот.

Колонади, балкони, зали
І кімната з написом: Бог.
Підійшов Авраам і Сара,
Предки сонця і багатьох.

Промовляє нарешті тихо
Авраам: я журбу приніс.
Тоді двері, неначе книга,
Розчинилися. Аж до сліз

Осліпило болюче сіяння.
Потягнулася звідти рука.
Механічна. А на екранах
Напис виліз: Мене нема!

2012

На березі Моря-Без-Імені з тобою я поруч сидів,
І був отой берег засіяний увесь черепами слонів.

Була іще пляшечка рислінгу; сіяла, неначе пісок,
Як те пересіяне місиво із ясних слонових кісток.

І риба з води викидалася, летіла на пічку з піску,
На сонці пеклася і в'ялилась, у солі, своєму соку.

Ми їли рибину пропечену. І нам смакувала вона.
Вино налили ми увечері у чаші з суглобів слона.

Вино урожаю багатого далеких німецьких полів.
Із моря повіяло м'ятою; кохану цей запах п'янив.

І очі небесні дивилися: Вусатий Усміхнений Бог.
Ми сіли на дерева китиці і спали на Березі Двох.

2011

Твоє серце — капустина: теж зелене і туге.
Приросло тобі до спини та й додолу її гне;
А у серці купа листя, а не пристрасті орла,
Слава Богу, якщо чиста, а не чорна і гнила.

Твої очі — то горіхи. Шкаралупою зросли.
Забагато в них потіхи, їх закрили мрії, сни.
Вже горіхові осердя всохли, канули в імлу;
Очі, очі би продерти! (Треба сапку і мітлу.)

Твої руки — наче терен. І не нігті, а голки.
Сіють горе, а не зерна, і стогнання гомінкі.
Кострубаті, сірі пальці обертають на пісок
Все: ідею, мрію, працю, чари міфів і казок.

Тож нема уже людського — анічого у тобі!
Є рослина і дорога крізь поля, поля журби.
У душі, неначе гума, гірко тягнеться ніщо. —
Біля дзеркала я думав… І подалі відійшов.

2011

Твердолобі поля умивалися
І гойдали потоптані палиці.

Я у поле виходжу без одягу
Та холону щоночі кирпатої;
Із тупою, брудною лопатою
Утікаю до вибитих соняхів,

Де копатиму яму. Безоднею
Стане яма і їстиме темряву;
І заховане виросте деревом,
Не жаліючи пам'яті жодної.

Поховаю у яму всі спогади;
Утопчу їх, аби не вилазили.
Потопчу і почуте, і сказане,
Аби долі собі не сполохати.

Докопаю до пекла великого
І частину себе туди викину!

2011

У верхів'ях морозне повітря;
Скавучить і біснується вітер,
Голоси наші стомлені видер;
Ми Гігантові злізли на плечі.
Звідси видно і землю, і море,
Лиш погода тут дуже сувора,
Ми ввихались і лізли нагору,
А імення нам досі — малеча.

Не позичиш ти в Велетня очі
І язик не дістанеш пророчий,
Хоч би як ти угору не скочив
(ми у Велетнів інше украли).
Чого варті ці немічні спроби
Лізти вгору з глухої утроби?
Он з чийогось високого лоба
Керувати збирається Карлик.

2011

ПЕС

Собака іздавна в Людей за соратника;
Одвіку всім Пес за кудлатого братика.

Призначив його Чоловік над отарами,
Всяк ворог однині зубами покараний.

Собака помовкує; Люди ось лаються;
Собака з Людьми і працює, і грається

(і Богові — Боже, а левові — левове),
Лиш їсть у кутку. І з тарілки сталевої.

На зраду приручена псина приречена,
І вдачу собачу не вилюдниш печивом.

Собака цінує твій спокій незайманий,
Допоки ще й сам походжає Хазяїном.

То бійся Собаки: жорсткі його звичаї,
Людської Породи знавця таємничого;

Не каже, патлатий: погано чи хороше.
Немає страшнішого ката за Сторожа!

ВОВК

Байдужі вовки до людської істоти:
Вони не кладуть абищо та до рота.

Вони убивають. Однак для годівлі,
Тому вони сірі — не чорні, не білі.

Вовки очищають від немочі пущу;
Не думають, як би очистити душу.

На серці не висить у Сірого брила,
От вовка людина за те не злюбила.

2012

Баба Марія, згасаючи, мріє.
Сіє в подушку волосся і вії.

Хвора Марія живе у халаті;
Нявкає кіт у запиленій хаті.

Кліпає баба сліпими очима,
Соває тихо своїми плечима.

Ледве устала кота годувати,
Сіла котові на лагідні лапи:

Нявкає кіт, а Марія зомліла.
Кіт репетує! волає щосили!

Кіт із-під баби нечулої лізе,
Бабине тіло йому як залізо!

Тягне, витягує лапи побиті,
З хати тікає. На вулиці літо.

Кіт у кущі дикорослії ляже,
Буде сичати і дихати важко.

Баба очуняла, очі протерла,
Бабі боліло: іще не умерла.

Кличе кота сивокоса Марія;
Жінка не каже, а мріє.

2011

І б'є, і б'є! довбе й рокоче!
Трясе дахи незрілий град:
З гілляки рвуться неохоче
Тверді плоди; стрясає сад
Від горя мамці-жалібниці
Та граду яблук білолицих.

І прохачі не будуть гризти
Чи ними повнити кишені:
Немає стільки альтруїстів
У всьому світі; навіжений
Збирач опалих недоносків
Їх набере у ржавий возик.

Та й безліч яблук поховає.
Трава, і дощ, і ніч, і злива.
Слугуйте іншим урожаям.

Бо гнити — доля

(нещасливих).

2011

Смутно ковтаючи слину,
Всівся на лавку лялькар.
Вклав на кістляві коліна
Свій безжиттєвий товар.

Знає лялькар таємницю:
Ліпить красу зі шматків.
Вік іграшковим дівицям
Може лялькар зберегти.

Дірка у ляльки на в'язах.
Вихопив щось з-за поли,
Тріщини лаком намазав,
Бант на тім місці доплів.

Он лиш собі приладнати
Хоч би мізинець — ніяк!
Дід від роботи горбатий,
Тіло — почахлий кістяк.

Множить у тілі хвороби,
Старцю вже років зі сто!
Діду до смерті півкроку;
Діда — не склеїть ніхто.

2012

Дов'язує вузлик знеможена Доля
На нитці Усесвіту, битого ерами;
Чоло от-от лусне од ярого болю,
Подибає туга зів'ялими нервами.

Лунає зітхання фатального хору,
Яке озивається різними мовами.
Скривилася Тиша, убога і хвора;
Убралася Доля у лихо гаптоване.

Надходять у місто адепти омани,
А ще ідіоти і смертепоклонники.
Ідуть голомозі пророки конання,
Шукаючи схованки…

*

Земля убивається в кожну епоху,
Вона упивається дурістю сивою.
Бо легше молитися хирому богу!
І лаяти Бога живого та сильного.

І ось дожилися: людина не варта
Усього, що досі наївно намріяла.
Затруєна совість присуджує страту?
Нас доля не нищить, а нищимо ми її.

2011

Ми лежимо, живі ще трохи.
І помремо від ран, знемоги.

Безмовна ніч, кусюча спека.
Вже зовсім ніг не відчуваю;
Хоч на руках повзи зі степу.
Але куди? Куди — не знаю!

Здається, дух злетів у тишу
(За ним ось-ось і я полину);
Он наді мною вище й вище.
Спинився біль, дубіє спина.

Та це метелик снігокрилий!
Лети! Тікай з глухого поля!
Тут вепрів зашкарублі рила
Тебе шерстинами заколють.

Роси блідої кинь із крилець
Останній раз на чорні рани.
Отут умру (я ж піхотинець),
А ти тікай із місць поганих!

І той метелик срібнокрилий
Одразу зник у мерхлій ночі;
Із ним втекли останні сили,
Останні «вірю», «можу», «хочу».

Обурений пейзажем лисим,
Світанок стиха променився.

Зусібіч мляві йшли химери:
Прийшли жінки, діди і діти.
Вони несли вцілілих в села,
Взялися мертвих хоронити.

— Мене взяли і понесли —
Аж тут метеликів мільйони
Знялись, роздмухуючи сни,
Лоскочучи солдатів сонних.

2011

Ти ж багато зі мною терпіла!
Майже вірила: Щастя — це я.
Мій Талант — нагорода твоя;
Я був геній, митець, Світило!

А мій мозок, слимак лукавий,
Мене зрадив, дводушний біс!
Люди — Київ — мій бенефіс:
Я качався по сцені — я марив.

Та кричав: «Сатана — у каві».

Став я дивним, я став грубим.
Ти боїшся, ти спиш на дивані.
Я приліг в прохолодній ванні,
Сниться, що випадають зуби.

Повна вулиця млості та диму,
На дорогу всідається космос,
Раптом чую за спиною голос:
«Я психіатр, я лікар, ходімо».

І була то остання рима.

2011

На червоній планеті Артан-Із я знесилено ліз,
А вдома — сніг! Я б тебе гріти під ковдру ліг.

Ти пила полуничний сироп та брала телескоп
І дивилася на срібні зірки, хрумкаючи огірки.

І я згадував, крихітко, дивні юнацькі вигадки,
Що назву твоїм іменем зорю на небі синьому,

Що я назву твоїм іменем животину незвідану
Або рослину, від плодів якої стікаєш слиною:

Як світ пожере імла, як розпадуться наші тіла
На пилюку, на атоми, твоє ім'я називатимуть!

Але ідея ця, певно, не варта й виїденого яйця.
Бо вдома ми вигадаємо найліпше ім'я малому,

Який в тебе під серцем росте.

2011

Смутно ковтаючи слину,
Всівся на лавку лялькар.
Вклав на кістляві коліна
Свій безжиттєвий товар.

Знає лялькар таємницю:
Ліпить красу зі шматків.
Вік іграшковим дівицям
Може лялькар зберегти.

Дірка у ляльки на в'язах.
Вихопив щось з-за поли,
Тріщини лаком намазав,
Бант на тім місці доплів.

Он лиш собі приладнати
Хоч би мізинець — ніяк!
Дід від роботи горбатий,
Тіло — почахлий кістяк.

Множить у тілі хвороби,
Старцю вже років зі сто!
Діду до смерті півкроку;
Діда — не склеїть ніхто.

2011

Ти нишком набрала у ванну води;
За спиною — шурхіт м’якої ходи;
Маниш: ходи-но сюди.

Загусло повітря та стало мов клей;
Тепло повіває з химерних дверей:
Зваби й кохання музей.

Гардини обвіяли пристрасть твою;
У вікна показують тінь від вогню;
І я твій вогонь утоплю.

Вікно відчиню: там гуркоче гроза,
Реве, наче бик, верещить, як коза;
І хто їй про нас сказав?

А блискавка хай у вікно залетить;
Ми в ванні стомились гасити хіть
Та світ, який так горить.

Яскравий спалах в сто сотень свіч.
Об воду удар — лиш суцільна ніч.
Там спокій наших облич.

2011

Чаша наповнена тріснула в далечі.
Хмарки прив'янули, ночі чекаючи.

Гори на сонце плечем навалилися;
Звисли каліки-тумани на милицях.

Бачили сосни, що небо нахмарило;
Безліч зірок визирало з-за марева!

*

вогник падає
це Денниця
сонцезморений
сонцелиций

догорає вже
недолюблений
вмре і житиме
але згубником

божевільний
хапає кігтями
зорі Господи
як же вітряно

ліктем янголів
розкидаючи
хвіст виписує
тяжко гаряче

з дірки в небі
додолу падає
від могутності
усевладної

трон услід тоді
поіржавілий
розпадається
болем-жалами

*

Пам'ять невинна об гору побилася.
Камінь строщив озолочені вилиці.

Ймення його унівець розкололося,
Він заволав тоді зірваним голосом:

«В Бога затісно для норову дикого!
Краще я Нечисті буду Владикою!»

2011

Джміль гуде, сопе задуха.
Срібні мухи понад вухом.
Слухай! Слухай! Слухай!
Череп трісь — у черепки.
Сиплеться на дно руки —
Черепків отих з півста. —

В'ялі ноги.
Впріла шия.
Голова товста.

Спекатися б її,
Спеки з самого пекла,
Палючої печії;
Кислий, немов залізо,
По шляху лізе.
Та й смердить сіркою.
Та повзе сірою
Власних тіней мірою!

Грудьми звислими
На живіт звісився;
Думками кислими
Чорти — злилися.

Кричать: «Дощику,
Зварю тобі борщику».
Тоді з іншого боку:
«Риємо яму глибоку».
І з кишені підказує
Хлопчина замазаний:
«Лягай-но під хату
Спати…»

2011

Не кради мене в мене.
Ще й отак натхненно.
Та не торгуй словами:
Монет на них не маю.
Я, панно… не з Вами.
І не кради ще мій час,
Як це робиш в інших!

Я ж тобі не поет-щонічник?
У якого в душі миші.
Та ледар-вітер
Свище.

Вони виспівують дифірамби
За те, що наснилося раптом;
Чекають космічного дива —
Зі слів повіршованих зливу?
То я пишу сам — без нікого!
(Пак, навіть трохи без Бога.)

Кінець, ховаю в шафу папір.
До мене постукали;
Чую: «Хочеш за ніч
Геніальний, чудесний твір?»
Не вірю. І ти не вір.
І кричу божевільно:
Геть звідсіля, музи-вигадки!

«Натхнення» —
Від слова «тхнути»,
А я хочу — дихати!!

2010

Ти коло вікна сидиш.
Читаєш у книзі вірш.

До тебе жуком злетів.
Жують горобці жуків.

Повзе у траві слимак.
Зжере горобців зима!

І жук об скло. І впав!
І ніжками небо хапав.

Відчуй себе Богом —
Постав жука на ноги.

А ти не любиш жуків.
Вони для тебе бридкі.

Дивися на їхні корчі!
В тобі є щось од ночі.

2011

Легше боятися. Влазити в пута.
Нишком забитися, цідячи кров;
Впхатися в кут і нічого не чути,
Бути знаряддям омани чи змов.

Легше у сні лежаки лише гріти,
Гнити в обіймах у хворих ідей;
Впасти, тікаючи далі від світла,
Грізно гарчати з нори на людей.

Легше ховатися в тінях законів,
В пекло убгати бабусю-мораль;
І поклонятися легше — іконам,
Якщо у спину шпигає кинджал.

Легше кохати ласкавих до тебе,
Втримати легше не рало, а ніж,
Легше задарма мозолити ребра.

І отакий от нашкрябати вірш…

2010

Чому ви народжуєтеся з лапками
І бігаєте безпорадними оченятами?
Чому ж ви танцюєте хвостиками,
Дихаєте носиками, шкурки носите?
В людини нема на вас гніву. Але:
Людина вушка вирве й очки вийме!

Чому тіло живе — не пусте?
Чому м'ясо з землі не росте?

Чому хутро не падає з неба?
Убивати: наш гріх і потреба.

Як уб'є, не страждає звірина
І не плаче відтак на колінах!

*

Чому ви народжуєтеся з лапками
І бігаєте безпорадними оченятами?
Чому ж ви танцюєте хвостиками,
Дихаєте носиками, шкурки носите?
В людини нема на вас гніву. Але:
Людина вушка вирве й очки вийме!

У людини підступная зброя:
Умертвляє здаля та без бою!

Хижаки мають зуби та кігті;
У крові наші руки по лікоть.

Ми з тупої звірячої згуби —
Собі шиємо пальта та шуби!

*

І над нами є мисливець, людям непідвладний.
Стадо йде за пастухом. А хижак — за стадом!

2010

Місяць іклом крає небо: чорний сон.
Сіре гілля: кволі ребра в лапах крон.

Б'є оглушно дзвін печалі з-під землі;
Намогильні плити чалі сплять у млі.

Засівала Смерть іздавна Ліс хрестів;
Залишивсь відтоді вітру ревний спів.

Суне ворон межи пнями, вісник лих,
Між старих, од горя п'яних вартових.

Топче ворон землі суму — сад дубів,
Що вартують чорні труни від вовків.

Крук товче дубові зруби, слід сокир.
Де-не-де стоїть ще велет — богатир.

Ще живе прадавнє військо, громове.
Із кори лиш часом злива шмат урве.

Охоронців древніх ребра рвуть літа.
Місяць іклом крає небо — Чорнота!

2010

Не відав ніхто, звідкіля він і взявся
Та як він у браму фортечну ступив;
Роїлася шумна малеча круг старця,
А він усміхався (хоч був без зубів).

Дрібноті ж потіха з беззубого діда:
Радіють, гигочуть, танцюють малі.
Із торби дід витяг окрайчика хліба,
Щось тихо шепочучи теплій землі.

Прудкі табунці навкруги тупотіли:
Аж блискали п'яти на килимі трав!
Дідусь же тоді умостився на брилі,
Де хліб золотавий малим роздавав.

І щойно присів на гранітні руїни —
Примчала й ватага. Дід гріє кістки.
Під сонечком тепло. Як діти поїли,
То слухали нишком химерні казки.

І жеврілись вогники, сяйво гаряче,
У дідових щирих, мов досвіт, очах.
Здавалося, старець небачене бачив
(Або збожеволів, та й розум зачах).

Одягнений весь у небесно-ясному;
Пульсують у погляді старця світи!
І мешканець жоден чудного сірому
Не знає… бо він… бо дідусь цей —

2010