Я дякую Тобі за вічне світло,
що завжди буде жити у серцях,
Вогонь сердець не погасити вітром,
бо він живе у наших почуттях…

Я дякую Тобі за ніжні крила,
які синам Землі подарував,
Не янгол я, але душа щаслива,
що забагато радості Ти дав…

Я дякую Тобі за теплу Весну,
яка мене від смутку береже,
Я відчуваю ту любов небесну,
яка для мене мабуть понад все…

Я дякую Тобі за вічне світло,
що завжди буде жити поміж нас,
Палкі серця не погасити вітром,
поглянь у небо.. Він врятує вас…

Останній подих вітру я почую,
втечу у синю неба височінь,
Зникаю, серед вільних хмар літаю.
на згадку залишивши свою тінь...

Мені кричать, що неба не існує,
у ньому ми не бачимо богів,
Але ви знайте - ті боги відсутні,
бо є єдиний Бог він у тобі...

В твоїй душі, у твоєму він серці,
Він часто чує наміри й думки,
Які бажаєш, хочеш. маєш, знаєш,
навіщо завжди брешеш ти собі...

Давай лиш просто ти усе забудеш,
і більше не згадаєш тихих слів,
Ти пропадеш, і небо вже існує.
Для тебе. Бога чуєш у собі...

Він згадує холодні дні зими: нікчемний, безтурботний і самотній.
Його весна, за обрієм тих стін, які мовчать, на ніжності голодні...

Вона шукає щастя навпростець, заходить часом в бутність необачну.
Її весна, це він - нікчемний птах, який попався в лапи болю й страху…

Вони бажають обдурити час, бажають бути вічно наодинці.
Весна ховає янголів у снах, у милих снах, вони навік щасливі…

В театрі олов’яних пелюсток, своє кохання пара не зіграла,
Бо їх кохання більше ніж фінал, бо їх кохання – це гаряча драма.

Зима і літо, осінь і весна, від янголів такого не чекали,
Два янгола кохають в небесах, два янгола кохання не зламають…

Це пустота. У місті вічна злива.
Асфальт дріма, алмазом він блищить.
Я так бажав почути голос вітру...
Але гукнули: "Вітер не шумить!"

В кімнаті темно, ліхтарі згасають...
Сенс пустоти - це пошуки його.
Здається, серце в грудях розірвалось,
Дрібні частинки тихо йдуть на дно.

Мої бажання майже не існують,
Бо всім начхати: "Мрії ну і що?
Що тут такого, мріяти всі вміють"
А бажаю, щоб тепло прийшло...

Тепло - це невідємний образ літа.
Зникає щастя. Накриває страх.
І хочеться вогнем сердець зігріти,
Людей, що мріють крокувати в такт.

Політ...я відчуваю голос вітру...
До мене він гукнув, і я почув.
Я памятаю, як блукав по світу
Шукавши мрії, істину збагнув...

Я відчуваю, ти мене читаєш,
Як книгу, що покрита полотном,
Останнього романтика ти знаєш,
Він хоче бути радості теплом…

Його душа це крига океану,
Самотній, ледве впевнений в собі,
Але забутий в путь біжить незнану,
Помре під вечір.. Не віддав тобі:

Свого тепла, натхнення і кохання
І радості бездарної душі,
Музики ночі заберуть бажання,
Прожити вічним вітром у тобі…

Акорди тиші – сонячні гітари,
Нагадують промінчика вірші,
Шкода мої вуста не заспівали,
Тобі любові місяця пісні…

Тобі ніколи сонце не розкажу,
Про те, що так потрібна ти мені
Мій милий друг, тебе я пригадаю,
Як вільну пташку, що живе в вірші…

Пусті кімнати – білі коридори,
Загублений між стінами життя,
Усе було начхавши на закони,
Усе пройшло давно вже не моя…

Одразу в голові цей страх кохати,
В частині серця лід – серцебиття,
Знаходжуся у темряві палати,
Дива я ділю на моменти два…

Мій перший спогад про забутий танець,
До губ твоїх – півкроку до лиця
Твоя спина, мій перший – другий палець,
І вже рука у поясі тепла…

Мій другий спогад про холодне серце,
Тобі я віддаю вогонь тепла,
Тримай його, як неба жовте сонце,
З тобою буде краще.. Рух крила

Я підіймусь у піднебесся ночі,
Мене забудуть друзі і сім’я.
Щасливий, бо щасливі твої очі…
Самотній ангел завтра буду я…