Між білими руками піаніста
І чорними руками хлібороба
Нема різниці,
Як між білим хлібом
І чорним хлібом.
Суть не в кольорах!

Ось чорні руки – у вогні горіли.
Ось чорні руки – чорні від природи.
Ось білі руки – роблять операцію…
Ось білі руки – роблять чорну справу…

Буває й так:
На чорне кажуть – біле,
На біле – чорне.
Та сувору правду
Не збити з пантелику.
Я кажу:
Є біле й чорне.
Є брудне і чисте!

То було, мов казка предивна.
То було, мов казка прадавня.
А один кинув оком хтивим
Й нетерпляче сказав: «Продайте…»
Вийняв гроші. Послинив пучки.
Взяв ту казку за білий стан…
Розбрелись диваки засмучені,
Що предивної казки не стало.
А один у машину впхався
Й, не соромлячись водія,
Мацав казку очима й пальцями
І вдоволено так сміявсь.

Моя найкраща пісня ще не виспіла,
Не вигрілась на щирому вогні
Мого натхнення. А мені ж, мені
Не жити, якщо пісню цю не виспівать.
Не милуватись сяєвом очей
Великої удачі,
Не сміятися,
Не плакати,
Не знати,
Не боятися,
Що час –
Тече...
тече...
тече...
тече...

І мені захотілося власної пісні,
(Є ж своя
В солов’я,
І в чижа –
Не чужа),
Я до слів –
А вони легковісні і прісні,
Я до струн –
А вони
безголосо
дрижать.
Рву чернетки і струни,
І горло – до хрипу;
Вже, здається, в руках.
Та не та, не така…
…Щось наспівує тихо
приручена скрипка.
Щось нашіптують німо
сторінки словника.

Скінчивши буденні справи,
Змийте втому на лицях!
Сонце упало в трави,
Мов переспіла суниця.
Пахне хлібами скошеними
На степовому безлюдді,
Копи пшеничні схожі
На караван верблюдів.
Тихо... Червоно... Смеркає...
Сонце?.. Сонця – немає...

Сонцевидий ранок. Мрійний овид.
В’ється стежка,
Мов неквапна бесіда.
Жайвороння у блакитних безвістях
Розгойдало дзвони малинові.
Й кожен сокір, мов зелений сокіл,
Стрепенувся, в небо поривається...
День переді мною розкривається –
Вся його безмежність і високість.

Небо всеньке в зірках,
Мов мундир у медалях.
Млосно пахне в садках
Молодими медами.
Тихо-тихо на вулицях.
Цвіт із лип обсипається.
А будинки мов вулики.
А село ніби пасіка.

Кажуть: зелений, ранній...
Ранній, бо рано відчув,
Як то нестерпно рани,
Батьківські рани печуть.
Знаю вагу сльозини,
Знаю, на смак яка:
В післявоєнні зими
Дуже була гірка.
Давні й недавні болі
Досі мені болять,
Наче їх виніс із бою,
Хоч і не був у боях.
Тому й зелений-ранній,
І мука в мене одна:
Щоб мої ранні рани
Та не боліли синам.

Терикони.
Тополі на обрії.
Жар зірниць,
Остуда роси…
Ще не бачив такої доброї,
Ніжнолюдяної краси.
Мій Донбасе – моє задивлення,
Я для себе тебе відкрив.
Все приємлю: і небо задимлене,
Терикони, копри і вітри.
І дивуюсь, дивуюсь наївно,
Як доречно все тут сплелось:
Дзвін металу
Й пісні солов’їні,
Блиск вугілля
І сяйво колось!

Йде по вулиці жінка літня,
Світиться, мов зірка досвітня.
І на скронях світлої жінки
Розтають сивинки-сніжинки.

А довкола, на травах і квітах,
Срібно тчеться бабине літо.

Хай те літо й короткочасне,
Хай воно й минуще, те щастя,
Зате ж, гляньте, срібло снується,
Зате ж, гляньте, жінка сміється!


1964

А що станеться так,
Я не мав і на мислі…
Я придумав тебе
У хвилину самотності –
На хвилину розради…

І раптом заблисла,
Наче образ первісний
В словесному мотлосі,
Самородковий образ,
Ні в кого не вкрадений, –
Моя вигадка щира
Без заміру-умислу…

Я придумав тебе
На довічну розрадоньку,
На довічне горіння,
На довічне безумство.


1971

Міського в нас – лиш одіж та манери,
Та, мов дроти високовольтні, –
Нерви…
А все єство – у глибині села.
У кожного своє село
Й своя Сула,
Своя тополя і лелека свій,
І свій тривожний
Неповторний світ.
Коріння наше там – в ріллі дріма…
Ми завше там,
Хоч нас там і нема.

1971

Чолом тобі, спохмурене чоло
Мислителя!
У потаємнім схроні
Прокльовується думка.
Білі скроні
Білішають – світати почало.
Що вигулькне за тим?
Епоха?.. Вік?..
Куди докрилить бунтівливий розум?
…Звичайний день,
Звичайний чоловік
Замислено спинився на дорозі.


1966

Матері посадили край шляху
Терпкі свої болі,
Свої болі терпкі,
Та й у землю тверду, наче камінь.
Сподівалися – виростуть з болів
Бодай хоч тополі,
Та бодай хоч тополі...
А виросло вічне чекання.

1968

Танцювали тато з мамою
На моєму на весіллі...
Тато все навприсядки,
А мама з приспівом,
Аж чарки на столах пританцьовували,
Аж світлиця світилася.
А молода аж зарида...
Аж заридала в стьожки.
(Тато все навприсядки,
А мама з приспівом...)
Танцювали тато з мамою
На пожовклій фотографії...

1962

Мати сіяла льон.
Льон скосила війна.
Народивсь я без льолі – не було полотна.

Полотна не було, й моя мати сумна
Сорочину пошила з цупкого сукна.

Довоєнне сукно – із шинелі пола –
Хоч і груба сорочка,
Зате ж тепла була!

В ній я ріс-виростав
То в добрі, то в нужді,
Мов зозулик-підкидьок в чужому гнізді.

…Сіють жито батьки,
Матері сіють льон,
Щоб і хліба доволі,
І м'якесеньких льоль.
А дружина моя все купує мені
Дорогі, із нейлону (бо ж дешеві – лляні)…

Та до тіла найближче
Та, одна, що з сукна:
Полотна не було.
Не було полотна…

1971

Маленьке зерня, непримітне,
Та ви загляньте в його суть:
Могутня сила динамітна
Таїться в ньому до часу.
Шматують бомби сиву землю,
Зловісні заграви жахтять,
Та вибухає житнє зерня
Зеленим живчиком життя!


1971

Дерева самоспалюються.
Буйний
Вогонь
Збирає дорогі пожертви.
Дерева ладні згарячу померти
На знак протесту
проти сірих буднів.
Я так вам заздрю, бунтівні дерева,
Й за вашу долю зовсім
не хвилююся:
Я знаю:
Ваші жертви не даремні –
За ними ж бо
зелена революція!
Дерева самоспалюються.
Плаче
Над ними небо
Жалісно-імлисте.
А я сміюсь
Зухвало так,
Неначе
Я – дерево
в розвогненому
листі!


1971

1
І треба ж отак негадано,
І треба ж так несподівано:
Кораблик мого захоплення
В очах твоїх загубивсь!

Куди ж ти поплив, кораблику,
Куди ж ти отак, без компаса,
Без повного віри паруса –
По морю чужих сподівань?!

2
Любов, як радісна сльоза,
Як ранішня росинка,
Яку троянда колиса,
Допоки не розсипле.

А зійде сонце – і зіп'є:
Ані сліда, ні мітки…
А зайде сонце – й знову є
Роса в долонях квітки!

3
До мудрих сивин
Буду наївним хлопчиком,
Дивуватимусь зеленому пуп'янкові,
З якого ось зараз
Випурхне квітка,
А з квітки – яблуко викотиться,
І в ньому,
Такому маленькому, –
Така велика спокуса!



1971

За келихом вина
Згадав про тебе
І про свою вину перед тобою...
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солона і гірка сльоза.


1970

Зелений світе у моїм вікні,
Я щось для тебе значу чи не значу,
Чи, мо', себе самого марно трачу
На пошуки сумнівні і сумні?
Зелений світе у моїм вікні,
Хто я єси
І що тобі – в мені?


1971

Банальні зітхання, банальні слова...
Сто днів і ночей,
На мільйон помножених,
До цього предива я веслував,
Думав, воно – першороджене.
А все, як на сцені,
Й на серці грим
Рожевий
Заради такої події...
А що, як пірнути в оману гри –
З гальорки та в лицедії?
Чудовий притулок: ні злив, ні зла,
Ні зим завірюшних,
Ні гамірних весен!
...Затисну в долонях уламок весла
Й мерщій –
від спокуси блакитного
плеса!


1971

На древньому базарному майдані
В столиці незрівнянної Еллади –
Судилище.
Злочинці – в ролі суддів,
А на ганебній лаві – Судія.

– Кажи, Сократе, п'яний волоцюго!
Яка крамола у твоїм зізнанні:
«Я знаю те...
(Сократ розплющив око...)
...що...
(Друге око знехотя розплющив...)
...не знаю...
(Позіхнув...)
...анічогісінько»?

Сидів собі, мов птаха у гніздечку,
В не по-домашньому гостинній
Клітці,
Такий (тепер – навіки) недосяжний
Для злого часу
І для злого світу.
Він думав про Елладу-недоріку.
Про те,
Що народився надто рано
І що його ніхто не розуміє:
Ні люди, ні каміння, ні боги.
А «судді»
Ті думки його читали...
– Помри, Сократе!
(Він заплющив око...)
– Скажи що-небудь.
(Він заплющив друге...)
– За чим шкодуєш?
(Позіхнув зі смаком...)
А очі
Під повіками
Сміялись.

Лютують «судді». Водяний годинник
Відлічує секунди і століття.
Середньовіччя...
Грім Балканських воєн...
Мертвотна квітка чорного фашизму...

Гуде майдан...
Руйнується Акрополь...
Іржавіє тисячолітня клітка;
Презирливо хропе в ній грек великий:
Оновлена Еллада
Йому сниться.
Вриваються у сни фашистські марші...
Гримлять
Теодоракіса мелодії...

Здригаються повіки
грека древнього –
Ось зараз,
зараз
істина
прозріє!..



1965

Казали: репутація, як дзеркало.
А дзеркало (буває ж!) тільки дзенькнуло.
Й заступництво одразу ж загуло:
«Подумаєш, розбилося?! То ж скло!»
Казали: «В нього совість, як люстерце»…
Заступництво, ти маєш добре серце,
Та не спіши леліяти зловтіху:
Ми – з досвідом.
Були в кімнатах сміху.

Хоч не крається на окрайці,
Але, кажуть, від горя стискається.
Воно болісно так карається
І, буває, болить до безкрайності.

І колись – не снарядом вибухне –
Просто зойкне і… розірветься,
І ніхто не помітить, як випурхне
Диво-птиця з людського серця…

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою була,
А третя – просто давня рана,
Четверта – просто так ішла.

Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах
І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур’яніло,
Плуг іржавів у борозні…
Приспали діда, і – за діло
Чотири страдниці земні.

Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя – просто так мовчала,
Четверта – вчилася мовчать.

Тайна жінки – всім тайнам тайна,
Не розгадана ще ніким.
Її чар золоте кайдання
Носять з гордістю чоловіки.

Вся із затишку і неспокою,
Із узгоджень і протиріч:
То засвітиться яснооко,
То в очах її – темна ніч.

Хто її отакою вигадав,
В плоть зодяг і вдихнув життя?
Хто й навіщо у серці вигойдав
Незбагненно смутні чуття?

Я дивлюсь, я тамую подих.
Ось вуста… Ще вони мовчать.
Тільки подив, нелюдський подив
Закипає в її очах.

Ось зіниці її кришталяться.
В них – півсвіту в оздобі вій.
Зараз станеться… Зараз станеться!..
Я в тривозі. Я сам не свій…


1971

Ораторія


1
Відлітають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о...
Україноньки небо
Позаду залишимо...
Лишенько!
Море піняві хвилі
Під нами простеле...
Ой, леле!
Над чужинськими горами
Крила розгорнемо...
Горе вам!
Обпече нас безжально
Пустеля огненна...
Ой, нене!

2
Прилітають лелеки...
Лелеки,
Звідки ви?
З чужедалі далекої...
Нас безжально палила
Пустеля жахлива
І море не раз
Проковтнути хотіло...
Щасливі – летіли!
І небо вгощало
Уламками грому –
Додому!
Вітри нас трощили
І хмари дощили...
О Батьківщино!
І поле, мов скатерть,
Й солодка утома...
Це ж дома!



1968

* * *
Не знаю, де кінчаються дороги
Людських шукань добра і досконалості,
І сумніваюся, що є кінці в доріг...
За сумнівами істина зоріє:
Кінця нема і не повинно бути...


* * *
Нікого... Один на один
Із своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Море, мов скатертина,
Золотим по голубому вишита.
А серед голубіні і золотавості –
Білим – кораблики вишиті,
Крила і зойки чаїні...


* * *
У весни-дароносиці
Для кожного радість вготована:
Для пралісу – пролісок,
Полю – зело,
Соловейко – для вишні...


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
...Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам’яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані своєї самотності.


* * *
Робочий піт, він весь на видноті,
Він котиться по світлому обличчю,
Брудний, а дивно,
Так обличчю личить,
Немов сльоза – троянді почуттів.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою,
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.


* * *
Криниця смутку –
Чарівна безодня,
І я над нею,
Журавель самотній,
Впустив у воду золоте відерце.


* * *
І свято минуло,
І радість у серці вляглася,
А квіти безсмертника й досі цвітуть,
І ніколи їм
Від безсмертя свого відпочити.


* * *
Смарагдова хвиля
Хлюпає в серце, в зіниці.
На парашуті із сонячних променів
Перший листок опускається тихо
на землю –
Рожева сльоза вересневого смутку.


* * *
Не тільки й світу, що в вікні,
Це так, але ж вікно –
Не просто дірка у стіні:
Вікно у світ
Воно.


* * *
Очима Шевченка –
Гніваєшся,
Очима Олеся – сумуєш,
Очима Вишні – смієшся,
О мій кароокий народе!...


1971

Од сивих дум сивіє голова,
Од сивих дум я серцем молодію
І виколисую в душі надію
На ще ніким не сказані слова.

О, віро в золоте своє перо,
Яка ти по-дитячому наївна,
Яка глибока й чиста, мов Дніпро,
Яка пречиста, ніби Україна!

Свої, ніким не сказані слова,
Єдині, головні, найголовніші
Шукаю я. Сивіє голова.
Цвітуть сади. Стодзвониться Дніпро…

Я вкотре рву свої невдалі вірші
І вірю в золоте своє перо.


1971