Після осяяння – плачі,
Похмурохмарна сльозотеча
Небес пракиївських
Вночі.
І вдень.
Мінорна колотнеча
Дорожніх настроїв.
Пої…
Атож – поїду зі столиці
В степи приборкані свої,
Де «брешуть на щити лисиці»,
Де літо бабине іще
Не відбриніло ковилово
Й не захлинулося дощем
Осяяне осіннє слово.
Даруй, столице, що отак
У нас виходить – не виходить
Жаданням всупереч, навспак,
Непринагідно так негодить.
Не шелескоче листопад.
Усе промокло і примовкло.
Не до октав, не до балад,
Не до сонетів…
Пережовкло
Усе на світі.
Плаче сад…


11.10.1997

* * *
Яка притишена печаль!
Громово стукає наручний дзиґар
І чути, як тече по венах кров.


* * *
«На вгороді верба рясна…»
А під тою під вербою
Сива жінка зажурилась.


* * *
Стежка загубилася в осоті.
Як же я пройти тепер зумію
До мого села, в моє дитинство?


* * *
Вечоріє. Глибшають калюжі.
Місяць, запірнувши у безодню,
Ледь видніє – отакий маленький.


* * *
Той рядок, що уві сні приснився,
Випав із свідомості. Шукаю
Той рядок. Він був такий чудовий!


* * *
Читаю верстку збірочки своєї,
Шукаючи ту помилку найбільшу,
Яку ніхто ніколи не помітить.


* * *
Сьогодні в мене вкрали гаманця
З одною гривнею…
Ото розбагатіли!


* * *
Поетеси ялові, амбітні
На трибуну лізуть, наче мухи
На пиріг солодкий. Отакої!


* * *
Вдала фотографія – на ній
Зовсім я не схожий сам на себе.
Як же гарно я замаскувався!
жовтень 1997


* * *
За чашкою доброї кави
Знаходимо порозуміння
Ми – два антиподи.


* * *
Читаю твори Мопассана.
Яка цнотливість і яка порядність
На тлі сьогоднішнього порно!


* * *
Маленька, недосвідчена повія
Мене навчила цінувати душу
І тіло. Хто її цього навчив?


* * *
Я нині не читаю – перечитую,
І не пишу, а лише переписую
Своє життя: як мало в ньому змісту!
20.10.1997


* * *
Прошелестів по падолисту
Ранковий дощик. Просвітліло
На горизонті і в душі.


* * *
Прийшов у гості друг.
А через п’ять годин
Від мене вийшов недруг…


* * *
Позичив гроші – друга пожалів.
Мій друг зненавидів мене,
Розбагатівши.
жовтень 1997

Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій,
Майово, щедровесно
Знов і знову
Шумуй і розквітай, народе мій!
Народ наш є!
Він буде й перебуде
Всі крайнощі,
Всі кривди вікові
У житі життєдайному –
По груди,
По хрестовини цвинтарні –
В траві.

1997

Як ніхто у цілім світі
Вміли ми гопакувати,
Оковитою зігріті, –
І пишалась наша мати –
Україна козаками,
Гопакуючими в полі
Під Олешшям й на Подолі.
Довго ми гопакували
За Богдана й за Івана, –
Все, як є, попропивали
До останнього жупана.
Не помітили з похмілля,
Що за кляту оковиту
Ляхам віддано Поділля,
Запоріжжя – московіту.
Гопакуємо і нині,
Одягнувши шаровари,
А повсюдно в Україні
Бенкетують яничари.

1997

Любилось безоглядно, навмання,
Не бачилось і світу за порогом...
Я по стерні жену свого коня -
Примореного огира старого.
Розгублено підкови у житах.
Жита позаростали полинами...
І ти - немолода.
І я - в літах.
І ціла вічність пролягла між нами