Одна калина за вікном.
Слова - ягідки в сніг. Назавжди.
І докір в серці. І нестерпний жаль.
Моя Вкраїно, ти - моя печаль.

Господи! Возвах, не опусти
Воньми, в риданії возношу
У дніх скитанія і мгли
Скріпи убиту горем душу

Я не виношу лексусів на тротуарах
Пивних дебілів, кітчу і братків
Я ненавиджу силікону і реклами
Корупцію і депутатів гівнюків

Господи! Возвах, воньми
Во тьмі возносячи моління
Зло одоліти настави
І дай незрячому терпіння

Я співчуваю втомленим браткам
Пивним дебілам і рекламним тротуарам
Давно пора “відкатним” гівнюкам
Співати гімн корупції на нарах

Господи! Возвах, воньми
Тобі приносяще моління
Во тьмі заблудшеє - прости
Що закінчилося терпіння

Це горем зломлене життя
В смітті погрузнувше навіки
Тупе пиття до забуття
Вже повнолітьної каліки

Над горою
золотим серпанком
зійде ніч.
Камінчиком вигнутим
повисне місяць.
Дерева затихнуть
в сяйві теплої ночі.
Ти лежиш і дивишся
в небо.
Падаєш в круговертя
зоряних світів.

Я як сосулька
Ранком весняним
Всміхаюсь сонечко до тебе
Й плачу

Сморід 1
Машини-гудуть
Сморід 2
Машини - гудуть
Сморід 3
Знову - гудуть
А вони йдуть, та йдуть

Смородом, вокзалом, грудами, цурпалками
Смітниками, звалищами, згатами, кавалками
Безпросвітком, голодом, лупою, недопалками
Боже, ти пробач бомжацьку душу

Навіщо майстре, виваяв мене?
Ці брили навісні тримать до віку
Дивився на бігборд атлант
На діви білосніжні що мелькали

Не сумуй моя кохана
Під вербою стоя
Із тобою ясен місяць
Тихо поговорить

Посріблить вербові коси
струнами заграє
Подивись дівчино мила
Як він тя благає

Хай він тобі заспіває
І серце розрадить
Хай на тебе милується
А я й тому радий

Я радий радесенький
Що ти така була
Що ти серце моє тверде
раптом стрепенула

Я радий радесенький
що ти є і будеш
І що місяць братик рідний
Тебе не забуде!

Навіть камінь
самотній
В кутку подвір'я
мого дитинства
так дружелюбно
і розгублено
на мене подивився.
Немов промовив
Де ти був?

Коли ластівки
сідали на дроти
Довго трамвай завертав.

Ми в кожному
кроці рвучко,
затягнуті в вихор
життя,
тямимо все
про "силу"
Страшенну!
Цокають звучно,
десь зліва а поруч-
машини снують.
Мов небо на мене
впало і
придавило.
Мов брила тяжкенна
скали.
Давить страшенна
Незвідана сила
На думки твої і мої.
Я один, жалюгідний
маленький
як атом в хаосі
таємного тіла.
Дивлюся і бачу
Сміюся і плачу
З немічності дитячої
доброти.
Що я? Що я можу
зробити?
Один жалюгідний
маленький атом
в хаосі хаосів, які
Мов невідвертна
тяжкенная брила
Здавила незвідана
Страшная сила.

Весна розтопить сніг в душі,
І все довкола зацвіте.
І прийдеш ти в квітучий сад,
Знайдеш там сонце золоте.

Розквітнеш квітко чарівна
В саду моїх солодких мрій
Для мене ж місяць угорі -
Країна зоряних надій.

Я прийду в сад де ти пройшла
Зрошу сльозами пелюстки.
Хто квітку чарівну зірвав?
Хто розтоптав її сліди?

Для мене ти - країна снів
І коломийки ясний спів.
І день і ніч і плач струмка
О квітко легка і стрімка!

Не буду більше сльози лить
Що зірвана ти назавжди.
В моєму серці ти - весна
І хвилі теплі, золоті.

Не чекай мене ти,
не чекай.
Відклади свою непрошену
печаль.

Не суди мене ти,
не суди.
Серця золото в долоні
поклади.

Не сумуй моє ти диво,
не журись.
Лише в очі, тихо в очі
подивись.

Лише в очі поклади
гіркий відчай.
І віддай свою
непрошену печаль.

Коли приходжу я сюди,
мене немовби і немає.
Вівальді в стилі рок-ен-рол
бурхливо в голові зринає.

Я перетрушую в собі
усе що сталося зі мною.
Смішні спіткання на межі
кохання вічного двобою.

Сердечних зривів недотяг,
можливих поцілунків страх.
Грошей сміття блаженний подих,
І справи справ щоденна плаха.

Коли приходжу я сюди,
мені немов не по собі.
Вівальді стиха наспіваю
імпровізуючи собі.

Мамо, ти така проста
Всміхаєшся дитиною
Беззубим ротом.
А я...
Я як і 30 літ тому
лиш їм та гаджу
тихим ідіотом.
Я вийшов з хати
й пустота
І спалах білого волосся
І серця гуркіт
зціплює вуста
Мамо, ти така проста
(всміхаєшся дитинкою
беззубим ротом).

Ми ще зустрінемось
колись
Як сон приємний
сплинуть роки.
Я скажу просто-
подивись.
І ти подивишся
і смішно стане трохи.
Та ти - не вільна,
все мине.
Лиш усміхнутись
завжди втигнеш.
Чому так радісно і важко
на тебе серденько дивитись
Ти може так і не збагнеш!

В твоїх очах - зима.
Розхристаний всесвіт
підмигує.
Де маленькі ми
зустрінемося
тут?!

Не відсміхуйся
Крадунко!
Тебе ж я залоскочу
Якщо не признаєшся
пустунко
Струнко!


Я як сосулька
ранком весняним
всміхаюсь сонечко до тебе
й плачу!


Мов струм пронизав серце
цей чорно - білий кадр про Хіросіму
В сльозах, оголена, обпечена японка
дитинку пригортає до грудей.

Я знову хворий.
Малювати вірші
так легко
і безболісно в ці дні.
Прозора осінь
крізь вікно
вдивляється
у очі
переповнені мої.
І осінь рідна
стала крізь блакитні ночі
І голос твій
замріяний у сні.
Відкрию широко
задуманії очі
На крижані поезії
заскочені на шклі.
...
Я знову хворий
малювати вірші
так легко
і безболісно в ці дні.
Стара знайома
крізь рядки
вдивляється
у очі
переповнені мої.

Танець мім.
Мовчазні фрази парадігм.
Мімоза, меморі, мета.
Велична муза-пустота.
Піднявся мім
із небуття
трагічних, спорадичних мін.
Із пустоти добра і зла
у світло – тінь.
І пустота
первісна мить-
Беліберда!
Ще трохи, ще секунду, мить…
І в світло з жахом порина.
Кричить, регоче, верещить,
Показує всім дулі в такт.
Мімозу зрозумійте так.
Пробачте,
Пліз,
Пардон-антракт!

Ми пливемо у
у сивому храмі
В синю синь, далечінь
спалахнулого неба...
Стоїть груша стара
біля церкви старої.
Повні віти додолу схилила.
І лиш вітер, розбурханий вітер,
часом грушу колише.
Зриваються діти.
В церкві моляться
щиро,
долоні гарячі
стуливши.
Вишиванка фану тримає
а серце - ридає.
Ми стоїм
Ковчег вирушає
В синю синь, далечінь
спалахнулого неба.

О! Всесвіте!
серед ночі
дивишся на мене
очами - зорями.
Я - лежу
і падаю
в провалля
твого безмежжя.
Підхопиш мене
теплим вихором
і понесеш
над мереживом
приспаних дерев
і домівок.
Люди!
Як добре
літати серед
нічної тиші,
витинаючи узори
приспаних мрій,
в теплих потоках
нічного міста!

Стрийський парк.
Лавка.
Звична мелодія тиші.
Повітря
надірвано
свіже,
тихше!
Дерева
безмежно
скромні
і чемні
гіганти.
Шепочуть по змовницьки
тихо.
Тихо!
Коріння гіганта бука
Струмочок лоскоче.
Здається
ось-ось
він не втерпить
і.. як.. зарегоче!
Та, тс-с-с-с!
Хмаринки – перинки
в прозорій блакиті
так хочуть
лягти
на смарагдові крони.
Та легкі занадто
їх вітрець
зриває.
Летять і…ридають,
немовби сміються.
Чи, може, співають?
Тихше!

Якщо б Тарасе
Рідний батьку
Якщо б ти знав
Що статись має
То здався б й луг
Квітучим раєм.
На панщині
В тяжкім труді
Аніж в совєтскій стороні.
Де у селян
Ще гірш скотини
Все до останньої зернини
Забрали
І старих батьків
І матерів
З малими дітками зовсім
Вмирать
Зоставили
Самих.
Сухих, голодних і
Страшних.
О мій зелений,
Рідний краю!
До тебе подумки звертаю
Невже це сталось,
Це було?
На скалки серце роздирає
Непереборене жало
Гіркої правди
Це – було!
Було мов в чорному
Кошмарі.
...
На стукіт
Двері відчиняю
А там –заплакане дитя
Обдерте, голе
І сопливе.
Дивлюсь, о боже
Хто ж це ? я?
Мій батьку?!
До мене руки простягає
І хлібця просить
І благає.
Мій боже милий
Я не маю
Нічого дати
Я мовчу
Мовчу і плачу
І збирає він сльози
Дякує мені!
Неначе сон –
Усе в тумані
Немов привиділось
Чи ні ?
Якщо б приснився
він й тобі
то здався б
й луг квітучим раєм
на милій серцю чужині
(навіть в неволі, в засланні).