Плине життя, воно минає!
Та інколи в минуле повертає..!
Теперешнім живем, майбутнього чекаєм!
Що далі буде? Цього ніхто не знає!

Дитинство вже пройшло,
його, не повернути...
Але ті спогади - живі
зігріють серденько тобі й мені!

Вже час, ми покидаєм нашу школу!
- Прощай гімназія, рідненька!
Ми залишаєм вас, учителі!
- Простіть нас, дорогенькі!
За те, що злили вас, бешкетували,
не вчились, форму не носили,
уроки вам зривали!
Простіть нас, любі, та не забувайте
ми - 7-А про нас ви пам'ятайте!

Подякувати дуже одній людині хочем,
Ганні Федорівні
і низько поклонитись до землі,
піднести квіти, опустити очі...
- Простіть , ми любим ВАС від щирої душі!

Спасибі, дякуємо вам усім за те,
що ви навчили нас любити:
- людей, які навколо нас що день,
- науку, куди ж без неї нам піти?
- і світ, в якому ми повинні жити!

Тепер, у кожного своя дорога!
Вперед, ступайте впевнено у майбуття!
Одне прошу, заради БОГА не забувайте,
друзі, МИ - ОДНА СІМ'Я!

Як непомітно все проходить,
як непомітно час біжить,
як непомітно я втрачаю, те,
що дане лиш на мить.

Як непомітно серце плаче,
а цього не відчуваю,
як непомітно душа болить,
а я про це навіть не знаю...

Як непомітно злість стає любов*ю,
як непомітно світ міняє кольори,
як непомітно я страждаю,
ніхто й не бачить навкруги.

Як непомітно ми живемо,
ніщо не бачим і не чуєм,
так непомітно і помремо
може згадає хто і загарює.

Як не помітно відбувається усе те,
як швидко змінює людину,
як непомітно забере це,
усю сім*ю і всю родину.

Як непомітно котимосьу прірву,
так непомітно туди ми й попадемо...