Нам цей світ вже НЕ переіначити.
І в добі непевній, нетривкій
Що ми можем, що ми можем значити –
Вбогі, й безталанні, і слабкі?!

В праведника каменем вціляємо.
Множим зло і скверну день при дні.
А хребти не злетами ламаємо –
Лиш колінкуванням у багні.

Правди гостре терня очі виколе.
Ницість дасть сумлінню відкоша.
І дрижить, дрижить листком осиковим
Зрадницька Іудина душа.

Не зайди з-за чужинської межі –
Таки свої братове-українці –
Накинулися круками мужі,
Судилище влаштовуючи Жінці.

Обпали зграєю, неначе люті пси,
І, ненаситні, душу рвуть на шмати.
Вона ж – стеблинка. Крапелька роси.
І – хай там що! – чиясь Донька і Мати.

Світ каменіє: та який це суд?!
ФАШИЗМ! Середньовіччя! Тьма печерна!
Простили б їй шляхетність і красу,
А от за РОЗУМ жінці – вирок смертний.

І невтямки їм, сірим і тупим:
Розп’ято ЖІНКУ на скрижалях болю.
Коса пшенична – німбом золотим.
І біле плаття – мов хрещенська льоля.

Втішаєтесь, вгодовані кати:
«Їй в брудові тюремному не встоять!»
А вона чиста – чиста без води! –
Омита всенародною сльозою.

Хай інквізиторське багаття гуготить,
А кат тавро незмивне розпікає –
Усе переболить. Переболить!
І нас усіх уб’є. Чи побратає.

2011 р.