Ще мить і пожовтіє знову листя
Щемить у грудях з тобою в унісон
Питались ми чи віри не зреклися
Життя носивши не у свій фасон

Ще мить та посивіють думи й плани
Позаду тліють і поразки і мости
Мені би спокою й в тобі відради
А не кохання я жадав знайти

Приречений!
Ти ж не повернеш мої сни...?!.
Я й сам їх втретє вже не прийму ніколи...

Коли галактики зливаються...

Я вкопаний за мільярди світло-років...
Немов би осторонь самого простору-часу...
На пісчинці-слонах-черепасі - пророком
Непохитно стою. Проповідую біль...

Коли галактики зливаються...

Малюю нейронними стежинами логіку...
Піддаю інквізиції дофаміновий цвіт
В епіцентрі подій так шизоїдно!
Я все ж таки твій неофіт...

Коли галактики зливаються...
Вони взаємо-поглинаються...?

Здалось вберіг тисячі зірок однієї від чорних цяток іншої...
Здалось осторонь простору-часу...
Здалось вберіг...
Здалось усе здалось...

Забути не вдається...

Коли галактики зливаються...
Це просто прекрасно...

Згодись...

Я слухав дощ...
Він нині Pietrodarchi...
Фанатичний, живий...

Безглузді пошуки...
Нікчемні слова...
Якби я був Богом то жив
би лише у вібраціях...

Ув унісон з тобою я гарцюю.
Галопом йдем покорювать світи
А грім реве, якби його не чують
І небо плаче прямо у сліди

Допоки поле ще... Допоки поле
Ти йдеш на рівних,
В такт пришвидшуючи хід
Попереду асфальти і бетони
Попереду ще тисячі доріг

Ув унісон з тобою я гарцюю
Галопом йдем покорювать світи
Коли питав - підкована? Ти чула?
Кивнула... Чи випив грім мене до німоти?

Копита в мякоть. Плачеш з небом.
В асфальт калиною вроста
Слова, слова... На губи медом...
Від сліз солених... Гіркота.

Моє Злато вже бачить не перший сон...
Беззвучні акорди ночі фіксую сам...
І чий там візьме верх геном?
До лав котрих поступлять "чи-зачаті?" діти?
Солодкий сон, не перший сеї ночі...
Та гіркота пінистого Latte...
І розчепірку, мабуть треба буде взяти...
Як будем йти на Валентина у кафе...

Завтра втоплюсь в твоїх очах
І дна не знайду...
Завтра...

Пробач ту мить коли
Осліп бажанням...
Вчора...

І вічність прагнучу
Кохання море...
Сьогодні подаруй... 

Не красней ты муза по праву

Так душа с тобой говорит

Улыбнись и пускай мой ангел

Сегодня тебя хранит

Шторм містом гуляє весілля.
Свавілля...!
Під ковдрою спокій-контроль!
І затишку запах насіння
І ніжність перин під бочком...

А там за вікном...
Сірим.Чорним.Далеким...
В товщину міліметрів скла.
Шторм містом гуляє весілля...
Свавілля...
І страшно-німа пустота...

Вечір ласкаво вбивав день
Десь били дзвони йшло відлуння
Стукіт копит танці тіней
Хтось грав Пяцоллу немов безумний

Стоїш навпроти дратуєш погляд
І кучерями маниш з пліч
Глибокі очі з-під окулярів
Шукають в мені шанс на ніч

Щось імпульсивно жестикулюєш
Лиш долинає Claro... Si...
Вдаєш немов мене не чуєш
Що ти не граєш в ігри ці

Вечір ласкаво вбивав день
Десь били дзвони йшло відлуння

Три чверті дня вже влились в вічність
Забрали ніжність й теплоту
Сльозило небо родило спішність
І водночас тягло до сну

Слизька бруківка столітнім горем
Кудись несла бездумний люд
Туман спускавсь мов біле море
Вкривало землю звідусюд

Тебе нема достатньо довго
Вже сниться смак твоїх грудей
Жага нестримна без тактовно
Дає зриватись на людей

Три чверті дня вже влились в вічність
Забрали ніжність й теплоту
Сльозило небо родило спішність
І водночас тягло до сну

Вона несла в очах рожевий присмак
Рожевих губ плечей і лона
Ба навіть тіло Апполона
Не викликало в неї хіть

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...
Лише тисячі сліз
На обличчя кладу!

І самотністю тихо мандрую,
З неба в землю
Словами іду.

А я дощ...
І в дощі... Не сумую...

Цвіти на мої груди подихом,
Ломи себе від мене в рай,
Слідкуй, як тінь із твоїм порухом,
В мені цвіте у сто бажань.

Шепчися,шепчися,шепчися
Згадуйся голос вухам!
П"яниться чиста водиця
Із краплею крові,п"яниться
Танучи танцем дна...
Сивина...
Пустота...
І шмигнула бісяра в ребро!
Де ще хід є таємний
Від батька Адама і матері Єви
Незладжено було замка...
Сивина...
Пустота...
Співай свій реквієм allegro
І спересердя передсердя
Тікай!
Бо біс в ребрі
І чужо-жінці сатані
Тепер лягає сивина
У груди...
Пеститься...
Та ні!Забудеться!
Не збудеться,зспівається...
Минається,відходиться,
Вгамується той біль...

І тихим дощиком шепчися!
Сп"яниться знов голос вухам...
Десь там де небо...
Може мариться?
А може й ні...
У чужо-груди...

Ох, Ольго… Франковими стежками по Франківську…
Блукала моя любов, дружино…І вина били черву…
А черва точила пропащу душу… Та втопитись гріх…
Не в ту пору, до чорта відправляти її, на сміх…
Курям…
Качкам на міському озері над ранок…

Коли, ще під серцем, носиш наше продовження… Ольго…
І сурми сурміть! Дикі бестії тягнуть! А самолюбство не дасть!
А видасть, на завтра, глибоке виправдання про любов…
Франковими стежками по Франківську… А себелюбству – зась!
Ох, Ольго!

Про вічне розкажу тобі не віршем… А заколишу на грудях…
Ту втому твою життєву і бажання, і любов, і ненависть, і...Ольго!!!
Моя княгине, моя музо і матінко моїх дітей… у буднях!
Подарю щастя … подарю себе… Нікчемний дарунок трутня…

Моя малече, ти іще в утробі
А я тебе намалював і полюбив
Уже відвожу грози та незгоди
Як Дон Кіхот колись їх відводив

"Я" за "Ти" продало "Я"!
І зраділо...

Прилетіли ключем вже будні із вирію
І вирву сірості притягли даруночком
А "МИ" все тужиться може вимріє
Щоб час звернути зі свого керуночку

Медом мастити губи і пити нектар кохання
"МИ" хоче вернути щоб з вечора та до рання
І поламати на осінь тим будням крила
Засипеться радісттю й карга сіра вирва

"ТИ" продалось за "Я"!
І зраділо...

Життя летіло у напрямку смерті...

Стояв поперек горла камінь спокути
Греблею гатячи слину скоромну
Збідовану зпінену аж до блювоти
Гріховну пожадливість перетворював в цноту

Вона була із міста де жив Франко,
Де час спинявся на курантах ратуш,
Щоб катедральним дзвоном понесло
Його - у вічність, а сліди - на аркуш

Жила вона - де люди ходять небом,
Любила тихий спів озерної води.
І гамір міста цвів собі, даремно
Чекаючи модерної весни

Руда коса і той глибокий погляд
У усмішці прекрасній - сум душі
Вона була неначе моя доля
Що так відверто снилася мені...

Моя сльоза - солона ,як солома
Куди тікаєш у які краї
У тих краях, там доля невідома
І невідомі щоки, не свої

Тікай ,хай стелиться дорога
І мрій що посолодшаєш, на сміх
Моя сльоза - солона ,як солома
Моя душа, що зважилась на гріх...

Сивий дощ мокрим димом цигарки
Застеляє безлюдний проспект
В співавторстві нашої сварки -
Любов, що піде у декрет...

Вишневий сад вже розмаївся цвітом.
Спекотний день, червоні буряки.
А над тим садом в розмаїтті літа
Розвіяв вітер мрії і думки

Босоніж по стерні додому
Корови женуть дітлахи й діди.
А на столі обідньому й святому
Сметана, сир і бабині хліби.

У стайні тихо доїться корова,
Хвостом зганяючи кусючих мух.
За стайнею похилена стодола
Ховає вічний український дух.

Вернули з поля косарі вусаті,
Вони косили ген аж за селом.
Оце привилось і мені маляті
Із синьо-жовтим теплим молоком!

Перечорніло, перетліло,
Перекричало і пішло...
Це вже не ти, не твоє тіло
Від мене в слізоньки воно

Перебуяло, віджилося,
Перелюбилось день і ніч.
Це вже не ти, не те волосся,
Що шовком ранило із пліч

Передивилось, полетіло
Собі у вирій до своїх.
Це вже не ти, не твоє тіло,
Та я ще біля твоїх ніг...

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі,
І ти сидиш за столиком навпроти.

Старе кафе, в старому парку й місті.
Відкрите небо, сиві журавлі.
Тебе малює молодий Да Вінчі,
А може, просто мариться мені.

Старий рояль, банальне романсеро.
Тобі знайоме сонячне вино.
І ти фліртуєш поглядом Венери,
Якого, може, й зовсім не було.

Приснилось щастя повесні мені.
Опалий цвіт у скронях б’є акорди.
Пливуть по небі сиві журавлі.
Як жаль, що тільки сняться нам Мадонни...

Остання...Перша вже не жила...
Їх було дві одні на цілий світ...

Стікала слиною на подушку мара,
І бідна мати у дверях кровосльозится.
Твое ще юне згублене буття
-Ох, може, сину, щастя хоть насниться...
Примариться...

Надія... Першу вже ось рік як поховали...
Лише на Бога ще одна жива...

Туман мов шарф, закинувши за стовбур
І огорнувшись плащиком дощу,
Посеред міста Я (урбанізований) стою!
Напевно, вічність?
Дикість?
І моя крона мов корона!
Блазня...
В’язну...
Вічністю у думах
- „Кому треба?
Тії люде?”
Дивний Бог
В своїх творіннях!

Гойдаючись водою в ванні
Сплітаючись одним бажанням
Цілуючись небо в небо
Собі малювали любов

Написав я для тебе на небі
Що на серці було і пекло
Жадало у тебе ввірватись
Ділити нестримне тепло
І з промінням торкнеться вуст
Далі і шия і груди
Мить завмри звершу панно
І домалюю етюди

Стояла ніч. Похмурі силуети міста спали.
Їм снились, мабуть... Мабуть, снились сни,
Що вже за мурами Карпати корінням зелені вросли.
І листорукий, велетенський, їм мовить сивий Піп Іван :
- Що ви чужинці не місцеві – це територія Горган!
Що духи лісу, мов туманом, Вас вповиють в сивині,
Пеленатиме мов матір, холодна Бистриця в воді!
Полонинський, Вулканічний і з ними тінь Гринявських гір...
Та Божий меч - небесна кара „на Ви” кидає теж свій взір

Їм снились, мабуть... Мабуть, снились сни
Стояла ніч. Похмурі силуети міста спали.

А скоро дощ.
Літаю високо...
Кохання.

Ти пишеш лист.
Із усмішок...
Чекання.

Нап"юсь дощу.
І відпишу тобі...
Бажання.

Ти чула мою душу?
Я чув твою!
Троянди – плакали...

Вона була із тих моїх думок
Якими думав багатію
Щовечора серцебиттям

Вона була із тих моїх пісень
Якими лиючись із серця
Торкало тіло і жило

Від неї і до неї нею

Я й сам не помітив
Як зняв з себе Хрест
І простір космічний
Забутих небес
Вривається в душу
Потіхою часу
Трагічно-кумедну
Розбивши гримасу
Я й сам не помітив
Як сонце темніло
Жовто-чорний резонанс
І простір космічний
У дрібязки тіло
Забутий у часі
Старий диліжанс
Я й сам не помітив
Сліпотою очі
І простір космічний-
У гени ночі...