Люблю з природою віч-на-віч самоту,
У хмарах небо, сповнене дощу,
І першу чисту крапельку-сльозу
Тремтячу у долоні як несу...
Люблю спостерігати в небі зорі,
Перлинки, вшиті в простір, нерухомі,
Згасаючи під сонечком поволі
Ховають від очей свою красу...
Спинити час у спогадах люблю,
Бо шлях вони в минуле відкривають
І миле личко переді мною являють,
А личко те понад усе люблю!

Ніжні цілунки кохання дарує закоханим,
Ніжні обійми любов готує закоханим,
Ніжні слова з ніжних вустоньок сипляться,
Ніжно у вічі кохані закохані дивляться;
Ніжністю співи у серці коханому живляться,
Ніжністю справжнє кохання вовік не насититься.

Там, де Тиса тече під горою,
Де сріблясті верби шумлять,
Там ми зустрілись з тобою
Й стежиною пішли гулять.

Ясне сонечко гріло в обличчя
Крізь криштального неба блакить,
І раптово твоє ясне личко
Про любов почало говорить...

Ах, які твої вустонька ніжні
І чарівні твої слова
І блищали закохано вічі
Мов бурштинові вогника два.

Там, де Тиса тече під горою,
Де колись ми зустрілись з тобою,
Там у серці розквітло кохання
Навіки без олжі і зітхання.

Я знову хочу як раніше сам на сам
У мрії заповітні думкою пірнути
Й віддатися душею небесам
Й солодкий запах юності відчути
І знов такою як раніше бути
Вигадувати, мріяти і чути
Сонати серця, подихи любові
Весну у жилах і бентежність крові
Парити в мріях наче птах у небі
І серцем і душею линути до тебе!..

Вже вкрили зорі сріблом небо,
І місяць золотий блищить
І ніч закутала дерева
У чорну шаль, вже місто спить.

Ти спиш. Ніщо не потурбує
Твої солодкі, ніжні сни,
Хай вітер віє, хай вирує,
А ти так само міцно спи.

Отак, коли ти будеш спати,
До тебе ангел хай прийде
І на твоє чоло похмуре
Зорю він ясну покладе;

Засяє та зоря ясна,
Прогонить тінь з твого чола,
І будуть снитись тобі сни,
Мов зорі – ясні, осяйні...

Жовті квіти в тебе на столі,
Жовті квіти - поцілунки сонця,
Я дарую усмішки тобі,
Я тобі дарує своє серце.

Моє серце теж таке гаряче,
Як ці квіти, пелюстки-проміння,
Посмішки мої так само ніжні,
Як твій погляд і очей світіння.

Бо я твоє дзеркало, мій любий.

Тут кожне деревце рідненьке,
Кожна травина, кожен кущ,
Хатина бачиться старенька,
Надія є – я повернусь.
Я повернусь до тебе, ненька,
До твоїх обріїв сумних,
До пташок, ластівок маленьких,
Веселих хмарок голубих.
Я повернусь... а ти чекаєш,
І сподівання те росте,
І все що в свому серці маєш
Для мого серця не пусте.
Я повернусь... не відпускаєш
З мрій, як з обіймів, ти мене,
Ще пісню нашу заспіваєш,
Ще світ любов’ю проросте...
А я вже наче повернулась,
Неначе в вимірі другім...
Маленьке сонечко проснулось
І покотилось по горі.
Ось тут колись гуляли й ми –
Дитятки сонця золотого
Поки були іще малі,
І край уяви був за свого,
А потім звідти утікли,
Тепер лиш спогади мої
Від сну поснулу пам’ять будять,
Невже дитя в мені розбудять?
А я стою на самоті
І плачу – ой, де ж роки ті?

Туман овіяв шаллю білою
Низини і долини,
І квіткою зі стрункою стеблиною
До землі він лине.
Білі хатки посеред туману,
Дерева зелені,
В білім храмі з туману
Берізки-наречені.
Я їду, їду в поїзді білім,
Низини, долини:
Піді мною білий килим
Землі-України.
Ой, якби в цьому тумані загубитись,
Блукати по землі родимій, молитись...
Землю колінами відчути
І думки людські почути,
Туман, туман навколо мене...

Засяй мені, вечірня зірка,
І своїм сяйвом оповий,
Бо темно на душі, і гірко,
І відчай в серці без надій.

Засяй мені і ніч не гасни,
Я буду тебе споглядать
І твоє сяйво, ніжне, ясне,
Очима буду цілувать.

Засяй, засяй, кохання зірка,
Розвій самотності журбу,
Хай твоє сяйво обігріє
Надію неземну мою.

Як квітка квітне навесні,
Як птах співає у садку,
Отак у мене на душі –
Бо я тебе люблю.

Вже сонце сіло за поля,
І місяць в небесах...
Слова ласкаві на вустах
І посмішка в очах.

В твоїх очах – блакитне небо,
В вустах – тепло весни,
І лину, лину я до тебе,
Хоч так далеко ти...

Біжать струмки у різнотрав’ї,
Співає в піднебессі жайвір,
Луки блищать росою вмиті
І гори сонечком залиті.
Прозоре небо, осяйне,
Й життю радіє все живе.
Краса під сонцем розквіта,
Цілую я тебе в уста,
І ти мене в уста цілуєш,
І в наших серденьках весна.

Квітка едельвейс росте у полонині,
Як нам віднайти цю квітоньку, мій милий?
Щоби запалало у серцях кохання,
Щоб не стало марним до весни чекання.

Білосніжна квітка, зірка в полонині,
Прожени наш смуток, освіти промінням,
Серце освіти, хай воно палає:
Хто знаходить квітку, той кохання має.