Скрегоче осінь.
У пазурах вітру
Від світу
сховалось життя.
У мить забуття
рвалось крізь грати
Клітки…
Дивне чуття.
Відчуття.
Передчуття…
Скривджене.
Зраджене.
Скинуте.
Де воно?
В іншому вимірі.
Тіло давно
охололо. Відмерло
Фізично.
Воно не страждає.
Кохати –
тепер не кохає.
Досить звично.
Смерть забирає
Здатність відчути,
слухати,
Чути і прислухатися…
Змагатися?
З ким або з чим?
Пізно. Нічим.
Нічим не повернеш його.
Тіло
Згоріло, зотліло,
звільнилось…
Душа – жива.
Народжена для вічності.
Незвичності.
Крива.
Крива її долі.
Кривава доріжка.
Остання усмішка
В хвилину вибору.
Коли думка
надходить вихором.
В майбутньому
–божий суд.
Палець вгорі
чи внизу.
Стукіт
важкого тризубця.
В краплях
дощу упізнають
грозу…
На страту
ведуть самогубця.
20. 11. 2002.

Ми служимо
епосі SMS,
Коли слова
пахнуть непотребом.
Біду передбачить
пес
Виттям на
мистецтво погребу.
Навколішках
перед TV,
Приклеєні
до дивану.
По лікті
в електрокарові
У битві
за нірвану.
На хвилях
нудного радіо
Банальні,
затерті фрази.
CD на
заміну аудіо –
Вперед
за моднішою фазою.
Не втратити
б дарма часу,
Мавпуючи
мобільну моду…
Нічної вулиці
гримаса –
Казанови
жіночого роду.
29. 05. 2004.

Сплюндровані тролейбуси
Хитають стегнами.
В тумані з сорому
Прагнуть сховати очі.
Електрокров розіллється
Венами,
Вдихаючи рештки ночі.
Снує ще тільки натяки
Заповнене нутро.
Запліднені тролейбуси –
Майбутні породіллі.
У своїй нудоті
Поряд з цнотливим Авто
Ви просто дешеві повії.
Ви без вінчання,
Вам не до одруження…
Вам важко зносить
Цей лихий недуг.
І ви байдужі
До чужого судження
В передчутті страшних
Потуг.
Зупинки, мов ті акушери,
Уміло приймають
«Пологи».
Ліхтарі – безсоромні торшери –
Пліткують про гріх
Дороги.
Щодня одне і те ж –
Навала клонів.
Тролейбусних мас
Примітивний ген.
Повії у пошуках
Істин ікони…
Розкаяння Магдален.

Додати
до любові
молока,
Як радять
англійці
зробити
з чаєм.
І мовчки
дотягнутись
до дзвінка
На дверях
мого одчаю.
Рибалити мрії
в озерах сну,
Відкрити
очі уяві.
І пензлем
ввести між
сніги
Весну.
Молитись
її появі.
Я часто
змінюю
папери на
мольберт.
Палітру слів
– на фарб
калейдоскопи.
Складаю все
застояне в конверт.
І щиро
співчуваю
рудокопам…
(Хоч я
одна із них).
Аж сором бере
за те,
що псую
папір.
А може,
це тільки
перший крок
До істини…
В мені,
буває,
так лютує
звір,
Що навіть
святині
здаються злісними
(І не писати
тоді вже гріх).
28. 11. 2003.

…Even when I dream of you,
The sweetest dream will never do…

Дай мені зефіру своїх вуст,
Поцілунковий десерт запропонуй.
Випить чаю ніжності примусь,
Фруктами розлуки загартуй.
Залиши свій кавовий погляд
У дзеркалах моїх очей.
Не дозволь подавати холодним
Гарячий напій палких ночей.
Подаруй із серця мармелад,
А з душі – запашний льодяник.
Дай цукровим емоціям лад,
Приготуй карамельний ранок.
Джем своїх обіймів намасти
На запечену булку тіла.
І дозволь скуштувати торти
Твого кохання, щоб я зомліла.
Коктейль взаємності спрагу втамує.
Ваніль любові – це запах тонкощів.
Апельсини зіниць особливо смакують…
Я просто обожнюю твої солодощі.

За
крок
до
смерті
Плаче,
напевно,
більшість,
Хапаючи
кігтем
Останній
клапоть
життя.
Сніги
не
вміють
Танути
легко
і
ніжно,
В
свої
вінки
вплітаючи
Сміття.
Сльози
снігів
топче
Хтось
на
асфальті,
Свої
власні
зриваючи
З
мокрих
вій.
І
хоче
зимову
буденну
І
сіру
банальність
Розбавити
сяйвом
своїх
Веселкових
мрій.
Смерть
снігів
–це
чиїсь
Романтичні
сни,
Пісня
тих,
що
співають
У
терні.
Це–
жертовний
символ
Весни,
Де
сніги
є,
на
щастя,
Смертними.
1.07.2004

Віфлеєм
сучасної
епохи
Чекає
не Спасителя –
Антихриста.
За нього
навіть
сам
Модерний Ірод.
Зачекайте,
люди,
зовсім
трохи
І цей звір
почне
криваво
мститися…
Ви ж
зустріньте
оплесками
вихід.
Він
украде
срібняки
в Іуди,
Клонів Каїна
запросить
на парад.
Тільки
вже
очищення
не буде,
Не буде
повернення
назад.
Він
так легко
розіпне
людство,
Замість
бути
самому
розіп’ятим.
Я благаю,
не їдьте
з глузду
І наважтесь
нарешті
крикнути.
Він
уже
всміхається з калюжі,
Ним
давно
уже
вагітна твердь.
Він
ще в зародку,
та,
навчений паплюжить,
Свій
малює
кривдами
портрет.
Він
сміється
в атомній зорі.
Може,
це
та сама
знакова
зірка?
Він –
еритроцитами
в крові .
І на ньому
технічна
бірка.
Він
давно
у посмішках
дітей.
Від
його
ін’єкцій
вени
терпнули.
Він
уже
шепоче
з–за дверей.
Він
у кожного
вдома в дзеркалі.

Небо
вичісує
з свого
волосся
Дощі.
Літо
підморгує
враженій
Осені.
Зорі
валізи
складають
Мені
на плечі,
А ми ще
ні разу
не бігали
Босими.
Тисячі
масок
в театрі
Паркових
мрій,
Знято
перуку
з мого
Майже
штучного
серця.
Воно,
ніби злодій,
Сховалось
від темпу
подій.
Я ж
хочу
геть…
Ти
на мене
за це
не сердься.
Нам
від
самотності
Звично
і майже
солодко.
Подумки
в неба
клапоть
Сонця
попросимо.
Дарма,
що на вулиці
Знову
так холодно…
Давай
утечемо
від світу…
Босими.
02. 07. 2004.

За крок
до смерті
Плаче,
напевно,
більшість,
Хапаючи
кігтем
Останній
клапоть
життя.
Сніги
не вміють
Танути
легко
і ніжно,
В свої
вінки
вплітаючи
Сміття.
Сльози
снігів
топче
Хтось
на асфальті,
Свої
власні
зриваючи
З мокрих
вій.
І хоче
зимову
буденну
І сіру
банальність
Розбавити
сяйвом
своїх
Веселкових
мрій.
Смерть снігів –
це чиїсь
Романтичні
сни,
Пісня тих,
що співають
У терні.
Це –
жертовний
символ
Весни,
Де сніги є,
на щастя,
Смертними.
01.07.2004