Канун Восьмого Марта, а я, как и в прошлом году, снова одна. Родители и друзья окончательно «озверели», воспитывая меня. Каждый из них норовил если не познакомить меня с кем-то, то, по крайней мере, поучить, как это делать.
Не знаю, чем я там провинилась перед Богом, но на кавалеров мне не везёт до абсурда, а, учитывая то, что в этом году мне исполнился тридцатник – до смерти. Не теряйте самообладания … я старая дева. И это в наше время!
Мама просто извелась. Снимала с меня «венец безбрачия», бегала к гадалке, к бабке-шепталке - да всё без толку.
Я любима своими учениками, уважаема их родителями, не толстушка и не уродина, но я одна.
«Да сразит тебя Амур!». Ваза с этой надписью, подаренная лучшей подружкой, целый год простояла на моём комоде. Сегодня, спросонку, я разбила её. Так начался день Восьмого Марта…
Оросив осколки девичьими слезами, я бросила их в ведро и отправилась к контейнеру с мусором. Надо же было как-то начинать новый день.
Но, оказывается, мои неприятности на этом не заканчивались.
Бездомная собака, гулявшая возле мусорной кучи, сильно обозлилась, увидев разбитую мною посуду. Решив и себе поучить меня жизни, она принялась усердно лаять, не давая мне возможности сдвинуться с места. Это было последней каплей - я заревела вслух.
Собаке было «по фигу», ей нравилось лаять, мне – «по барабану», просто захотелось поплакать, бомжу напротив - любопытно.
«Концерт» был в самом разгаре, когда с полным ведром мусора в руке, к контейнеру подошёл тёмноволосый мужчина. Собака, словно специально ожидавшая его появление, мгновенно отбежала в сторону.
Всхлипывая, я посмотрела на незнакомого мужчину и с обидой в голосе спросила:
- Это Ваша собака?
- Что Вы! Разве не видно? Она бездомная! - удивился моему нерасторопству он.
Собака восприняла услышанные слова за оскорбление. В мгновение ока джинсы незнакомца оказались разодранными на самом «интересном» месте.
Читать дальше на www.zlatagor.1gb.ua

Лежу і слухаю біль. А він мандрує судинами, бродить капілярами, розливається, заставляючи судомно стискатися кожну клітинку мого змученого мозку.
Пече. Весь день.
Твою б прохолодну долоню на мій розгарячілий лоб. Пече …
Вечір заглядає у вікно. Пече …
Ніч. Відчуття надщербленої реальності, похитнувшись, падає кудись униз. Ніч - це час, коли я можу літати.
Раніше ти завжди був поряд, а тепер я поспішаю до тебе. Чекай!
Ніч. Сон склеїв повіки, та то тільки здається, що я сплю. Чекай, я швидко!
Залишаю тіло, спішу до дверей. Нема перепон. Нічні метелики на білій стіні, вікно відчинене настіж. Лечу…
Військове містечко, оточене дрімучим лісом. Поодинокі вогні забутих сіл. Я ще повернусь.
Зорі - розсипані діаманти на чорному тілі Всесвіту, сьогодні вам не втримати мене. Спішу!
Сузір’я Великого Пса пущене навздогін, яскрава зірка над лівим плечем збільшена до гігантських розмірів. Втечу!
Сила зоряного тяжіння, збиваюча зі шляху, Крилатий Стрілець, кинутий навперейми. Прорвусь!
Коловорот, несучий невідомо куди, близькість бажаної миті і …провалля, незвідана прірва по ту сторону розчахнутої свідомості…
Дихання Вічності, нестерпний холод космічної безодні…Убивча неміч людського єства…
Де я?
Жаль і розпач на мокрому від поту обличчі, зникаючі тіні на нерівній поверхні оксамитової стіни, чекання з’їдаюче душу…
Повний місяць за прозорим склом пластикового вікна…