Всесвітньовигідна печаль
З’їдає очі. На хвильку
Мені так стало жаль
Сьогодні навесні літа дівочі.
Почали танути сніги,
І потекло зі стріхи,
Та повернулися граки
На свої віхи.
Природа швидким потягом іде
Через поля, озерця і долинки,
То ніч, то день, то день, то ніч,
Відтинки як зупинки.
І ця одвічна водоверть, -
В прозорому струнку травинки,
Учора була чорна ніч і біла смерть,
Сьогодні - світлі й радісні хвилинки.
І душу, як природу, заповнює любов,
Я по весні, неначе птаха,
також відроджуюся знов.
8.03.2018р.

Він мав повернутись героєм,
Попереду – цілий світ,
Світили б у небі яснії зорі,
Й онуки бажали б прожити сто літ.
Та хлопцю судились дороги не ті,
У кожного часу свої є святі, -
Сьогодні холодний кривавий Донбас
Суть праведну чавить із кожного з нас.
За покликом серця зцілився дух,
Життя, ніби дотик ангельських рук,
І, ніби знову розп’ятий Ісус,
200-й додому вертається груз.
Зовсім юне лице у труні,
Душа віддана небу, а тіло - війні,
Такою ціна є свободи одвік,
Й молитися будуть нащадки повік
Отому Вкраїни кам’яному солдату,
Що світ врятував від московського ката.
2.02.2016р.

30 січня. Розмерзлися стежки
Й морозом сковані дороги,
Минула заметіль порога,
Антонів день – середина зими.

І з снігом ніби в нікуди
Поділися мої тривоги,
Вдивляюсь в небо до знемоги,
Туди, де хмари сонце повели.

Зимовий день неначе крик –
Піднявся, - загуло і стихло,
Сьогодні у бою ніхто навік не зник,
Кривавий місяць уповні
Всесвітнє відобразив лихо.
І поки дощ ішов з небесного покою,
До ранку промовляла я:
Ми ще зустрінемось з тобою.

30 січня 2018 року

Мій син загинув на Донбасі,
Маленький синьоокий хлопчик Вася,
Єдиний син, улюблене дитято,
Мій сон, мій рай, моє щоденне свято.
Неповних 19-и років
Він боронити рідну землю захотів
Від лютих ненависних ворогів,
Що під чадрою друга й брата
Лице ховали російського солдата.
Спалили сотні їх тоді
У іловайському вогні…
Підступно розстріляли
Так названий зелений коридор,
Добро для цього дав
Московський вор –
Диявола намісник і сатани,
Розпалювач потворний
Всесвітньої війни.
У нас це не війною звуть,
А звуть АТО –
І не закінчиться воно,
Допоки не уп’ється ворог кров’ю
Останнього героя, і тоді
Земля заквітне червоним маком на Донбасі,
Й поставлять Воїна святого в Римі
На Іконостасі,
І буде благоденствіє і молитви:
Спасибі, Господи, - не ми!

18.07.2017р.

СЕРГІЮ БАБИЧУ

Хто прибирає вам могилу,
Де камінь необтесаний стоїть,
Кому приходите у снах на крилах,
Коли люд праведний тихенько спить?
Спить упокоєний Петренко,
Сорока спить і спить Степан,
Й собаку кличе за собою
Спочилий в Бозі Мартатьян.
План табору – рубці на серці,
У вік середній ви б зійшлися в герці:
Свобода або рабство й смерть,
Життєві жорна перемолотили
Живу матерію ущерть.

22.03.2017.

Тихий день -
ідилія дощу,
сьогодні я тебе
прощу
і відпущу…
Ці істини прозорі,
як неба край,
самотній день,
і тепле літо
завершено,
запахли квіти,
ідилія всепрощення
просочує траву –
я ще живу.
14.06.2016р.

Сьогодні сірий чоловік
Підступливо
Встромив мені словесного
меча у спину.-
Боліло,
Думала загину.
По-ханжеськи улесливий,
Як кат,
Землі лопату кинув
У вириту мені могилу,
Лопату чуднівської глини.

І ось стою я вся у ній,
що бабушківська баба
На стерні,
Украдена й обкрадена,
Як кущ терновий по теплі.

Життя – дорога втрат і зрад,
Невпинний його часу хід,
Як і незмінний постулат:
В відкриту душу
Кожен плюнуть рад.

П.С.Але в усьому ж має бути, пане сірий, вага і міра: тепер вже неможливо про пробачення просити за ваше текстом недолуге співставляння добродійку Галину Сіру.

10.10.2016р.

С.Б.

Тепер Ви знаэте усе:
Що неможливо не любити,
Що день, усипаний теплом,
Холоднiй ночi не змiнити.
Що недосказане тепер
Упало по низах туманом,
I не розказане ранiш
Не називаэться обманом.
Тепер Ви знаэте про все,
I не потрiбно бiльш дзвонити:
В небесних сферах про земне
Вже недоречно говорити.
У муках визрiла душа
В темницi виростила крила,
I тихо так на схилi лiта
До Вiчностi злетiла.

24.08.2016 .

У тіло
Залізо входить,
Як в масло,
І трощить кістки…
В дерева, у вікна –
В Попасному
Всі розбиті шибки.

Руками кров не спинити,
В Дебальцевому
Навічно - в піски,
Траву оросили солдати
Й усипали пальцями
Комусь дорогої руки.

Хто вижив у Іловайському,
Той спатиме
Згорілим торсом уверх,
Й пектиме довіку живому
Загиблого друга смерть.

Донецьк, Трьохізбенка,
Щастя –
Ці назви, як ката клеймо,
Болить України тіло,
Та поки болить – живемо!
05.12.2014

ВІЙНА

Сьогодні плачуть матері…
Сумна статистика – прогноз погоди,
Реклама, знов статистика і без купюр:
«За все заплатите, уроди!»

Крізь незакритий коридор
В країну тиснеться російський вор,
На землі райські, у сади,
Напитися дніпровської води,
Коли так званий кум і брат,
Як прояснилося, нарешті, є кривавий кат.
За мову батьківську, за переконання
Веде жорстокий допит до визнання,
Що є московська правда лиш одна,
В Кремлі її диктує сатана,-
Під ликом Путіна–Путяри,
Тут тіло України рвуть безликі гіркіни-безляри.
(І незчисленна їх зелена рать.-
Російських одщепенців наплодила їх «едрёна мать»!)

Не вірили вкраїнськії сини,
Що з півночі чекати їм війни.
Тепер за легковір’я і братськую любов
Найкращі патріоти проливають кров,
Як, власне, проливали і впродовж віків
За мову, за народ, проти москальських ворогів.
Хто у застінках, хто на засланні,
На визнаній й невизнаній війні,
В Голодомор, в тилу, на всіх фронтах
Лягло наших людей. А по світах?
Й сьогодні гинуть праведні сини
За отчий край без проголошення війни.

І скаже хто, чи в цій війні
Не доведеться полягти й мені?
Як не від кулі, то у забутті,
Покинутій і не почутій ще у цім житті.
Та оживає під ногами знову твердь,
І знов лунає, як колись: «Вкраїна або смерть!»

І вибір за тобою, друже мій!
У кожного до смерті гостинець свій,
До неї можеш ти іти хоч до ста літ,
І сто разів стрічати будеш весен цвіт,
Але до часу цього якщо не скинеш ти ярма,
То все дарма –
Наступне покоління не простить в тобі раба.

11.07.2014 р.

Вже зацвітають картоплі-
усе так просто на землі:
те вже цвіте, а те колосить,
сова у сутінь вечорову здалеку голосить,
усе так просто на землі.

З долоні ниць зерно упаде,
і день у ночі цноту вкраде,
то сніговій, то листу круговерть,
то полум'яна, то холодна твердь,
то дощ, то сльози, сльози градом.

Ще вчора місяць на зорі женився,
сьогодні ж спохмурнів, надувся й округлився;
нема любові, й тих нема,
хто мрії мріяв задарма,
плекає паросток в долоні Вічність жартома.
19.06.02.

Нема любові - голі сни,
лиш в цвіт увінчана природа,
оця уся краса чи врода
пахучо-збудної весни.

Із року в рік вражають око
бузок, тюльпани і жасмин,
і терпкий молодий полин,
що з кореня старого виріс одиноко.

І вітри над усим цим царством,
та знов до осені митарства
через дощі, тумани й град,
через серпневий зорепад,
і непогідні дико небеса,
коли такою милою знов видасться весна.
18.05.2001.

Так мало ше осталось до весни -
одна лиш мить, один лиш подих,
одне непрохане прости,
один необережний порух.
І все навкруг прозріє й розцвіте,
наповниться все звуком, жадобою,
а я лиш буду ждать тебе,
з загублених світів, із непокою.
Всміхнеться небо золотом дощу,
утоне світ в киплячій коловерті,
і я тебе нікуди не пущу,
аж поки лист не зажадає тверді.
Та хоч тумани осінь заплетуть,
нас розділяє мить,один лиш порух,
така у перемін найвища суть -
минає все і не скінчається ніколи.
2002р.

Я пам'ятаю дотик рук,
та раптом лагідне "пробачте".
Диктує осінь необачно
німих прощань пошерклий звук.

І в листі золотому знов потоне
благання-літо швидкоплинно-неутомне,
упаде ниць мереживо сріблястих павутин,
коли уп'ється небо молоком долин,
у осені кохання неутішне,
але таке солодко-тихе і безгрішне.

Там тіні будуть довші за людей,
Там свічки полум'я натхнення мертвих гріє,
Окутує живих брехні єлей,
І в темряві ночей закони світла вже не діють.

Верхи там поїдають корінь свій,
Твоє життя цінитимуть металом,
І капатиме обрій з дня на день
Кривавим заходу коралом.

Народишся, дитино, на Землі,
У тій забутій Богом стороні,
Де люди бідні і малі,
Де довелося народитися й мені.

Було нам важко помирати,
Коли в вухах гримів салют,
Двигтіли сірі каземати,
І святкував "Октябрь" люд.

Кати у вічі нам сміялись,
А крик лиш розум тамував,
Червоні полотнища розвівались,
Криваві квіти на сорочці наганом
Виконавець малював.

І ми котились у могили.
В очах прозрілий ранок кляк,
І вільне тіло невільної Вкраїни
У яму падало навзнак.
1996р.

А ось і перша борозна,
Старіє поле чи німіє,
У затишку осіннє сонце мліє,
Червонозлато розпорошена його казна.
Багатство те у руки не ввібрати,
Незміряна його краса,
Коли в порожні небеса
Тривожний ворон змахує крилато.
Розпороті земля і небо,
І що тут біль, а що потреба
До зміни фарб і кольорів? -
Питаю, пам'яте, у тебе.
У золоті вітрів,немов у вічній требі,
Німий серпанок догорів.

Мовчання, погляди, слова,
картини, вірші, проза.
На кухні чай,
кипить вода,-
вогонь загасить сльози.
не вилиті на проводах любові,
її морську гладінь
не сполохали ми,
лиш відчуття, передчуття і спогад,
серпневий день серед зими.

За ніч обпала вся береза,
Обсипалась і край,
Тепер тепла ти на цім світі
Вже не чекай.
Дорога, трави нахололі,
Роси мереживний кришталь,
За сірий день поникли рози,
Зсивіла даль.
Лиш з диму маревно тепліють
До літа давнього мости,
Тону у цім осіннім вирі,-
Куди плисти?

Торкнулась осінь лілейною рукою
Мого чола - здригнулась тінь.
Ти вже далеко, не зі мною,
Де літа бабиного біла заметіль.

Погасли думи, стихла млість,
Нахолодили душу вітри буйні,
Кленовий лист - багряний гість,
Згадав минуле і незбуле.