декоративні спроби віднайти самодостатність
декоративність дій
вхопляння погляду чужого
на клумбі квіти
на небі зорі
“сюди, сюди, шановний декоратор!”

з самого ранку
того сьогодення
впали на землю
метелики
мовчав
і не знав
ще яким чином
можна себе зневажати

начебто сонце
по небу повзе
хмари зникають
як торти після свята
стисну
самого себе у обіймах
і знати про біль
буде кілька зіниць

в книжках читаю я про тебе
ти завжди сталий архетип
та мова не стає гучніше
й слова
що вкотре наче мох Сибіру
луну вбивали з багатьох слідів

якщо займенники не кажуть слова
тоді і ти
не шурхоти собою
у нігтях складові без цинку
волосся не росте зимою
але не я стуляю рота вегетації
але не ти...
не ти і не типова пневмонія
пігулки інші ліки та бинти
портрет малюють маслом
й маргарином
налили кави випив чай

вдягнувши пальто промовчу
а ти не спитаєш
заціпить мене на порозі
на ґанку ґатунком
найвищим
я буду для когось
лишивши не зовсім
свій слід в цих серцях

у певних відрізках
береш ти залізо у руки
схиливши мене
під натиском сили своєї
у венах плекають надії сивинки
із вікон
дивилась на землю малеча
щоб згодом
діставшись човном цілковитої згоди
за руку спинити Харона
Хронос ніжно цілує небо
і цим
паплюжить учорашній топос

я ще не усе сказав,
та слів не вистачить
як завжди
піду
зустрінусь
зваблю
когось
і це значущістю не стане
коли щоп’ятниці пишу тобі листа

смугляві зорі
смугасті хвилини
серпанками вглядаєшся
у мене ти
а я не можу
щось зробити з цим
мені не байдуже
я не втомився
і навіть мабуть
бачу інших шлях
жовтоцеглинний шлях
це буде плинним?

ти тричі їздила у Київ
а я лишався тут
і знав чого нарешті захотів
ти в сотню дорікав мені
що згадував цю постать
але мабуть слабкий
інакше б вже давно
пішов у інше ліжко
тихо
зовсім тихо
ось-ось заграє перший сніг
не знаю
де зустріну новий рік
де зіткнемось
у цьому місті
коли підеш гуляти
не узявши мене

я ще не зовсім розпрощався
я ще пишу тобі листа
ховаю у конверт як зірку з неба
власну фотокартку
і казку
а хто тут каже
“нерішучій”?
стуліть свій келих слів
моє вино триватиме не довше
проте мій лист летить
він їде
розірвеш
прочитаєш
“одною зіркою ти станеш більше”

я пробачаю
чуєш
пробачаю...
ось лине з неба дощ
й птахи вертаються у місто
сьогодні кава стала чаєм
моя білизна загубила плями

річки збігаються до купи
там
де завтра дощ розіб’ють
на сотні поколінь
крамниці пропонують помаранчу
і листю в жовтні не хочеться
вмирати
що ж
дякую собі
за те що я пішов від тебе

та скільки ж треба мати певності
у власних почуттях
щоб когось називати сонцем!
я знаю все мине
я зовсім не слабкий
я просто щось тримав всередині себе
і сподівався
що все ж таки це знайде відгук

хистом має здолати
лінощі справжнього
подиху
щоб навіть ворони
брали з собою
метеликів

тебе рятує цукерка
померлих вчасно собак
я несподівано лаю
хоча це зовсім не знак

я більш не пишу тобі
віршів

сніг прийде повітрям
новим
із теплом
на знайомих обличчях
воїнів
зі списами
на травах
волати
за дощ і кульбабки
у косах
і сукнях
цариць і царівен
царина моїх поведінок
день
без
ідентифікації
я більш не пишу тобі
віршів

руда
безсоромна
моя сьогоденна
любов
до тіні в гілках

мій політ підіймає
очі твої
до квітів які березень має
до камінців вздовж прошпекту
до власних бажань бути кимсь

коли я прийду до тебе
то стукатиму у двері
щоб знов відчинила
стара та потворна
пристрасть

ти поряд
я також
лише інші птахи питають “чому?”

не добираю слів
щоб створити тебе
нехай так і буде
це сум –
він також смачний

твій вираз непевно
тремтить на зіницях моїх

твоя порожнеча
стає глибиною
і все моє срібло сягає туди

вустами тримаєш птаха
від тебе залежить
чи змовчить польотом
про те що хочу почути
чи вистрибне жабою
і збреше самому собі
про те що не знаємо
я і ти

літери сиві
сивіші за подих бога
легші за пір’я зозулі
плинуть у вигляді міфів
створивши мене як поголос

по колос хлібу
по дно стосунків
якого не бачу зовсім
за розчином кави

крізь шкіру бачив ребра
бо тіло вигиналося
кидаючи у землю млосність
наче зерна
а пагорби зелені
а небо має знов блакить
авжеж авжеж авжеж
хребці хрустять зі сну
коли долоні тягнеш в стелю

істотні мрії
часом наявні
в житті
зайці наздоганяють слонів
стрімко залазять на спину
встромляють зуби у тіло
проте шкіра
мов шар пирога
не пустить тіла чужоземців у себе
вистоїть днем останнім
і ніччю першою
міцніше стискай мене у обіймах
я мрія твоя
і я
здійснилася

від одягу
приймає шкіра інший колір
струсну лупу з виделок і ножів
почну шматувати гуску
всередині її ховались
чорнослив і журавлина
а мати лагідно цілує сина
він підросте й відкриє двері
за ґанком озиралися медузи
я мив волосся на свята
тому лупа блукала по шухлядах

її вірші вчепилися в мене
усі твої трикутники
квадрати
тримали паралеллю віддзеркалень
рядків
які створив останнім листям року
А сексуальність андалузуських хлопців
Бе не завтрашній світанок
квартира неосяжна
і світ вмістився у долоню

тому хто не читав казок
сьогодні дарували камасутру
мій локон тихо вився
наче вужик який прокинувся з зими
а зранку падав дощ
і билися шкляниці
а хтось мене знайшов
і вклав в долоню шлях
лишень не всі
пірнали в моє тіло
щоб відшукати там перлин

хто знову не помітив
моєї майже-тіні
кому я невдячним своїм існуванням
дроблюсь
розбиваюсь на крихти і сльози
жінок
що схилялись над морем
й топили у ньому
мій минущий вогонь
ось так зачиняємо книгу
задувши над нею
в’язанку літер

коронація триває
мені заносять хутро барса
за вікнами сказилися собаки
велично
тремтіли руки
коли стара людина
мовила
“в ім’я старих династій
на голову тобі вдягаю владу”
на кухні випікають хліб
я відчуваю його запах
собаки знову казяться
повітря повні груди

хтось не прийде
на мій поріг просити хліба
вночі зірки тепліші ніж удень
до самого вікна
схилялась горобина
шорсткі
і зовсім не гарячі губи
не зможу пригадати вдень
коли з-під снігу
вилізе шафран

запрошую на побачення
нового привида
шклянка соку
з плоду дерева персик
глоду червоного в червні
навряд чи знайдете
а місяць не часто дивиться з неба
вночі
бо іноді існують хмари

так ось
коли вода пішла дощами
і вкрила землю тричі
як хрестом
усе що існувало стало спомином
хрестили немовля
тримаючи в долонях зерна
майбутніх вір у бога
з’єднавшись долею
зі шляхом

метелик
тріпоче існуванням крил
за шклом січневого вікна
за пелюстками квітів
нектар не став густішим
проте я знов
дивлюсь у зелень кактуса на підвіконні
коли у час цей сніг за шибкою іде
і тануть обриси годинника
в кімнаті
ундина
піди і пошукай води у морі
а я у мушлях
буду слухати нептуна
а я зітхну з полегшенням
й заплющу очі

тріпоче існуванням крил
за шклом січневого вікна
за пелюстками квітів
нектар не став густішим
проте я знов
дивлюсь у зелень кактуса на підвіконні
коли у час цей сніг за шибкою іде
і тануть обриси годинника
в кімнаті
ундина
піди і пошукай води у морі
а я у мушлях
буду слухати нептуна
а я зітхну з полегшенням
й заплющу очі

тінь
тіньовий
бік цієї справи більш придатний
для поглядів її
на день
вікно не брама
проте крізь нього хтось іде
лишивши тут свою квітучу шану
прихильників свого буття
краси із рухами
та їх плодів
анубіс і некрофілія
чи знайде тут ще хтось
кохання

принадність жінки
спокійність її вигляду
та сміху
у тінь
скоріш у тінь
не ян
не ін
не зле не добре
не стигле не зелене
не те що буде на картинах
а те що лишить Борхес
коли ти знайдеш видання
яке друкують знову
із написом
“це вам мої нащадки”

ніч,
м’яка на дотик
наче хутро кішки
ковтаю шмат за шматом твоє тіло
милуюсь
привидом своїх бажань
існую
чи майже зник

пробач
я зовсім неуважний
до примх
які такі рідні
і не приручені собою
які голодним псом
стрибають слід за м’ясом
щоб проковтнути
і забути
забутися
своїм сподіваним малюнком
пейзажем
натюрмортом
рисами облич
що мають на меті
впізнатися
дізнатися про сенс
свого буття
про секс, судоми й
судний день
пробач? – гаразд іди
і не стрибай за сонце

бачиш це я
це моє буття
це всі мої кулі
стукають у новий рік нескінченним джинглбелсом Баха
це зовсім не я
це зовсім не квіти
які дарували Ліліт на Різдво
на вулицях пахне
парфумами літа
хоча Грен’лью Єж
тримає себе.

свічки романтичні із кулями Баха
ось це моє щастя
ось це саме я

фортеці кришталю
ховаю подалі
весна зовсім поряд
лікує себе

можливо ти знаєш
усіх тих коханок
минулого сонця
минулого дня